– Тату, а нам що дістанеться? Вони ж усе забрали… їм машину, гроші, мотоцикл… можна сказати, їм шубу, а нам обшарпаний комір.

Дочка Олена ображено підтиснула губи, бо, попри молодість, чітко бачила, що молодші брати просто обібрали батька.

Іван переглянувся з дружиною Софією. Вона також усе розуміла від самого початку. Але сперечатися з міськими, впертими молодшими братами свого чоловіка не наважилася.

Іван, закинувши ногу на ногу і виставивши гостре коліно, обтягнуте потертими робочими штанами, сидів, задумавшись.

– Е-е, – сказав він, – залишилася тільки хатинка батьків, – він сумно махнув рукою, – розвалюха… та клаптик землі.

Він і сам не помітив, як усе сталося. Батька п’ять років тому не стало, мати останні три роки доживала у старшого сина Івана та невістки Софії. Добре доживала, не ображали. А от хатинка її стояла, як сирота, руки до неї не доходили.

Щойно матері не стало, молодші брати, Сергій і Дмитро, одразу “намалювалися” перед очима старшого брата. Зразу згадали батькову машину, хай і не нової моделі, але ще на ходу. А мотоцикл із коляскою взагалі новенький стояв, батько не встиг на ньому покататися. Іван кілька разів проїхався, та й поставив, чомусь зберігав.

Загалом, Сергій попросив машину в спадок, а Дмитро – мотоцикл. А ще в матері були гроші на ощадній книжці… так от ці гроші поділили порівну, забувши, що в останню путь Іван проводжав матір за свої.

І ось залишилася хатинка, яка потребувала ремонту. Там і пічка майже розвалилася, і дах протікав, підлогу треба міняти, стіни виправляти… та багато чого треба зробити. І городик там невеликий, бур’яном заріс.

– Ну що ж ти, брате, занедбав материн город? – з докором запитав Сергій, насупивши руді брови. – Нам із Дмитром ніколи, ми цілими днями гаруємо, а ти тут – батьківський дім під боком, а не доглянутий.

– А коли? – питає Іван. – У мене он город, гнемо спину на ньому, а на хатинку часу не вистачало… я ж пропонував вам продати, так ви самі відмовилися, хай стоїть, казали.

– Ну ось і достоялася, що нікому не потрібна та хатинка, – пожалівся Дмитро. – Але ж поділити треба…

– А як поділити? – здивувалася Софія, дружина Івана. – Розпиляти її, чи що?

– Продати! – сказав Сергій.

– Пробував, ще рік тому, – відповів Іван, – ніхто не бере, там ремонт потрібен. – Він з надією подивився на братів. – Може, скинетеся, та відремонтуємо, тоді й продати легше…

– Та що ти, Іване? Вкладатися в цю розвалюху?

– Це дім наших батьків, – з докором сказав Іван, – його ще можна привести до ладу… усі разом би користувалися…

– Годі нісенітниці молоти, – обурився Дмитро, – яке користування? От-от розвалиться… нащо нам зайві витрати? У мене он Оксана скоро народить…

– Ну тоді я собі залишу, – оголосив Іван, – може, підлатаю, та продам…

– Е-ні, зачекай, брате, – Сергій встав, руді вуса на його круглому обличчі сіпнулися, – так не піде. Раз залишаєш дім собі, давай грішми з нами розрахуєшся…

– Так ви ж узяли гроші з материної книжки, – здивувався Іван.

– То гроші з книжки, а це гроші за дім. Давай нам нашу частку, і розійдемося по-доброму, роби з цим домом, що хочеш.

– Та де ми вам ще гроші візьмемо? – обурилася Софія. – Та й як знати, скільки вам віддати треба…

– Так ми оцінювача викличемо, – запропонував Сергій.

Іван подумав і здався йому цей задум із оцінювачем справедливим. Скільки оцінять, на трьох поділять, і дві частини він їм виплатить – кожному свою.

– Згоден, так і зробимо, – відповів Іван, – тільки задокументуємо нашу угоду.

– Іване, що ти робиш? – запитала Софія. – Ти цю хатинку на себе, як хомут, вішаєш, ще й гроші їм віддавати зібрався… для нас це обдираловка…

– Та що ти, Софіє, одразу починаєш, – ображено сказав Дмитро, – нам же теж свою частку треба.

Іван не любив сваритися, не любив доводити свою правоту, навіть якщо несправедливо чинили. Хотів мирно розійтися, поступитися їм цими грішми, залишившись із непродаваним батьківським домом.

Софію він потім умовив, дочці Олені теж усе пояснив. Син старший потім приїжджав, також вказав, що батько обманувся. І зі спадщиною, і з братами не пощастило. А головне – після оцінки хатинки – треба частку молодшим братам виплатити.

І ось родині Шевченків довелося напружитися, зібрати всі гроші, зняти з книжки і віддати братам. Добре, що оцінили хатинку недорого, вона, і справді, зовсім поганенька була.

Жалкував Іван, що раніше не зайнявся її ремонтом. А коли? То своє господарство, то мати нездужала, по стаціонарах возили, потім жила у них… ось і не доходили руки. А так він раніше завжди батькам допомагав – ближче до них був. А от молодші, як виїхали в місто, так там і закріпилися. Робота у них там, сім’ї, своє життя.

Спочатку Іван із Софією часто давали оголошення про продаж. Але не поспішали купувати хатинку в сільській місцевості. Або пропонували за неї копійки.

А навесні Іван глянув на сад біля батьківського дому, і серце защеміло. Постарів сад, але ще такий гарний… а коли все цвіте – душа радіє. І так шкода йому стало… загалом, передумав продавати.

Довго вони з Софією говорили про хатинку, усе прикидали, скільки витратять на піч, на підлогу, на дах.

– Ну, ганок, паркани, хвіртки – це я все сам зроблю. Тарас приїде, допоможе. А от по-великому – тут наймати треба.

– Та ще матеріал скільки коштуватиме, – підказала дружина.

– Нічого, викрутимося. Працюємо ж, та й господарство годує… може, щось із овочів здамо, та й за м’ясо виручимо.

Усе літо Іван ганявся з ремонтом. Син приїжджав майже щовихідних і також допомагав. Стару пічку взагалі довелося валити, найняли пічника, зробили нову. До осені дійшло до даху, поміняли також повністю, щоб не протікав. А ще до цього фундамент підправили.

На зиму залишили, як є, тільки ходили нову пічку протоплювати, щоб дім зовсім не задубів.

Навесні знову взялися за ремонт. Просувався він важко, грошей не вистачало, на всьому економили.

– Нічого, зате продамо за гарну ціну і Тарасові допоможемо, хай нову машину собі купить, будуть із онуками до нас приїжджати на новому транспорті.

До осені дім засяяв. Стояв, як новенький. Софія порахувала, скільки грошей пішло, і ахнула.

– Ну все, тепер можна оголошення давати, – сказав Іван, – я тут і сад підправив, старі дерева викорчував, нових підсадив.

Дочка Олена глянула на оновлений дім, подивилася на старшого брата Тараса. – Тарасе, тобі не шкода, якщо бабусину хатинку продадуть?

Тарас дивився, задумавшись. Згадав, як вони тут із Оленкою гралися, як ховалися, як бабуся виходила на ганок і кликала обідати. – Слухайте, батьки, – він подивився на Івана і Софію, – а може залишимо… залишимо дім собі? У нас же дачі немає… будемо приїжджати…

– Я б теж залишила, – сказала Олена, – шкода продавати, – тут такий сад, стільки ягід… яблука ростуть…

– Ой, діти, ми купу грошей вклали, – засмутилася Софія, – треба батька спитати… Іване, ну чого мовчиш?

Іван присів на сходинку новенького ганку, погладив його шорсткою рукою. – Город також можна повністю під посадку… зайве восени здавати…

– Ну то що, тату, залишаємо? – запитав Тарас.

– Іван махнув рукою: – Залишаємо. Своє ж… рідне.

***

Наступного року біля оновленої хатинки цвів сад і хвіртка не зачинялася. Бігали діти старшого сина, приходила Олена, перевіряла сад, милуючись його цвітінням.

На початку літа, коли в городі вже все зійшло, приїхали Сергій і Дмитро. Земля, як кажуть, чутками повниться, от і приїхали глянути, що там старший брат зробив. Подивилися на хату і не впізнали – краса. Та ще паркан Софія розмалювала, як художниця.

– Іване, ну ти молодець, – похвалив Сергій, – тепер хату легко можна продати за великі гроші.

– А я не збираюся продавати, – сказав Іван і, перекинувши ногу на ногу, виставив гостре коліно в потертих робочих штанах.

– Як це «не збираєшся»? Ми ж хотіли продати, щоб гроші поділити…

– Так ми ж і поділили, – спокійно сказав Іван.

– Ні, зачекай, брате, молодших обділяти негарно, – сказав своє слово Дмитро, – ти гроші віддав за не відремонтований дім, а тепер сума інша буде, нам теж належить…

– А ось це бачили?! – Іван склав композицію з трьох пальців.

Навіть дружина Софія і дочка Олена здивувалися сміливості батька. Він, зазвичай м’який, поступливий, а тут видав «конфігурацію»… і кому? Молодшим братам.

– Ми в позов подамо, будемо за спадщину боротися! – грозив Сергій.

– Софіє, дай-но той папір, – попросив Іван. – Він тицьнув в обличчя оцінку дому і згоду, що брати більше не претендують на батьківський дім. – Ось мої права, а у вас тепер ніяких прав. Дякую Софії, підказала, щоб документом заручитися про вашу відмову. Пам’ятаєш, Сергію, як підписував? Усе законно. Гроші ми вам виплатили за дім, тепер це наша власність… тож ще раз кажу: тут вашого нічого немає.

Сергій і Дмитро пихкали від злості, але проти законних прав не підеш. Самі зрозуміли, що документ – не просто папірець, яким підстрахувався Іван. А вони три роки тому, бажаючи вхопити те, що можна вхопити, погодилися на такий поділ.

– Ну все, більше не приїдемо, – пообіцяли брати.

– А ви й так не приїжджали, навіть коли мати ще жива була, очей не показували, все вам ніколи… і не допомагали.

Тут Софія швидко збігала в дім і винесла квітку. – Ось, хлопці, на дорогу вам… гарний такий фікус…

Брати, злісно блиснувши очима, вийшли, грюкнувши хвірткою, і навіть не оглянулися на батьківський дім, який з такою легкістю були готові продати три роки тому, не вклавши в нього більше ні копійки.

Іван опустив голову.

– Іване, не засмучуйся так, може, ще помиритеся, – сказала Софія.

– Та не засмучуюся я, а просто неприємно, сам не помітив, коли вони встигли так змінитися, адже спільні у нас батьки… але нічого, колись треба і відсіч дати.

– Мамо, тату, там полуниця починає достигати.

– Олено, та рано ще, – сміється Софія.

– А все одно, ходімо подивимося. – І всією родиною вони пішли милуватися ягодою.