Свекор у свої 68 років вирішив переїхати до нас «доживати», хоча й здоровий.
Коли я сказала, скільки вирахую з пенсії за послуги доглядальниці, він різко передумав… …У нашому суспільстві чомусь міцно вкоренився абсолютно непорушний, непідвладний жодній логіці стереотип.
Щойно людині виповнюється шістдесят п’ять, вона автоматично отримує негласне право накинути на себе мантію великомученика.
Вона може скласти руки на грудях і вимагати від родичів цілодобового безкоштовного обслуговування за системою «ультра все включено».
Батькові мого чоловіка, Федору Івановичу, місяць тому виповнилося шістдесят вісім років.
Щоб краще уявити ситуацію: це не немічний дідусь із ціпком, який забуває своє ім’я.
Це чоловік, що випромінює здоров’я.
Він рум’яний, кремезний, із міцним голосом, який у вихідні їздить на зимову риболовлю, віртуозно лає уряд перед телевізором, самотужки перекопує три сотки на дачі й не проти випити чарочку-другу домашньої наливки під гарну закуску.
Його медична картка тонша, ніж у мого тридцятип’ятирічного чоловіка Павла, змученого офісним остеохондрозом. Жив Федір Іванович сам у своїй прекрасній, затишній двокімнатній квартирі, отримував досить пристойну пенсію (як колишній військовий інженер) і не знав ніяких турбот.
До минулої п’ятниці.
У п’ятницю ввечері, коли я, завершивши всі робочі завдання за своїми проєктами (принади й прокляття життя самозайнятої особи), нарешті зітхнула з полегшенням і налила собі келих рожевого, у двері нашої квартири пролунав вимогливий, затяжний дзвінок.
Відчиняємо.
На порозі стоїть Федір Іванович.
Вигляд у нього такий, ніби він щойно пішки перетнув пустелю Сахару без краплі води.
Плечі трагічно опущені, очі напівзакриті, на обличчі
— печатка вселенської скорботи. А навколо нього, немов барикади, височіють чотири величезні, набиті вщерть картаті сумки-баули, зв’язка вудок і улюблене крісло-гойдалка.
— Тату? Ти що? Щось сталося? Трубу прорвало?
— здивувався Паша, кинувшись до батька. Федір Іванович повільно, спираючись на одвірок (хоча ще вчора я бачила, як він бадьоро біг за автобусом, що від’їжджав), переступив поріг нашої квартири.
— Все, Пашко. Батько віджив своє,
— могильним, тремтливим шепотом вимовив свекор, хапаючись за серце, яке в нього працювало як швейцарський годинник.
— Вік бере своє.
Відчуваю, недовго мені залишилося коптити небо.
Тиск скаче, ноги крутить, у вухах дзвенить.
Одному в порожній квартирі на той світ відбувати страшно.
Приїхав до вас, мої рідні… доживати свій вік у колі люблячої родини.
Я стояла в коридорі, притулившись до стіни, і відчувала, як мій внутрішній голос каже: «щось не те».
— Заходь, тату, роздягайся, звичайно!
Люсю, приготуй щось!
Мій вразливий чоловік заметушився, підхоплюючи важкі баули, в яких, судячи з брязкоту, лежав не тільки запас валідолу, а й колекція улюблених чарок.
Коли свекор помив руки й урочисто сів за наш кухонний стіл, дивним чином зцілившись від задишки при виді запеченої свинини.
І тут розпочався другий акт Мерлезонського балету.
Розкриття бізнес-плану.
— Загалом, діти, я все продумав,
— промовляв Федір Іванович, наминаючи м’ясо так, що за вухами тріщало. Про його «передсмертний» стан нагадували лише трагічно зсунуті брови.
— Свою квартиру я вже здав троюрідному племіннику. Він молодий хлопець, платитиме справно. Гроші від оренди та свою пенсію я відкладатиму на депозит. Я ж літня людина, мені потрібна подушка безпеки
— на чорний день, на похорон чи на путівку до санаторію. Він зробив значний ковток чаю й перевів свій пильний погляд на мене.
— А житиму я у вас.
Гостьова кімната у вас порожня, я там крісло поставлю.
Люська все одно цілими днями сидить вдома за своїм комп’ютером, у кнопки тикає.
Тож їй не буде тягарем доглянути за хворим дідусем. Вранці мені вівсяну кашку на молоці, в обід гарячий супчик обов’язковий для шлунка, ну і ввечері щось легке.
Прання, прасування
— це само собою, чоловікові в моєму віці важко нахилятися навіть до пральної машини.
Та й ліки за розкладом видавати треба.
Ви ж повинні розуміти.
Я слухала цей незамутнений, кришталево чистий потік споживчого абсурду, і волосся на потилиці в мене повільно ворушилося від захвату.
Шістдесят вісім років.
Здоровий, міцний чоловік здав свою квартиру, щоб отримувати пасивний дохід.
Свою чималу пенсію вирішив покласти на відсотковий рахунок, а сам приїхав на повний, абсолютний пансіон до сина та невістки.
Він цілком серйозно призначив мене, працюючу жінку, своєю особистою безкоштовною доглядальницею, куховаркою, прачкою й аніматором в одній особі, прикриваючись вигаданою неміччю та магічним словом «доживати».
Паша сидів червоний, опустивши очі в тарілку.
Він розумів увесь абсурд ситуації.
Але вроджений комплекс «хорошого сина» повністю перекрив йому голосові зв’язки.
Сперечатися з «доживаючим» батьком він не наважувався.
Зате наважилася я.
Я не стала влаштовувати істерику.
Не стала кричати, що він нахабний маніпулятор. Я ні слова не сказала про те, що моя робота за комп’ютером приносить у цей дім гроші, а не є розвагою.
Я просто увімкнула режим абсолютно холоднокровного, бездушного, корпоративного калькулятора.
Я встала з-за столу, пройшла до вітальні, взяла свій робочий планшет з електронним пером і повернулася на кухню.
Сіла навпроти Федора Івановича, який сито віддувався, увімкнула екран і ласкаво, як лікар приватної клініки, посміхнулася.
— Федоре Івановичу, ви абсолютно праві,
— оксамитовим, заспокійливим голосом почала я.
— Старість треба поважати, а хвора людина потребує професійного, якісного догляду.
Ми ж не якісь нелюди, щоб кидати вас напризволяще.
Оскільки ви вирішили доживати у нас, давайте складемо офіційний кошторис на ваше медичне та побутове обслуговування.
Ви ж в минулому військовий, любите порядок і чіткість.
Свекор насторожено примружився, переставши жувати.
— Який ще кошторис? Люсько, ти що мелеш? Я ж батько!
— Саме тому, що ви батько, ми все зробимо на найвищому рівні,
— незворушно продовжувала я, малюючи на екрані табличку.
— Отже…
Пункт перший: триразове дієтичне харчування з доставкою до столу, з огляду на ваш «мінливий тиск».
Моя робоча година коштує шістсот гривень.
Приготування трьох свіжих страв на день забере в мене щонайменше дві години робочого часу.
Разом: тисяча двісті гривень на добу.
На місяць це тридцять шість тисяч.
Очі Федора Івановича почали повільно вилізати на лоб.
Паша під столом тихенько штовхнув мене ногою, але я навіть не здригнулася.
— Продовжуємо,
— я методично наводила цифри.
— Пункт другий: послуги пральні, прасування вашої білизни, прибирання вашої кімнати (включно з миттям підлоги та витиранням пилу).
Це обов’язки домробітниці.
Оцінимо за нижньою межею ринку: десять тисяч гривень на місяць.
Пункт третій: контроль прийому ліків, вимірювання тиску, спілкування, вислуховування скарг на уряд і подача склянки води.
Це вже обов’язки кваліфікованої доглядальниці.
Візьмемо по-божому: двадцять тисяч на місяць.
Плюс комунальні послуги, вода, електрика, яку ви споживатимете, сидячи цілими днями перед телевізором
— ще близько двох тисяч. Я витончено підвела підсумкову риску під стовпчиком цифр.
— Разом, Федоре Івановичу, ваше комфортне, безпечне й сите «доживання» у нашій квартирі обійдеться у п’ятдесят… Ні. У шістдесят вісім тисяч гривень на місяць. Без урахування вартості самих продуктів і ліків
— це суто за мої послуги. На кухні зависла тиша. Обличчя свекра вкрилося красивими, яскравими, бордовими плямами.
— Але, оскільки ви наш улюблений тато,
— я зробила драматичну паузу, дивлячись йому прямо в очі, що наповнювалися люттю,
— я готова зробити вам колосальну родинну знижку! Я забираю всю вашу військову пенсію та всі гроші від оренди вашої квартири до останнього. А решту, Паша щомісяця доплачуватиме мені зі своєї зарплати. Адже це його святий синівський обов’язок
— забезпечити вам комфортну старість. Правда, коханий? Я перевела вбивчо ласкавий погляд на чоловіка. Паша зблід і втиснувся в стілець. Перспектива віддавати дружині хорошу частку зарплати за те, щоб вона варила татові кашу, миттєво вилікувала його від синівської покірності.
— Е-е-е… Тату… Це якось справді… трохи дорогувато виходить,
— промурмотів чоловік. І тут свекор різко воскрес. Федір Іванович підскочив зі стільця з жвавістю молодого сайгака. Від його тиску, дзвону у вухах і нестерпної слабкості не залишилося й сліду. Він грюкнув кулаком по столу так, що аж чашки задзвеніли.
— Ах ви, скнари! Прокляті торговці!
— закричав він своїм фірмовим, командирським басом, від якого тремтіли шибки на дачі.
— Та щоб я, старий хворий батько, рідній невістці за суп платив?!
Та щоб я свою кровну пенсію вам віддав?!
Кровопивці!
Я до них із відкритою душею, а вони мені лічильник вмикають!
Та ні копійки ви від мене не отримаєте!
Він метався по передпокою, викрикуючи прокльони на адресу сучасної молоді, відсутності духовності та особисто моєї меркантильності.
Його радикуліт зник, коли він одним ривком підняв з підлоги свої непідйомні баули.
— Тату, ну почекай, адже вже майже ніч…
— спробував було промовити Паша для пристойності.
— Моєї ноги у вашому комерційному банку не буде! Я ще ого-го! Я сам себе обслужу! Змії!
— гаркнув Федір Іванович, витягуючи своє крісло-гойдалку на сходову клітку зі спритністю вантажника-рекордсмена. Він з гуркотом зачинив за собою двері. Я спокійно стерла таблицю з екрана планшета, допила остиглий чай і повернулася до заціпенілого чоловіка.
— Бачиш, Пашо? А ти хвилювався. Наша квартира має унікальні, чудодійні властивості. Батько увійшов інвалідом, а вийшов олімпійським чемпіоном з важкої атлетики. Цей дикий у своїй побутовій, незамутненій нахабності випадок
— просто хрестоматійний приклад витонченої маніпуляції, якою так часто грішать старші родичі.
Під маскою раптової «старості» та «немічності» дуже часто ховається банальний, махровий побутовий паразитизм. Міцні, абсолютно дієздатні люди раптово вирішують, що вони втомилися від самостійного життя, і перетворюють своїх дітей на безкоштовний обслуговчий персонал.
А щоб схема працювала бездоганно, у хід йде важка артилерія: театральні зітхання, хапання за серце, розмови про швидкий відхід і тиск на почуття провини.
Головна мета такого переїзду
— не порятунок від самотності, а банальна економія власних коштів за чужий рахунок і отримання цілодобового, комфортного сервісу. Намагатися апелювати до совісті, лаятися або доводити, що ви теж втомлюєтеся на роботі
— абсолютно марно.
Маніпулятори не розуміють мови емоцій.
Але вони феноменально, просто геніально розуміють мову цифр. Варто було лише перевести його споживчі бажання у твердий фінансовий еквівалент і виставити жорсткий, реальний рахунок за послуги «доживання», як уся удавана неміч зникла зі швидкістю світла.
Перекриття кисню халяві
— це найкращі, найдієвіші ліки від будь-якого вигаданого старечого захворювання.
