Сім’я зібралася на ювілей Олександра Івановича. Сімдесят років. Ніколи не збиралося так багато людей. Запросили сорок людей, – племінників, двоюрідних братів, сестер.
Бенкет влаштували у дворі будинку. Жанна Яківна, дружина Олександра Івановича, всім керувала, намагалася влаштувати для чоловіка свято. Останнє велике свято.
Він дуже хотів побачити всіх родичів. Жити залишалося небагато, лікарі винесли вердикт – три місяці, може, трохи більше. Жанна Яківна нічого не сказала дітям, а всім іншим і поготів. Чоловік просив мовчати, не хотів, щоб його жаліли.
Тости та подарунки, ювіляр радів більше не їм, а зустрічі з ріднею. Деяких він не бачив дуже давно. Хтось подорослішав, хтось постарів.
Розмови до пізнього вечора, жарти, пісні. Діти родичів, яких Олександр Іванович ніколи не бачив, влаштували невеличкий концерт. Вийшло весело.
Гості роз’їхалися пізно увечері. Хтось на своїх машинах, хтось на таксі. Залишилися найближчі. Сестра Олександра Івановича поїхала вранці. Дочки, Свєта та Валя, залишилися все прибрати.
– Мамо, навіщо було влаштовувати таке грандіозне свято, ми практично нікого не знаємо. – Сказала Валентина, Світлана лише кивала, погоджуюся з сестрою.
– Тобі цього не зрозуміти. Батько залишився дуже задоволеним. Це його свято, а не твоє.
– Мамо, ви витратили купу грошей на стіл. Такі різносоли, тут ресторан відпочиває. Я навіть бюджет прикинула.
– Прикинула, й молодець, ти ж бухгалтер, тобі належить рахувати.
– Я вважаю, що витрачати такі гроші на нісенітницю просто марно. Подарунки не окупили витрати.
– Іноді спілкування набагато важливіше за подарунки.
– А де тато?
– Відпочиває, втомився. Багато зустрічей, емоцій. Йому треба відпочити від усього.
Валентина все ще намагалася довести матері марність цього свята, можна було тихо посидіти з найближчими.
– Для батька всі найближчі.
***
Три місяці та десять днів. Олександр Іванович знову зібрав усіх, але привід був уже інший – його похорон. Лікарі не помилились. Родичі приїхали майже тим самим складом. Поховали, пом’янули та роз’їхалися.
– Мамо, – знову почала Валентина, – ти все знала? Навіщо ви все це влаштовували? Навіщо цей показовий день народження? Тепер вся ця компанія приперлася на поминки. Це ж гроші величезні!
– Що ти все про гроші? Тобі вони потрібні?
– Потрібні! Ви стільки витратили! Ти витратила! Ти завжди завідувала фінансами в сім’ї, а зараз повелася, як марнотратка.
– А навіщо ти рахуєш наші гроші? Ми так вирішили із батьком!
– Ти вирішила, тата більше нема! Ти знала про його хворобу і так нерозважливо вчинила! Ти, мабуть, тисяч двісті спустила на все.
– А хоч і двісті! Це ж наші гроші.
– Ось саме! Наші гроші, а ти їх витратила.
– Не ваші, а мої та батька! Тепер мої.
– Вважай, що свою частку спадщини ти вже отримала та витратила! Все ділитимемо тільки між мною і Світланою. Ця тихоня слова сказати не може, але думає так само.
– Світлано, це правда?
– Ну… – тихо сказала Світлана, – все одно все наше буде. Просто можна все одразу нам віддати.
– Так батька щойно не стало! Вам не соромно?
– Соромно, мамо, має бути тобі, ти спадщину розбазарила!
– Спадщини, дівчатка мої, немає. Вам тато нічого не залишив. Отримаєте все, як мене не стане, якщо я не встигну витратити. А зараз йдіть! Обидві! Бачити вас не можу! Я ще житиму, мені не сімдесят, як було батькові, мені шістдесят один!
Світлана та Валентина поїхали. Жанна Яківна тихо заплакала. Вона ніколи не показувала своїх сліз нікому. При дочках була сильною, при чоловіку не хотіла показувати сліз, хоча дуже переживала за його здоров’я.
Відпереживалася. Залишилася сама, стала слабкою. Сльози текли від образи, втрати.
Доньки дзвонили, мати відповідала просто – так, ні, привіт, бувай.
– Мамо, припини дутися. Ти як маленька дитина! Ми повинні ображатись, а не ти, це нам нічого не дісталося.
– Як хочете, так і вважайте.
Відносини теплими вже не стали. Доньки вважали, що літня мати вередує, – а це перші ознаки хвороби. Це буває після стресу.
Вони наполягали на обстеженні. Наполягли, але тільки мати виявилася здоровою, якщо не брати до уваги підвищеного тиску і злегка перевищеного холестерину.
Жанна Яківна сіла на дієту, все нормалізувалося. Тільки стосунки із доньками так і не стали колишніми, – не нормалізувалися…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте про вчинок доньок? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!