Тамарі у спадок від батьків дістався старий, але добротний будинок, практично особняк. Сестра переконувала його продати.

– Тамаро, будинку потрібен догляд. Ще кілька років – і він розвалиться. Ось, дивись: вікна зовсім старі. Скоро виваляться. Дах треба перекрити. Навіщо тобі ця морока?

– Ні, Лідо. Не продам. Це не просто будинок. Це наше дитинство. Тут ми були щасливі. У мене Іван слабий – ми з ним на літо приїжджати будемо, відпочиватимемо.

– Продала б цей, купила б дачу поближче.

– У нашій глушині будинок ніхто за хороші гроші не купить. Нічого, що далеко. Я город в оренду сусідам віддам. Вони вже питали. Кілька років можна обійтися без ремонту. А потім побачимо. Не хочу продавати. Жалко.

– Як хочеш, – змирилася Лідія.

Вона жила далеко від рідних місць. Коли батьки вирішували, як ділити спадщину між сестрами, Лідія, яка була заміжня, відразу відмовилася від своєї частки:

– Мені нічого не потрібно. А Тамара Іванка одна виховує. Їм стане в нагоді хоч така перестраховка на чорний день.

Батьки погодилися й заповіли молодшій дочці все майно.

Тамара жила у місті за сімдесят кілометрів від рідного села.

Їздити до батьківського будинку виходило дуже рідко: часу не вистачало, та й транспорт туди ходив погано. Але щоліта вона незмінно брала відпустку та приїжджала.

Після відходу батьків будинок спорожнів. Але Тамара все одно продовжувала приїздити щоліта.

– Добре тут. Тихо, – пояснювала вона здивованим сусідам.

Ті тільки плечима знизували.