— Мишко, я чого зайшов то – м’яв кепку в руках батько. – Не підможете нам із матір’ю картоплю викопати? Соромно як, у всіх сусідів уже прибрана, а в нас як у волоцюг якихось ще стоїть. Ми б самі. Але в мене ноги хворі – прихопили, а матері спину звело. Біда нам.
Мишко натягуючи чобіт, пробурчав – Ну і куди ви її стільки садите? Не голодуєте ж. Сьогодні, батьку, не можу, в район їду – Батько хотів сказати щось різкіше, але махнув рукою і вийшов.
На подвір’ї схопив вила і, накульгуючи, пішов на город. Ніна, перетягнувши пуховою хусткою хвору спину, зашаруділа поруч – Ну що, Миколай, прийдуть діти? – Він рявкнув – Ага, чекай. Бери он відро і збирай картоплю. Привела п’ятеро, ну б їх до біса, а їм ніколи батькам допомогти. Ворушись, стара. До вечора хоч трохи пройдемо рядків пʼять…
А тим часом Ірина, дружина Михайла, йому вимовляла – Ну що ви за порода така Коваленки. Все собі, все поодинці. Господи, батькам не допомогти. Сором – то який. Були б мої живі, на крилах би полетіла – схлипнула вона.
Михайло обійняв дружину:
— Щось і справді, недобре вийшло. Живемо ніби й недалеко, збираємося рідко. А давай так. Я на робот4 зараз поїду, відгул візьму. А ти на телефон і подзвони всім нашим. Відбрикуватися будуть, скажи, приїду, зв’яжу і привезу – захохотів він.
Ірина сіла за мобільний і відкрила папку “контакти”.
— Як не можете? Робота? Вона у всіх не закінчується. Відгул беріть. Не соромно, люди похилого віку надриваються, а їм лінь дупу підняти. Це ж ваші рідні батьки. Дітей ні з ким залишити? Із собою беріть. На природі ж всяко краще, ніж із планшетом на дивані. Усі, чекаємо!
Де вмовляннями, де погрозами, вмовила Ірина всіх.
А тим часом дід Микол сів подиміти. – Так, Ніно, мабуть до снігу ми картоплю копати будемо. І на біса стільки насадили? А все ти. А раптом сімʼї не вистачить. А де твої хлопці? Палець об палець вдарити не хочуть. А раніше пам’ятаєш? Як купою навалимося, до обіду вже все викопано. Ех, були часи – Ніна прислухалася – Чуєш, діду, під’їхав начебто хтось? Сходи, подивися.
Микола шкандибав у бік воріт. Звідти одразу сміх, крик. Ніна, тримаючись за хвору спину, пішла на шум.
Господи! Народу скільки. І діти приїхали й онуки. Радість яка. – Ну, батько, показуй де в тебе тут лопати, вила, відра? – командував Михайло. Батько давлячи сльози, грубувато прикрикнув – На місці. Що забув уже?
І почалося. Хто копає, хто збирає, хто картоплю для сушіння під навіс носить. Ніну в хату відправили. Невістки рукава закотили, нагодувати всіх потім треба. Але не лежиться Ніні. Там покаже, там підкаже. Як же без господарського нагляду.
А на городі веселощі.
— А пам’ятаєш, Михайле, ти мені в дитинстві картоплею в лоб запустив? Тримай відповідь – сміється Сергій. Дід жартівливо бурчить:
— Чого надумали, байстрюки, картоплею кидатися. Самим до біса років, а вони як хлопчаки.
Ура! Город викопали, бадилля акуратно в купу склали, картопля під навісом. Час і перекусити.
Накрили великий стіл у дворі. Весело. Дитинство згадують. Ніночка ні, ні, та сльозу витирає. Хороші в неї діти. Повз односельці проходять. Вітаються ввічливо. Хвалять. Хтось із сумом своїх згадує, давно не приїжджають.
Іринка тихо запитала Мишку:
— А ти що на роботі сказав?
Він обійняв її за плечі.
— Так і сказав, що батькам допомога потрібна. Одразу відпустили, кажуть, батькам допомогти – свята справа.
