Виходячи з лікарні, Олена зіткнулася в дверях із чоловіком.
– Вибачте, – сказав він, затримавшись на ній поглядом.
Наступної миті погляд його став презирливо поблажливим, чоловік відвернувся від Олени, і, здається, одразу ж забув про її існування.
Скільки таких поглядів вона ловила на собі. На струнких і довгоногих дівчат дивилися зовсім по-іншому. Очі чоловіків, побачивши струнку красуню, ставали не порожніми і байдужими, а липкими і жадібними. Від такої несправедливості Олені було нестерпно прикро. Хіба вона винна, що вродилася такою?
Коли була зовсім маленькою, всі захоплювалися її пухкими щічками, повними ніжками і круглою попкою. У школі під час шикування в шеренгу на уроках фізкультури вона ставала найпершою в ряду дівчаток.
Її дражнили жирною, товстою, Свинкою Пеппою з мультика, гарбузом. І це ще нічого, терпимо. Найобразливіші прізвиська не хотілося згадувати. Діти, як відомо, досить жорстокі. Вчителі бачили, що однокласники знущаються з Олени, але нічого не робили.
Олена пробувала різні дієти, але їсти хотілося постійно, і вона кидала. Зниклі кілограми швидко поверталися. Вона була досить симпатичною, але повнота псувала все враження.
Олена хотіла стати вчителем, але відмовилася від цієї мрії, бо боялася, що діти все одно будуть позаочі давати їй образливі прізвиська. Після закінчення школи вона вступила до медичного училища.
Коли людям погано, їх не хвилює, який вигляд має той, хто їм допомагає, аби полегшив біль. У групі хлопчиків не було, а дівчатка були зайняті собою, закохувалися, виходили заміж.
А Олена завжди була одна. На заняттях дівчата просили Олену сісти на перший ряд. Самі ховалися за її широкою спиною, щоб не потрапити на очі викладачеві.
Олена з тугою дивилася на красиві сукні у вітринах магазинів одягу. Їй ніколи не судилося носити такі. Одягалася Олена в просторі кофти і широкі спідниці, щоб приховати повноту і недоліки фігури. Навчалася вона добре, уколи робила вправно і безболісно. За те літні пацієнти її і любили.
Одного разу вона пішла на ковзанку з дівчатами. Підлітки відважували в її бік невтішні зауваження. “Дивись, на м’ясокомбінат поспішає”, – сміялися хлопчаки. Від їхнього реготу за спиною Олені хотілося плакати.
Мама намагалася познайомити доньку із синами її подруг. Кілька разів Олена навіть ходила на побачення. Один хлопець, побачивши її, зробив вигляд, що нікого не чекає, і відвернувся демонстративно. А другий, не встигнувши познайомитися, почав її лапати.
Олена відштовхнула його, і хлопець упав спиною в калюжу. “Чого кочівряжишся? Я ощасливив тебе. Кому ти потрібна така?” – кричав він їй услід. Сльози душили Олену. Більше вона на побачення не ходила, і знайомитися відмовлялася. Краще вже жити самій.
У соцмережі на своїй сторінці поставила на аватарку Фіону зі “Шрека”. Коли якийсь чоловік написав повідомлення, який вигляд вона має в реальності, Олена відповіла, що такий і є, тільки не зелена. Хлопець сприйняв це як жарт. “Напевно, ти втомилася від уваги нав’язливих шанувальників і вирішила відлякувати їх такою аватаркою”, – написав він і запропонував зустрітися. Олена одразу припинила листування.
Одного разу в коридорі відділення на неї налетів хлопчик років шести.
– Ти куди біжиш? Тут хворі люди лежать, не можна шуміти, – сказала вона, спіймавши його за руку.
– Я хотів покататися по лінолеуму, – чесно зізнався хлопчик.
– Ти з ким прийшов?
– Із татом, до бабусі. А де тут туалет? – запитав хлопчик.
– Ходімо, – Олена відвела його в кінець коридору. – Сам упораєшся?
Хлопчик кинув на неї поблажливий погляд. На цього маленького чоловіка вона не образилася. Незабаром за дверима почувся звук води, що спускається, і хлопчик вийшов до Олени.
– Тепер підемо, покажеш, у якій палаті лежить твоя бабуся, – сказала вона.
Хлопчик зітхнув і поплив поруч. Він зупинився біля однієї з палат. Зробив серйозне обличчя і приклав палець до куточка рота. Олена спостерігала за ним, стримуючи посмішку.
– Ось ця, здається, – він вказав на двері четвертої палати.
– Здається? Тобто ти вибіг і не подивився номер палати? А може, ти цифри не знаєш? – засумнівалася Олена, бо це була чоловіча палата.
– Усе я знаю, не маленький. Я навіть літери знаю. Он її двері, – хлопчик показав на двері з цифрою п’ять.
– Ах ти, пустун, – Олена зробила вигляд, що сердиться.
Хлопчик завзято розсміявся.
– Як тебе звати?
– Ілля, – встиг відповісти хлопчик, як двері п’ятої палати відчинилися, і на порозі з’явився високий і приємний чоловік.
Він суворо подивився на Іллю.
– Ілля, що так довго? – Тут він помітив Олену.
Одним коротким поглядом він оцінив її зовнішність і миттєво втратив до неї інтерес.
– Він бавився? – запитав чоловік.
Скільки таких байдужих, презирливих чоловічих поглядів бачила Олена.
– Він не бавився. Не сваріть його, – сказала вона з докором і пішла геть.
– Ходімо, попрощайся з бабусею, нам час,- почула вона за спиною.
Наступного дня Ілля з татом знову відвідали бабусю. Чоловік пройшов повз Олену, навіть не глянувши на неї. Вона показала язика йому в спину. У цей момент Ілля обернувся, весело розсміявся і відстовбурчив великий палець догори. Олена посміхнулася йому і помахала рукою.
Після тихої години вона зайшла в п’яту палату.
– Ви сьогодні маєте гарний вигляд, Ганно Кирилівно. До вас онук приходив? – запитала Олена.
– Ви бачили його? Правда, чудовий хлопчик? Так хочеться пожити, побачити, яким він виросте.
– На той світ вам ще рано. Ви ще правнуків няньчити будете, – бадьоро сказала Олена.
– Дай-то Бог. Душа за нього болить. Без мами росте, – зітхнула Ганна Кирилівна.
– Його мама…
– Ні, вона жива. Вона втекла і кинула на нас свого сина.
– Ви сказали “свого”… – здивувалася Олена.
– Ілля не рідний мені онук. Але любимо ми його, як рідного. Мій син одружився з красунею. Після весілля вона зізналася, що в неї є син. Хіба можна з обману починати сімейне життя? Мій чоловік з інфарктом зліг.Тепер ось я до лікарні потрапила.
Два роки тому мамі Іллюші зробили вигідну пропозицію, і вона поїхала закордон. Вона моделлю працювала. Дитина заважала їй. Жінки, з якими зустрічається мій син, такого ж типу: красиві, егоїстичні. Ілля їх не приймає.
Олена цілий день ходила під враженням від розповіді Ганни Кирилівни. Коли вона зайшла в палату, щоб зробити їй укол, та хлюпала носом.
– Ганно Кирилівно, вам не можна хвилюватися, пам’ятаєте? – суворо сказала Олена.
– Я не хвилююся. Ось, дивіться. – Вона простягнула Олені листок із малюнком.
На ньому був намальований хлопчик, який тримав за руки маму й тата. Що це Ілля та його батьки, сумнівів не виникало.
– Ілюша шукає собі маму. Мені здається, він намалював вас, Олено.
– Та ні. Він намалював свою маму, – не погодилася Олена.
– Свою маму він уже не пам’ятає. Вона худенька була. А тут намальована велика мама, навіть вища за тата. Ні, це ви. Дивіться самі, – Ганна Кирилівна знову схлипнула.
Олена одразу помітила, що Ілля намалював маму більшу за тата. “Навіть дитина розуміє, яка я велика. Красивому чоловікові, як батько Іллі, я ніколи не сподобаюся. Розмріялася. Такий красень не для мене”,- подумала Олена.
Відтоді щоразу, коли Олена приходила робити уколи Ганні Кирилівні, вони перекидалися парою фраз. Коли наступного разу Ілля прийшов у лікарню, він одразу підійшов до Олени.
– Доброго дня. У вас надійні руки? – запитав він.
– Не знаю, – розгублено відповіла Олена.
– Бабуся сказала, що вона в надійних руках. – Ілля хитро дивився на Олену. – Її скоро випишуть, правда? А в мене через тиждень день народження, – випалив він усе разом.
– Думаю, твою бабусю дійсно скоро випишуть. І скільки ж тобі років?
– Буде шість, – гордо відповів хлопчик. – Я вас запрошую на свій день народження.
– Дякую, звісно прийду, але треба запитати дозволу в твого тата, – відповіла Олена.
– А я зараз його запитаю. – Ілля втік у палату.
Олену відволікли, вона не бачила, як Ілля з батьком пішли. Але наступного дня Іван із сином чекали Олену біля посту.
– Тату, ти обіцяв, – смикнув Ілля батька за руку, коли Олена підійшла до них.
– Я пам’ятаю, – відповів він синові й подивився на Олену. – Я запрошую вас на день народження мого сина. Йому буде шість. Ось адреса з номером телефону. О першій годині дня, у суботу чекаємо на вас, якщо, звісно, у вас немає інших планів, – сказав він.
– Ваші дані в карті в нас записано, – сказала почервоніла Олена. – А планів у мене ніяких на вихідні немає.
– Я не подумав. Ілля дуже чекатиме. А якщо ви не прийдете, він засмутиться і з ним разом засмутиться моя мама. А їй не можна хвилюватися, ви самі сказали.
“Цілий тиждень! Треба ще трохи схуднути”, – подумала Олена.
Вдома вона розповіла мамі про Іллю.
– Обов’язково йди. Хлопчики розуміють більше за дорослих чоловіків. Раптом і складеться у вас із його батьком? І не дивись на мене. Хлопчик шукає маму.
– Та його батько навіть не дивиться в мій бік, – із відчаєм сказала Олена.
– Не перебільшуй. Думаю, йому важливі не тільки власні почуття, а й почуття дитини. Інакше давно б одружився з черговою моделлю.
У суботу Олена зранку уклала волосся, вибрала сукню, трохи підфарбувала вії. Вона роздивлялася себе в дзеркало і невдоволено кривилася. “Як не прикрашай себе, худішою не станеш.”
Подарунок вона купила ще тиждень тому, щойно її запросили на день народження. “Ілля чекатиме, доведеться йти”, – зітхнувши, вона відійшла від дзеркала.
Щойно Олена натиснула кнопку дзвінка, майже одразу клацнув замок. Серце шалено билося в грудях.
– Олена прийшла, – їй назустріч кинувся Ілля, обійняв, наскільки вистачило його рук.
Вона погладила його по коротко стриженій маківці і вручила подарунок.
При вигляді барвистої коробки очі Іллі заблищали.
Посеред кімнати вже стояв святково накритий стіл. За ним сиділи Іван, поруч із ним красива блондинка. По інший бік столу сидів літній чоловік. “Дідусь Іллі”, – вирішила Олена.
Блондинка модельної зовнішності здивовано підняла одну брову, окинувши Олену, яка увійшла, з голови до п’ят.
– Познайомтеся, це моя рятівниця, Олена. А це Борис Іванович, мій чоловік. Сина ви знаєте. А це… знайома Івана, Світлана, – не дивлячись на блондинку, сказала Ганна Кирилівна.
Блондинка знову невдоволено повела тонкою бровою. Ганна Кирилівна почала накладати салат у тарілку Олени і випадково зачепила рукавом кофтинки келих вина. Він упав на край столу, його вміст вихлюпнувся на коліна блондинці. Та різко схопилася на ноги, а за її спиною з гуркотом упав стілець. Почалася метушня.
Незважаючи на вибачення господині, блондинка засобиралася додому. Її ніхто не тримав. Олена теж хотіла піти.
– Ви не ображайтеся, але… – почав Іван.
– Чого мені ображатися? – сказала Олена. – Мені, мабуть, теж час іти.
– Мама приготувала фірмовий свій пиріг. Не ображайте її. А потім я вас відвезу додому.
У машині вони їхали мовчки.
– Я не просила проводжати мене. Сама дісталася б, – порушила тривале мовчання Олена.
– Мама мені не пробачила б, якби я не проводив вас. Щось ви часто стали траплятися на моєму шляху. Не здивуюся, якщо мама вирішила одружити нас.
– Я не люблю вас, як і ви мене. Я не збираюся заміж за вас, – відповіла Олена. Голос зрадницьки тремтів. – Не бійтеся, я постараюся більше не потрапляти вам на очі.
У цей момент машина зупинилася біля будинку. Олена намагалася відчинити заблоковані двері.
– Відкрийте негайно, – голосно сказала вона.
Раптом Іван нахилився до неї і поцілував. Олена з силою відштовхнула його.
– Ви що? Вам набридли красиві блондинки? Потягнуло на повненьких? Вирішили для різноманітності зі мною розважитися? Ах, так. Я ж повинна дякувати за вашу увагу. – Очі її гнівно виблискували, обличчя горіло.
Вона навіть не підозрювала, яка гарна була в цю мить. Іван замилувався нею, шквалом емоцій. Блондинки були впевнені у своїй неперевершеності й поводилися холодно.
– Вибачте, заради Бога. Сам не знаю, що найшло на мене. Я не хотів вас образити. Просто мені здалося, що ви…
– Так. Мене жодного разу в житті не цілував чоловік, за винятком тих випадків, коли хотіли “ощасливити”, як ви. На мене дивляться зі співчуттям, відкидають, навіть не спробувавши впізнати, – гнівно випалила вона і вийшла з машини.
Наприкінці серпня різко похолодало, почалися дощі з вітрами. Листя стрімко опадало. Минуло три тижні з дня Ілюшиного дня народження. Три тижні Олена не бачила Івана.
Вона прийшла з роботи і з насолодою скинула промоклі черевики.
– А до тебе молодий чоловік приходив, – вийшла в передпокій мама.
– Який чоловік?
– Елегантний, симпатичний. Мені здалося, стривожений чимось. Він просив тебе зателефонувати йому.
Олена одразу ж набрала номер Івана, йдучи від мами на кухню.
– Це я приходив до вас. Ілля захворів. Ви не могли б приїхати до нас? Йому уколи прописали…
– Я зараз буду! – Олена повернулася в передпокій і почала одягатися.
Виходячи з під’їзду, вона пошкодувала, що відключилася завчасно, не довідалася, чи є в них спиртові серветки, шприци. Вона забігла дорогою в аптеку і все купила.
Ілля зрадів, побачивши Олену. Вологе від поту волосся прилипло до чола, що свідчило про зниження температури. Олена вимила руки, приготувалася до уколу. Іллі прописали антибіотики та вітаміни.Спеціально для сайту Stories
– Ти ж пам’ятаєш, що в мене надійні руки? Тоді не бійся, – сказала Олена, помітивши переляк в очах Іллі.
Хлопчик із силою заплющив очі. А потім радісно сказав, що трохи було боляче.
Іван ловив її погляди, з цікавістю розглядав Олену. На неї ще ніхто так не дивився. Вона почервоніла, зніяковіла і стала ще красивішою. Серце радісним птахом затріпотіло в грудях.
Іван знову віз її додому.
– Олено, давайте сходимо в кафе. Нам так і не вдалося поговорити.
– Ви робите це заради сина? Не треба. Я стану сподіватися, а ви не зможете полюбити мене. Мене не можна любити. Я товста.
– Та яка ж ви товста? Ви затишна, м’яка і добра. Діти не помиляються, їх неможливо обдурити. Ви подобаєтеся Іллі. І мені. Думаю, у нас вийде створити міцну сім’ю.
– А якщо повернеться мама Іллі?
– Не повернеться. Вона надіслала відмову від дитини, разом зі згодою на розлучення. Вона вийшла там заміж. Син їй не потрібен. Він мій. То як, ви згодні піти зі мною на побачення?
– Так, – просто відповіла Олена.
Для кожного на світі є своя людина, своя половинка, з ким добре чи погано, але без неї ще гірше. І неважливо, який вона має вигляд. Тільки не завжди половинки зустрічаються, а зустрівшись, можуть не впізнати одна одну. Бо не помічають рідну душу.
А як же кохання? Може, саме кохання і допомагає розгледіти в бридкому каченяті білого лебедя, у повненькій дівчині вразливу люблячу душу. Єдину, створену тільки для нього.
