Таня повернулася додому з роботи, на кухні вона зустріла свого чоловіка. Віктор сидів біля вікна, і мовчки дивився на вулицю. – Привіт! Як день пройшов? – одразу запитала дружина. – Нормально, – буркнув Віктор. – Вітя? Щось сталося? – Таня помітила, що чоловік, явно без настрою. – Нічого, – невдоволено додав він. – Коханий, розкажи, я ж бачу, що тебе щось хвилює, – попросила Таня. – Ти хочеш почути, що мене хвилює? Гаразд! – роздратовано вигукнув Віктор. – Твоя сестра мене хвилює! – Оленка? А вона тут до чого?! – Тетяна здивовано дивилася на чоловіка, не розуміючи, що відбувається.

– Все, годі! – вигукнув Віктор. – Зроби так, щоб я її більше не бачив!

– Ти серйозно? – З викликом відповіла Тетяна. – А нічого, що я теж тут живу і маю повне право запрошувати кого завгодно?

– Поки що живеш! – кинув Віктор…

– Навіть так?

– Я все сказав, – Віктор різко встав, з гуркотом перекинувши стілець і вийшов із кухні…

Тетяна кілька хвилин перетравлювала останні слова чоловіка. Її обуренню не було меж!

Та як він сміє? Віка – її найкраща подруга! Вони змалку разом. Стільки всього пережили. У яких тільки колотнечах не побували. Завжди одна за одну горою.

Ну і що, що Тетяна тепер одружена, а Віка – вільна як вітер у полі? Що це змінює? З якого дива він забороняє з нею спілкуватися?!

Не подобається вона йому, бачите. А Тетяні – подобається! Віка – надійна, з нею легко, жодних проблем. Та вона за Тетяну горою!

І Віктор це чудово знає. Тетяна стільки розповідала йому про їх із Вікою юнацькі пригоди.

А сам сміявся, коли слухав. Ну, а те, як Віка живе зараз – це її особиста справа!

Так, вона ще не знайшла свою половинку, але вона ж у пошуку. І щоб знайти хорошого чоловіка, вона спілкується із різними чоловіками. Якщо бачить, що людина не її – перестає спілкуватися.

Тетяна сама Віктору про це розповідала! Він ще розпитував що та як.

А те, що вона подарунки приймає від залицяльників, то це ж нормально! Усі так роблять!

Ні. Треба пояснити йому, що він не правий. Ну яке відношення до їхньої родини мають пригоди Віки? Чому Тетяна має виставити її?

– Вітю, ми не договорили, – почала Тетяна. – Ну поясни мені, чого ти на Віку з’ївся? Що вона тобі зробила?

– Мені? Ще не вистачало, – кинув у відповідь Віктор, – І не з’ївся я зовсім. Багато честі.

– Тоді в чому річ?

– А ти не розумієш? – Віктор схопився з дивана.

– Не розумію, – Тетяна, бачачи, що чоловік заводиться, намагалася говорити максимально спокійно, – поясни.

– Твоя подруга – та ще … Не знаю, як пристойніше назвати! Чоловіків змінює як рукавички! Обирає! Живе як…! Жодних турбот! А тобі це подобається! Ти це схвалюєш! А якщо так – ти теж на це здатна! Більше того, я впевнений, що ти мрієш жити так, як вона!

Від здивування Тетяна витріщила очі:

– Вітя, та ти що?! З чого ти це взяв? Я тебе люблю, ніхто інший мені не потрібний!

– Ну звичайно! – посміхнувся Віктор. – Що ще ти можеш сказати? А сама сестрі заздриш! Скажеш ні?

– Оленка тут до чого?! – вигукнула Тетяна. – Вона чим тобі не догодила?

– Усім! І я забороняю! Чуєш, забороняю, щоб і її духу не було у моїй хаті!

Тетяна хотіла щось сказати, але раптом осіклася.

Зрозуміла, звідки у Віктора така ворожість до Олени.

Її тридцятирічна сестра кілька років зустрічалася з одним чоловіком. У сім’ї думали, що він ось-ось зробить їй пропозицію.

А виявилося, що він одружений, має двох дітей. Олена про це нікому не говорила. Коли все з’ясувалося, батьки, Тетяна та всі, хто знав її шанувальника, були шоковані.

Сварили Олену на чому світ стоїть. Засуджували.

А потім…

Її стосунки з цією людиною раптово закінчилися: він із сім’єю переїхав до іншого міста. Кликав Олену із собою, але вона відмовилася.

І тоді, чи то з подяки, чи то з якогось внутрішнього пориву, чоловік подарував їй квартиру. Невелику, натомість у самому центрі.

Усі разом перестали обурюватися з приводу недозволених стосунків і навіть похвалили чоловіка. Ось, мовляв, який молодець… благородний…

Тетяна теж раділа за сестру. І, звісно, ​​розмовляла про це із чоловіком.

Тоді вона не стежила ні за своїм тоном, ні за своїми словами. Казала, що думала.

І ось, будь ласка: Віктор зробив висновки.

– Чого мовчиш? – вигуком чоловік повернув Тетяну до реальності. – Сказати нічого?

– Скажу, що й раніше, – відповіла та, – Олена доросла жінка, у неї своє життя, вона має право чинити так, як вважає за потрібне.

– Ну, зрозуміло! Обібрала чоловіка і задоволена по нікуди! А про його дітей вона подумала? Про його дружину?

– А чому вона має про них думати? – парирувала Тетяна, – Це вже його відповідальність. Раз подарував квартиру, отже мав таку нагоду. Чи ти думаєш, що він у чомусь обмежив свою родину? Навряд. Дружина найімовірніше не знає, куди і скільки він витрачає.

– Ось! Я ж говорю: ти їй заздриш!

– У чому?

– У тому, що вона мала такого шанувальника! Я зразу це зрозумів, коли побачив, як у тебе очі світилися, коли ти про цю квартиру розповідала!

– Вітю, схаменись! Не вигадуй того, чого немає.

– Я нічого не вигадую! Ти спробуй, стань на моє місце! І уяви, що в мене є неодружений друг. Він, як ти кажеш, у пошуку. Ходить барами та ресторанами, жінок змінює як рукавички. І постійно тусується у нас вдома. А мій брат, забувши, що в нього дружина та двоє дітей, крутить роман із молодою дівчинкою. А потім, так великодушно, дарує їй квартиру… Тобі це сподобалося б? І як би ти його приймала?

– Та нормально б приймала, – буркнула Тетяна. – Яка моя справа?

– Це ти зараз так кажеш… Гаразд, усе. Набридло. Нема чого тут обговорювати. Я сказав: ні твою Олену, ні тим більше Віку я не хочу більше бачити в нашому домі. Зрозуміла?

Тетяна нічого не відповіла. Вийшла з кімнати і сховалась у ванній кімнаті.

Під шум води наплакалася досхочу. Від образи, від безсилля, від несправедливості. Але найбільше від того, що чоловік її не чує. І, схоже, слухати не збирається.

І що тепер із цим робити?

Невже розлучатися?