— Та я бачу, як ти працюєш у поті чола і виснажуєшся! Он які в тебе звіти! Чоловік додому приходить ледь живий, а вона на дивані лежить: відпочиває…

— Та я так сьогодні втомилася, що очей розплющити не можу: ледь дісталася додому після трьох перевірок. Май совість… Ти що, сам не в змозі вечерю приготувати?

— Набридло, ти зі своїми звітами зовсім дім занедбала. І мене теж… Забув, коли нормально їв уже!

Весілля Марти та Михайла було веселим. Гості від душі бажали нареченій та нареченому щастя.

Та й просто дивитися на пару було одне задоволення: обоє красиві, стрункі, один на одного дивляться з любов’ю.

І в інтересах збіглися ідеально. Марта нещодавно отримала підвищення: стала старшим аудитором у великій компанії. Михайло ж займався автомобілями.

Після весілля молодята вирішили насамперед достроково розплатитися за іпотечну квартиру.

Обоє налаштувалися на режим «робота-підробітки-економія», пообіцявши половинці й собі, що всі труднощі тимчасові, але тому доведеться набратися терпіння.

А поки борги виплачувалися, молоді робили ремонт, купували меблі й такі необхідні для створення атмосфери комфорту (нехай на перший погляд і марні!) речі.

Житло з часом набувало все більш затишного вигляду. Але що більше тішила око власників квартира, то сумнішим ставало спільне в ній перебування.

Марта повністю занедбала ведення господарства.

Через величезну кількість паперів, постійний ріст обов’язків, дружина не встигала не те що проводити вчасно звичайне прибирання, вона й пил іноді витирала, лише коли той піднімався пухнастим покривалом, немов вітаючи тих, хто входив до будинку. А готувати Марта й зовсім перестала.

На всі докори чоловіка відповідь була одна:
«Завал у мене».

Однак чоловіка такі доводи не влаштовували:

— А я що роблю? Прогулююся вулицею чи біля вікна стою цілими днями, хмари рахую? Я пра-цю-ю! І не в приклад твоїй, моя робота набагато складніша: до ночі доводиться затримуватися. Нарівні зі своїми працівниками гарую. А то й більше.

— Але ти ж учора прийшов раніше, не міг, чи що, вечерю сам приготувати…

— А ти чому не зробила? Га? Ти додому прийшла сьогодні раніше, і що? Не видно, щоб готувала, прибирала. Напівфабрикати — і ті розігріти не можеш. Мовчу, що про прання давно забула… Того й гляди, скоро доведеться розкопки проводити: сорочки шукати чисті. Раптом залишилися де…

Поступово розбіжності дійшли до того, що причиною скандалів ставали і невимиті одразу після їжі виделки, і не повішений вчасно у шафу одяг.

Розповідати, чому вже дивитися один на одного молоде подружжя не може, було соромно і батькам, і друзям.

Відносини ж з батьками дружини у Михайла склалися хороші. Особливо з тестем. Саме Петро Семенович і запросив одного разу зятя порибалити.

Обом подобалося проводити вільний час із вудкою в руках.

І ось одного вечора під юшку біля багаття тесть випитав у Михайла, що сімейне життя доньки якщо вже не дало серйозної тріщини, то цілком імовірно, дуже скоро дасть.

І впоратися з цією проблемою навряд чи вийде.

Поділився зять своїми образами з розуміючою його людиною, все висловив, про все розповів. Знав: скаржитися на нього доньці чи тещі Петро Семенович не стане. Але, про всяк випадок, ще й нагадав тестеві: «Не видавайте мене!».

Той розуміюче кивнув. А потім раптом додав, помовчавши якийсь час:

— Так, не думав я, що дійде до такого, але ладу не буде у вас, доки домовика не заведете.

— Кого? Звідки ж ми його візьмемо? І потім, хата в селі — це одне, а ось міська квартира… Казки!

— А я допомогти можу. У мене на прикметі є один домовик. Дуже серйозний, все вміє, все знає. Можу замовити слівце за вас. Ну як? Погоджуйся, довго чекати він не буде: нарозхват, — підморгнув він.

Михайло про себе подумав, що тесть зовсім з реальності випадати став, захопившись разом із тещею гороскопами та прикметами.

Однак озвучувати свої висновки не наважився.

А у вихідні тесть сам у гості прийшов. Та не один: Петро Семенович приніс кошеня. Михайло сторопів:

— Ми і вдвох порядок наводити не встигаємо, а тут кошеня! Це тепер які аромати підуть… Калюжі кому витирати за ним?

А тесть підморгнув Михайлові та на балкон йому вийти запропонував. Поки вони там залишалися, Петро нагадав зятеві:

— Ти нашу ту розмову про домовика не забув? Ну, ось і привів (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) я його. Кошеня навіщо? Так як одного-то? А ось із кішкою — саме воно. Так що ставтеся до кота по-людськи, тоді й щастя вам буде.

А кошеня їм обом до душі припало: ласкаве, грайливе, розумне!

Не було моменту, щоб воно не мчало до Марти чи Михайла, просячи погладити. Але калюжу все ж таки зробило, не вгледіли.

Але які при цьому винуваті очі були у Мурчика! Зрозуміло, витерли, і заспокоїли винуватця: ніхто карати його не збирається, а ось погладити — це так.

А в понеділок Михайло так закрутився у себе в автосервісі, що додому прийшов лише пізно ввечері.

Що завгодно чекав він, заздалегідь готувався, але зустрів дім господаря в цілковитому порядку.

Речі прибрані, підлога чиста, пилу немає, а на кухні дружина (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) вечерю готує! Аромати — на всі дев’ять поверхів…

Якось одразу Михайлові захотілося не відставати від дружини. Він поличку й прибив нарешті, ту саму, до якої руки вже півроку не доходили.

А дива не закінчилися! Михайло сторопів, ледь двері відчинив: Марта килими пилососить.

— Оце так… — прошепотів приголомшений чоловік, — А про домовика, схоже, не жарт…

І поспішив Михайло сміття викинути, і в магазин за хлібом помчав, а заодно і дружині шоколадку побільше купив. З горіхами та родзинками. Все, як вона любить. Давно ж не балував!

Вечеря вийшла і романтичною, і святковою. Давно такого не було!

Змінилося життя в сім’ї.

Замість суперечок та розбіжностей — мир, жодних докорів. Краса! А ввечері неділі Марта й каже чоловікові:

— Михасю, не зривайся завтра додому з обіду, не треба, відпочинь краще.

— Ти про що?

— Наповнювач я вже купила, і в лоток Мурчик ходити звик. Я що, не бачу, як ти мчиш додому, щоб порядок навести та калюжі прибрати. Кошеня маленьке, одне цілий день — зрозуміло, на що квартира перетворитися може. А тут — ввечері повний порядок. Ясно ж усе.

А ось Михайло нічого не зрозумів. «Містика якась», — подумав він. Уся річ у тім, що не бігав він додому з обіду і не планував.

Так вже сталося: аврал повний який день.

А думав, якраз, що порядок — Мартиних рук справа, це вона про роботу забула та мчить чистоту наводити. Виявляється, вона вважала, що це чоловік усе робив і намагалася не відставати.

У казки Михайло не вірив давно, а тому попередив на роботі, що після обіду піде. А сам тихенько прокрався додому, причаївся і став чекати.

В обід до дверей хтось підійшов, відчинив своїм ключем. А Мурчик цього когось зустрічати помчав, радісно муркоче. І чути Михайлові, як той, хто прийшов, розмовляє з кошеням знайомим голосом:

— Скучив, малюче? Ну, почекай, їжу я тобі приніс, і молочко зараз наллю. Голодний зовсім? Ніхто не дбав про Мурчика! А ти молодець: жодних калюж, у лоток ходити навчився?

І ось відчиняє гість двері в кімнату, входить. Бачить Михайло: не помилився! Тесть зі здивуванням витріщився на зятя:

— А ти тут звідки? Ви ж на роботі…

— Ну, привіт, чи що, домовику!

Зніяковів Петро Семенович:

— Годі тобі. Котика я приніс? Я. Значить, і стежити за ним повинен теж я. Спочатку хоча б. Ну, прибрати там спочатку, витерти, нагодувати…

— А ключі?

— Дублікат зробив непомітно, дружина не знає. Тому й не попередила ні Марту, ні тебе: на місці лежить комплект, не брали його…

З того часу минув не один рік.

Давно вже Мурчик перетворився на здоровенного доглянутого кота. Він — найкраща нянька для малюка, який зʼявився у Михайла з Мартою. І живуть подружжя дружно, жодних розбіжностей немає.

Але ні Марта, ні її мама, ні батьки Михайла, ні знайомі з друзями так і не дізнаються ніколи, що відновленням стосунків молода сім’я завдячує домовику, що колись з’явився в квартирі.

І розкривати цю таємницю Михайло нізащо не стане.

Нікому і ніколи. Він так вирішив. А тесть з рішенням улюбленого зятя повністю згоден.