– Так, а що там лишилося після свята? Мені треба ще доньку нагодувати! – Тітка з жадібним занепокоєнням оглядала стіл.
Микита подивився на сестру матері, Вероніку Сергіївну, і ледве втримався від різкої відповіді. Гості ще сиділи за столом, а вона вже дістала з сумки три пластикові контейнери.
На великій тарілці залишалося кілька шматків запеченого м’яса, поряд стояли салати та майже цілий пиріг.
– Тітко Ніко, ми ще чай не пили, – нагадав Микита. – Зачекайте бодай до кінця вечора.
– Та я вам хіба заважаю, пийте свій чай. Я потроху візьму, щоб Таня після роботи поїла. Вона сьогодні до дев’ятої, бідна, навіть вечерю приготувати не встигне, нещасна моя дівчинка.
Тетяні було двадцять дев’ять років. Вона жила окремо та добре заробляла.
Вероніка Сергіївна потяглася до м’яса, але Володимир Петрович посунув блюдо до гостей.
– Люди ще їдять. Коли всі розійдуться, тоді й подивимося, що залишиться.
– Володю, тобі що, шматка м’яса шкода? – обурилася тітка.
Микита помітив, як мати відвела погляд. Юлія Сергіївна завжди намагалася не помічати звичок молодшої сестри.
Варто було комусь із сім’ї обуритися, вона відразу просила їх не скупитися і не псувати стосунки через їжу.
Так відбувалося майже на кожному сімейному святі. Вероніка Сергіївна приходила з дешевою коробкою цукерок чи зовсім з порожніми руками, натомість першою сідала за стіл. Вона вибирала найкращі шматки, просила передати салати, а після вечері діставала контейнери.
Якось тітка потягла половину пирога ще до того, як господарі встигли нарізати його. Іншим разом зажадала запакувати чотири порції гарячого – мовляв, доньці Тані хочеться пригостити подруг.
Володимир Петрович тоді дуже розлютився, але дружина швидко потягла його на кухню.
– Володю, не починай при гостях, заради бога! Вероніка образиться, знову місяць не дзвонитиме.
– Та хай хоч рік мовчить! Чому ми повинні годувати ще і її дорослу дівчину?
– Ой, та гаразд тобі, все одно їжа залишиться! Жаль, чи що? Хай бере.
Микита мовчав лише заради матері. Молодший брат, Артем, теж намагався не лізти, хоч після кожного сімейного застілля бурчав, що тітка забирає в сумку більше, ніж з’їдають три гості разом узяті.
Наближалося мамине шістдесятиріччя. Микита вирішив подарувати їй щось по-справжньому варте – збирав кілька місяців.
В ювелірному вибрав золоті сережки з акуратним світлим камінням. Артем побачив фотку в телефоні і спалахнув: знайшов у каталозі кулон з тієї ж серії.
Поки вона тремтячими пальцями вдягала сережки, Артем підніс кулон. Побачивши, що це комплект, мама зовсім зворушилася, обійняла дітей і почала звично голосити, що вони надто витратилися.
– Ану, дай гляну, – Вероніка Сергіївна безцеремонно вихопила футляри. Довго розглядала тавро, підколупувала нігтем застібку. – Мабуть, цілий стан вбухали? Камені хоч не скельця?
– Золото це, на бирці все написано, – відрізав Микита. – Головне, що мамі подобається.
Тітка перевела погляд на сестру, потім з легкою усмішкою обернулася до племінника:
– Так, Микито. У мене за три місяці ювілей. Чекаю такий самий комплект. Тільки каміння нехай будуть зелені, смарагди якісь! Вони мені підійдуть до очей.
За столом повисла тиша. Микита спочатку подумав, що це такий дурний жарт, але тітка цілком серйозно крутила в руках чужу коробку.
– З якого дива я повинен купувати вам золото? – спитав він прямо.
– У сенсі “з якого”? – Вероніка Сергіївна здивовано скинула брови. – Я рідна сестра твоєї матері! Мені теж потрібні дорогі подарунки.
Микита подумки прокрутив у голові свої дитячі свята. Від тітки він зазвичай отримував шкарпетки, кухоль, або пачку печива “Топлене молоко”.
На повноліття вона взагалі прийшла з порожньою листівкою, а потім попросила відвезти її на інший кінець міста – бензин тоді обійшовся дорожче за її «вітання». Але зараз вона говорила з таким апломбом, начебто спонсорувала його освіту.
– Ви мені не мати, – рівно вимовив Микита. – Подарунки вам нехай ваші близькі вибирають.
– Тані зараз важко, – миттєво знайшлася тітка. – Я з дівчинки золото вимагати не буду. А ти хлопець при грошах, міг би й пошану виявити до старших.
Мама спробувала згладити кути, хоч по обличчю було видно, як їй ніяково:
– Вероніко, ну вистачить жартувати. Давайте краще замовимо чай, торт несуть.
– Та які жарти, Юль? Матері, значить, золото, а рідну тітку обділив? Чекаю комплект на день народження! Артем теж нехай скидається, раз ви тут усі такі багаті.
Артем відклав виделку і хмикнув:
– З чого раптом ми маємо спонсорувати ваші хотілки?
– З того, що родичі повинні до всіх однаково ставитись! Юлі он і сережки, і кулон! Ну, якщо не хочете дарувати, я тоді кулон заберу! Юлько, тобі й одних сережок вистачить!
Вероніка Сергіївна безцеремонно потяглася рукою прямо до маминої шиї. Мама відсахнулася. Микиту переклинило – все те невдоволення, яке він роками накопичував, виплеснулося разом.
– Ви зараз серйозно намагаєтеся зняти з мами подарунок? – Микита перехопив руку тітки. – Ви самі їй хоч раз подарували щось дорожче за ці кухонні ганчірки?
– Не хами мені! – Огризнулася Вероніка Сергіївна. – У мене прибутки інші. І взагалі, головне – це увага!
– Зате чужі гроші ви рахувати майстер. Приходите на кожне свято з порожніми руками, перша набиваєте рота, а потім виносите їжу контейнерами!
– І вічно прикриваєтеся Тетяною, яка вже доросла кобила і здатна сама купити собі вечерю!
Обличчя тітки пішло плямами. Вона зі стуком відсунула стілець і обернулася до сестри:
– Юлю! Ти чуєш, як твій шмаркач зі мною розмовляє? Утихомир його! Він же ганьбить тебе при всіх!
Мама розгублено переводила погляд із сина на сестру. Микита завмер, чекаючи на звичне:
– Микито, ну годі тобі, не зв’язуйся…
Але тут заговорив батько.
– Микита має рацію, – вагомо сказав він. – Я мовчав лише заради Юлі. Ти ходиш до нас не як до рідні, а як у безплатну їдальню з самовивозом.
– Ах, ось ви як? Змовилися? – Вероніка повернулася до молодшого племінника. – Ти теж зараз почнеш рахувати, скільки шматків я з’їла?
– Можу нагадати, як ви потягли їжу з мого дня народження ще до того, як гості за стіл сіли, – буркнув Артем. – А потім ще губи надули, що вам цілий торт із собою не віддали.
– Невдячні! – верещала тітка. – Юлько, кого ти виростила? Жодної поваги до старших!
Вона різко рвонула до себе сумку, витягла з пакета пластикові лотки та почала розлючено згрібати в них нарізку.
– Якщо я вам заважаю, хоч Тетяні їду заберу! Вона тут ні до чого!
Микита спокійно підійшов, перехопив контейнер і витрусив ковбасу на блюдо.
– Сьогодні у мами ювілей, а не пункт видачі гуманітарної допомоги! Нічого ви звідси не винесете.
– Віддай, недолугий! – Закричала Вероніка. – Принизили мене, подарунка позбавили, тепер ще й голодом морите? Поверни м’ясо, його Тані відклали!
Гості за столом сиділи завмерши, хтось відверто давився сміхом. Микита глянув на маму – боявся, що вона зараз розплачеться.
Але мама повільно розстебнула застібку на шиї, акуратно прибрала кулон в оксамитову коробочку і підвела очі на сестру.
– Знаєш, Вероніко… Я втомилася. Втомилася кожне свято вираховувати, скільки їжі ти встигла розсунути по кишенях.
– Втомилася шикати на чоловіка та синів, щоб вони терпіли твої заскоки, аби ми не посварилися. Микита має рацію! Ти нашу доброту за слабкість прийняла.
Тітка затнулася. Такої відсічі від вічно поступливої сестри вона явно не чекала.
– Ти… ти їх бік приймаєш? Я ж твоя рідна сестра!
– Вони мені не чужі, Вероніко. Це мій чоловік та мої діти! Збирай свої речі та йди.
– Так віддайте гаряче для дитини! – уже тихіше, але все ще злісно зажадала тітка.
Батько мовчки дістав телефон, викликав таксі, а потім підсунув до неї пакет із рушниками.
– Забирай свою сумку і це барахло назад. Решта залишиться на столі.
– Ноги моєї більше у вашій хаті не буде! Скнари! – Виплюнула тітка, хапаючи речі.
Двері ресторану з гуркотом зачинилися. Мама ще кілька секунд дивилася на вихід, важко зітхнула.
– Мамо, вибач, – тихо сказав Микита, сідаючи поруч. – Не хотів я псувати тобі свято. Але, блін, накипіло.
– Ти нічого не зіпсував, синку, – вона слабко посміхнулася і погладила його по руці. – Це я наївна була, треба було раніше її на місце поставити.
…За кілька днів тітка з’явилася, як ні в чому не бувало. Микита сидів на кухні, коли у мами задзвонив телефон, і з динаміка долинуло голосне:
– Юль, привіт. У вас там після ювілею їжа залишилася?
Мама заплющила очі, видихнула, але цього разу її голос навіть не здригнувся.
– Вероніко, навіть, якщо і залишилася – тобі я не віддам. У гості прийдеш лише тоді, коли навчишся шанувати господарів, а не розглядати наш будинок, як безплатний ресторан.
На день народження тітки Микита просто скинув уранці чергову смс-ку. Жодного золота, зрозуміло, ніхто не відправив.
Вероніка Сергіївна ще довго чекала, коли її покличуть на черговий сімейний сабантуй, але мама просто викреслила її зі списку гостей. І, мабуть, це надовго…
Як ви вважаєте, слушно вчинили родичі? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!