«Тату, мама б тобі цього ніколи не простила!» — вигукнули діти, коли Микола сказав, що знову хоче одружитися.
— Тату, ти серйозно? З тією Галею? З тією Рудою, через яку мама стільки сліз пролила? Ти хоч розумієш, що люди скажуть?!
Микола мовчки вислухав доньку. Він чекав усього, чого завгодно: подиву, розгубленості, навіть образи, але тільки не таких слів. Донька стояла посеред вітальні, міцно стискаючи ремінець сумки, і дивилася на нього так, ніби він учинив щось соромне.
Йому було п’ятдесят дев’ять. Уже минув рік, відколи не стало його дружини Олени. Разом вони прожили більше тридцяти років. Звели простору міцну хату з білої цегли, посадили сад, виростили двох дітей, дали їм освіту і допомогли стати на ноги. Донька Лідія вийшла заміж у сусіднє село, за двадцять кілометрів звідси. Син Богдан після університету залишився у великому місті, знайшов хорошу роботу й узяв квартиру в кредит.
Микола лишився сам. Господарем він був дбайливим, усе в його руках ладилося. Город завжди виполений, паркан пофарбований, яблуні побілені, курей повен двір, пес Кудлай нагодований. Але відтоді, як не стало Олени, це все наче втратило сенс. Хата здавалася чужою, холодною, хоч котел і гудів усю зиму.
Найтяжче давалися вечори. Удень робота рятувала: треба було нарубати дров, прибрати в курнику, підремонтувати дошки в сараї, з’їздити велосипедом до крамниці по хліб. Микола крутився до сутінків, аби тільки не заходити до хати. Але вечір усе одно наставав. Він зачиняв двері, наливав собі на кухні велику чашку міцного чаю, сідав за стіл і дивився у вікно. А поговорити було ні з ким. Тільки годинник цокав на стіні. Інколи Микола помічав, що починає говорити вголос до кота або до телевізора — просто щоб почути людський голос.
З Галею вони зналися ще з юності. Тоді їм було по двадцять. Вона була красивою дівчиною з густим рудим волоссям, веселою, дзвінкою на голос. Вони ціле літо ходили разом: бігали на танці до клубу, гуляли біля річки. Але обоє були молоді й уперті, часто сперечалися через дрібниці, зрештою посварилися й розійшлися. Невдовзі Микола зустрів спокійну, розсудливу Олену, закохався й одружився з нею. Галя теж не забарилася — вийшла заміж за хлопця із сусіднього села.
Та її сімейне життя не склалося. Чоловік виявився гулякою, і прожили вони всього три роки. Галя забрала маленького сина й повернулася до батьківської хати на краю села. Більше заміж вона так і не вийшла, сама тягнула господарство, вивчила сина. Хлопець виріс, поїхав десь на північ, там створив сім’ю і приїжджав до матері хіба раз на два роки. Так вона й залишилася сама.
Олена за життя Галю не любила. Жіноче серце було недовірливе. — Думаєш, вона тебе забула? — казала Олена, коли вони випадково бачили Галю біля сільради чи на пошті. — Та вона й досі на тебе поглядає. Тільки й чекає, щоб десь тебе перестріти.
Микола лише махав рукою і щиро сміявся:
— Олено, та не вигадуй дурниць. Стільки років минуло. У мене є ти, діти, повна хата турбот. Чого мені ще треба?
І це була правда. Він беріг дружину, поважав її і за три десятиліття жодного разу не дав їй приводу засумніватися у своїй вірності. Галя була лише давньою знайомою з далекої молодості, повз яку він проходив, чемно вітаючись: «Добрий день, Галино», — і йшов далі.
Коли Олена захворіла, Микола не відходив від її ліжка. Возив по лікарях, купував дорогі ліки, сподівався на диво. Але хвороба виявилася сильнішою. Поховали її всім селом. Після сороковин діти побули ще кілька днів і роз’їхалися по своїх домівках: у кожного робота, сім’ї, щоденні клопоти. Микола лишився сам на сам зі своїм горем.
Минув рік. Одного весняного дня Микола поїхав велосипедом до магазину. Біля ґанку стояла Галя з двома важкими торбами. Вітер розвівав її руде, вже трохи посріблене волосся. Вона мала втомлений вигляд.
— Добрий день, Миколо, — тихо сказала вона.
— Добридень, Галю. Давай допоможу, куди тобі ці торби?
— Та додому, куди ж іще. Оце накупила цукру й борошна, а тепер думаю, як донести.
Микола причепив торби до керма велосипеда, і вони пішли поруч сільською вулицею. Розмовляли про буденне: про погоду, про те, що земля ще холодна для посадки картоплі, про ціни на газ. Галя згадала, що на старій веранді після останніх дощів потекла покрівля.
— Капає просто на підлогу, миску ставлю. А попросити когось соромно, та й майстрів тепер у селі нема — самі старі лишилися.
— То давай я подивлюся, — запропонував Микола. — У мене й руберойд є, і цвяхи. Завтра зранку зайду.
Наступного дня Микола взяв ящик з інструментами й прийшов до неї. Роботи було небагато: замінити дві зогнилі дошки й закрити дірку. Він упорався за три години. Галя весь час була поруч, подавала цвяхи, тримала драбину. Коли він спустився, обмив пил біля рукомийника, вона сказала:
— Миколо, ти ж голодний. Я борщу наварила, пиріжків напекла. Ходи до хати, хоч пообідаєш по-людськи.
Він хотів відмовитися, але запах свіжої випічки нагадав йому, що вдома в нього лише вчорашня гречка.
Вони сіли на маленькій затишній кухні. Галя налила йому гарячого борщу, поклала сметани, нарізала свіжого сала з часником. Вона не підлещувалася і не грала роль. Просто сиділа навпроти, підперши щоку рукою, і слухала, коли він розповідав про город і сад. Потім і сама поділилася, як живе, як син рідко телефонує, як узимку сніг так заносить стежку, що до воріт не пробитися. Микола помітив, що її очі залишилися такими ж ясними, як у молодості, тільки біля повік з’явилася сітка дрібних зморшок. З нею було легко. Не треба було звикати до чужих примх, не треба було вигадувати теми для розмови. Вона розуміла його з півслова, бо жила в тому самому селі, знала тих самих людей і відчувала таку саму порожнечу у своїй хаті.
Потім він допоміг їй скопати грядку під огірки. Вона принесла йому банку свіжого полуничного варення. І якось непомітно Микола почав заходити частіше. Спершу під якимось приводом — то косу підточити, то замок полагодити. А потім приводи стали непотрібні. Вони сиділи вечорами на її лавці під яблунею, пили чай із м’ятою й розмовляли про все на світі. Микола з подивом зрозумів, що перестав боятися вечорів. Він знову поспішав упоратися з роботою, щоб помитися, вдягти чисту сорочку й піти до Галі.
Через три місяці таких зустрічей Микола запросив її до себе. Галя довго соромилася, переступаючи поріг:
— Не годиться це, Миколо. Твоя хата, тут усе Олениною рукою заведене.
— Хата жива тоді, коли в ній є люди, — твердо сказав він. — Сідай, Галю.
Вони сиділи за тим самим столом, де Микола раніше пив чай на самоті. Він дивився на її натруджені руки й раптом сказав:
— Галю, годі нам ховатися по хатах, як підліткам. Мені під шістдесят, тобі трохи менше. Скільки нам того життя лишилося? Давай переїжджай до мене. Розпишемося в сільраді, будемо разом доживати віку.
Галя опустила очі, її пальці затремтіли.
— Миколо, а діти? Що твої скажуть? Лідія ж мене на дух не переносить. Та й Богдан приїде…
— А що діти? — щиро здивувався Микола. — Лідія живе заміжня, у неї свій дім, чоловік, господарство. Богдан у місті, у нього своє життя. Я їх виростив, на ноги поставив, у борги не влазив. Невже вони не зрозуміють, що батькові одному тяжко?
Він був переконаний, що діти зрадіють за нього. Вони й самі рідко приїжджали — добре, якщо раз на місяць на кілька годин навідувалися, привозили порожні банки, забирали картоплю, закрутки, свіжі яйця й поспішали назад, бо «справи, робота, діти».
Першою новину дізналася Лідія. Микола сам подзвонив їй у п’ятницю:
— Лідочко, добрий вечір. Приїжджайте в неділю на обід. Хочу вам дещо сказати.
— А що сталося, тату? Захворів? — Та ні, слава Богу, живий-здоровий. Просто маю новину. Я вирішив одружитися. З Галею.
У слухавці зависла довга тиша, а потім пролунали короткі гудки.
У суботу зранку до воріт підкотила машина Лідиної родини. З неї вискочила дочка — обличчя червоне, очі палають гнівом. Зять навіть не вийшов із машини, тільки махнув рукою й залишився за кермом. Лідія влетіла до хати, не скидаючи взуття.
— Тату, ти що, з глузду з’їхав?! Я всю ніч не спала! Ти взагалі при своєму розумі?! Микола якраз снідав.
Він спокійно відставив тарілку:
— Лідо, доброго ранку. Проходь, сідай. Чого ти кричиш із порога?
— Як це — чого кричу?! Ти мені вчора що по телефону наговорив?! Яка Галя? Та Руда? Ти забув, як мама через неї плакала? Вона все життя тебе від неї берегла, а ти тільки-но маму в землю поклав — уже її в хату тягнеш?!
— Лідо, замовкни, — суворо сказав Микола, підводячись. — Твоя мати ніколи через неї сліз не лила, бо я не давав приводу. Галя тоді була заміжня, я — одружений. Ми з твоєю матір’ю чесно прожили тридцять два роки. Жодного разу я не глянув ліворуч.
— А тепер що? Рік ледве минув! Люди в селі що скажуть? Сміятимуться! Скажуть: старий дурень на старість з’їхав з глузду, привів у дім повію!
— Лідо! — голос Миколи вперше за багато років підвищився. — Не смій так говорити про людину, якої не знаєш. Галя все життя чесно працювала, сина виростила, нікого не скривдила. А люди завжди щось кажуть. Коли я тут сам узимку від туги вовком вив, де були ці люди? Хтось зайшов спитати, чи не піднявся в мене тиск, чи є хліб?
— Ми тобі дзвонили! — вигукнула донька, і в неї на очах заблищали сльози образи. — Я кожні вихідні питала, як ти!
— Дзвонили, — кивнув Микола. — По дві хвилини. «Тату, все добре? Добре. Ну, бувай, ми поспішаємо». А вечір настає, Лідо, телефон мовчить. І стіни мовчать. Тобі двадцять вісім, у тебе чоловік поруч. Ти знаєш, як це — коли в хаті немає жодного живого подиху, крім твого власного?
— То треба було до нас приїжджати!
— Куди? До вас у прийми? У чужу хату до зятя? Чи до Богдана в його однокімнатну квартиру в місті, щоб сидіти в них на голові? Я тут господар. Тут моє коріння.
— Мама б тобі цього не пробачила! — випалила Лідія свій головний докір. — Вона б у труні перевернулася, якби побачила ту Руду біля своєї печі! Якщо ти її сюди приведеш — я більше сюди не приїду! І внуків ти не побачиш!
Вона розвернулася, вибігла в коридор і так грюкнула дверима, що шибки задрижали. За хвилину машина зятя з виттям рушила від воріт.
Микола опустився на стілець. Руки дрібно тремтіли. Він підійшов до серванта, де стояла фотографія Олени в чорній рамці. Жінка дивилася з фото спокійно, трохи втомлено.
— Бачиш, Олено, — прошепотів він. — Засудили мене твої діти.
І просидів так до самого вечора, навіть курей не встиг вчасно замкнути.
У вівторок увечері біля паркану зупинилося міське авто. Приїхав син Богдан. Микола визирнув у вікно й відчув слабку надію: Богдан завжди був розсудливіший за сестру, вчився на юриста, умів вислухати. Він зайшов спокійно, зняв дороге пальто, акуратно повісив його на вішалку.
— Привіт, тату.
— Привіт, сину. Проходь. Будеш вечеряти? Картопля є тепла, огірки відкрив.
— Ні, тату, дякую, я по дорозі перекусив. Давай поговоримо.
Вони сіли у вітальні. Богдан дістав пачку сигарет, покрутив її в пальцях, але запалювати не став — знав, що батько в хаті курити не дозволяє.
— Мені Лідія дзвонила. Уся в сльозах. Тату, що це за цирк на старості?
Микола зітхнув:
— І ти туди ж, сину? Цирк? Я просто хочу жити. Не доживати, не догнивати в самотності, а нормально жити з людиною.
— Тату, та хто ж проти, щоб ти з кимось спілкувався? — Богдан говорив спокійно, діловим тоном, наче на нараді. — Ну самотньо тобі — зійдіться, нехай вона приходить, готує тобі, пере білизну, живіть разом, якщо треба. Але навіщо оце все? Одруження, розпис у сільраді? Навіщо це офіційно оформлювати? Ти подумав про наслідки?
Микола уважно подивився синові в очі:
— Про які наслідки, Богдане?
— Про юридичні, тату. Ця хата — це була ваша з мамою спільна власність. Ми з Лідією після смерті мами відмовилися від своїх часток на твою користь, щоб тобі легше було переоформити документи. Ми ж тобі довіряли! А тепер що? Ти розпишешся з Галею, вона стане твоєю законною дружиною. Не дай Боже щось із тобою станеться — вона матиме право на половину цієї хати, на пай, на всю землю! А в неї, між іншим, є свій син. Чому ми з Лідією потім маємо ділити батьківське майно з чужими людьми?
Слова сина вдарили Миколу болючіше, ніж усі істерики дочки. Він дивився на дорослого, успішного чоловіка, якого колись учив тримати молоток, учив чесності й правдивості, і не міг повірити своїм вухам.
— От воно що… — повільно мовив Микола. — Значить, справа не в пам’яті про маму? Справа в хаті?
— Справа в усьому, тату! — уже гарячіше сказав Богдан. — І в пам’яті теж. Але навіщо ускладнювати? Тобі п’ятдесят дев’ять, їй стільки ж. Навіщо вам той штамп у паспорті? Живіть собі так!
— А ти б хотів, щоб твоя дружина жила з тобою без розпису? — тихо спитав Микола. — Щоб у твоїй міській квартирі вона була просто приживалкою? Щоб сусіди пальцем показували: он, мовляв, стара коханка прибилася? Я Галю кличу не за наймичку. Вона все життя чесно гарувала. Я хочу, щоб вона зайшла в цей дім законною господинею, з піднятою головою, а не ховалася по кутках. А про хату… Невже ти думаєш, що вона в тебе твою частку забере?
— Людям довіряти не можна, тату. Особливо чужим. Вона все життя бідно жила, а тут — велика хата, сад, техніка. Ти дивишся на світ крізь рожеві окуляри.
— Я дивлюся на світ очима людини, яка хоче засинати й прокидатися не серед порожніх стін! — Микола підвівся. — Якщо тебе тільки майно хвилює, сину, то не турбуйся: я на той світ цю хату не заберу. Але поки я живий — це мій дім. І я сам вирішуватиму, як мені тут дихати.
Богдан теж підвівся, насупився:
— Ну що ж. Я тебе попередив. Якщо ти це зробиш — на нашу підтримку не розраховуй. Лідія тобі цього не пробачить, та й мені неприємно буде сюди приїжджати й бачити її на маминому місці.
— Це твій вибір, Богдане, — відповів батько.
Син пішов до машини, навіть не попрощавшись по-людськи. Дверцята грюкнули, фари розрізали темряву двору, і червоні вогні швидко зникли за поворотом.
У середу ввечері прийшла Галя. Вона була бліда, очі заплакані.
— Миколо, — сказала ще з порога. — Я все знаю. До мене сьогодні Лідія на роботу приїжджала. У крамниці, при всіх людях такого наговорила… Каже, що я безсовісна, що на чуже добро зазіхаю, що матір їхню в могилу звела. Не треба нам сходитися, Миколо. Не ламай життя через мене. Тобі діти дорожчі, вони твоя кров. А я якось сама доживу.
Микола підійшов до неї, взяв за холодні руки й міцно стиснув:
— Галю, подивися на мене.
Вона підвела очі.
— Ми ні в кого нічого не вкрали. Ми нікому зла не зробили. Якщо мої діти міряють мою любов цеглою і парканами — це їхній гріх, не мій. Я свого слова не зміню. У п’ятницю йдемо до сільради подавати заяву.
У неділю перед реєстрацією Микола покликав дітей востаннє. Він подзвонив обом і попросив приїхати хоча б на пів години. На диво, приїхали обоє. Лідія сиділа на дивані, склавши руки на грудях, із кам’яним обличчям. Богдан стояв біля вікна, байдуже гортаючи щось у телефоні.
Микола став перед ними посеред кімнати.
— Я покликав вас не для того, щоб виправдовуватися, — спокійно почав він. — І не для того, щоб просити дозволу. Я скажу вам один раз, і більше ми до цього не повернемося. Я вас обох виростив. Що міг — віддав до останньої копійки. Вашу маму я любив і поважав до її останнього подиху, і пам’ять про неї для мене свята, ніхто її не перекреслить.
Він зробив паузу, подивився спочатку на сина, потім на доньку.
— Але мені п’ятдесят дев’ять років. Я ще живий чоловік. Мені хочеться, щоб увечері вікно світилося, коли я повертаюся з двору. Хочеться поговорити, посміятися, випити разом чаю. Вам легко судити, бо ви сідаєте в машини й їдете до своїх родин. У вас є кого обійняти, є заради кого жити щохвилини. А я тут залишаюся один.
— То ми тобі вже не родина? — з гіркотою кинула Лідія.
— Родина. І завжди нею будете. Але ви — діти. У вас своє життя, і так має бути, я не тримаю вас біля своєї спідниці. Але ви не можете замінити мені людину, з якою я хочу ділити кожен день. Галя погодилася бути зі мною. Вона добра жінка. І я зроблю її своєю законною дружиною.
— Якщо ти це зробиш — ноги нашої тут більше не буде! — відрізав Богдан, ховаючи телефон у кишеню. — Ми тебе попереджали.
— Це ваше право, — тихо, але твердо відповів Микола. — Двері мого дому для вас завжди відкриті. Але якщо ви обираєте образу замість батька — силоміць не триматиму.
Діти пішли разом, не сказавши більше жодного слова.
Через три тижні Микола й Галя розписалися. Жодних урочистостей не влаштовували. Галя одягла гарну темно-синю сукню, Микола — свій найкращий костюм. Секретарка в сільраді привітала їх букетом осінніх айстр. Потім вони пішли до Миколиної хати. Він запросив кількох найближчих сусідів — старого діда Семена, сусідку Марію, яка все життя жила через паркан, та кума Івана.
Галя накрила гарний ситний стіл. Навадила холодцю, напекла пирогів, запекла качку з яблуками. Микола перед тим, як гості сіли, поставив на край столу два зайві прибори.
— Для кого це, Миколо? — тихо спитала сусідка Марія.
— Та діти, може, під’їдуть… — ніяково усміхнувся він.
Він щохвилини позирав у вікно на дорогу. Щоразу, коли на вулиці чувся гуркіт мотора, в грудях щось здригалося, але машина проїжджала повз. Минала година, друга. Галя мовчки, не привертаючи уваги гостей, підійшла й акуратно прибрала зайві тарілки та виделки на поличку. Нічого не сказала, лише легко торкнулася його плеча.
Гості розійшлися надвечір. Сусіди бажали їм добра, спокійного життя й довгих років. Коли за останнім зачинилася хвіртка, Микола вийшов на ґанок. Сонце вже сідало за далекі пагорби, тягнуло осінньою прохолодою й димом від спаленого листя. Галя накинула хустку, вийшла слідом і сіла поруч на сходинку.
— Може, не треба було того розпису, Миколо? — тихо спитала вона. — Бачиш, як усе склалося. Через мене діти від тебе відвернулися.
Микола обійняв її за плечі, притиснув до себе:
— Не через тебе, Галю. А через власну глухоту. Я все зробив по совісті. Перед Богом і перед людьми.
Та на серці все одно шкребло. Микола сидів у сутінках і думав: невже людина після втрати втрачає право на просте щастя? Невже для власних дітей батьки мають ставати пам’ятниками минулому, живими мерцями, які тільки й повинні берегти старі стіни та чекати рідкісних телефонних дзвінків?
Наступного ранку Микола прокинувся від дивного відчуття. У хаті не було мертвої тиші. Із кухні долинав тихий дзенькіт посуду, приємне шкварчання на пательні й тонкий запах свіжозвареної кави з корицею. Галя щось наспівувала собі під ніс — якусь давню пісню їхньої молодості. Він підвівся, вийшов на кухню. Вона стояла біля плити у квітчастому фартусі, сонячний промінь падав крізь фіранку на її руде волосся. Побачивши його, вона усміхнулася:
— Доброго ранку, чоловіче. Сідай снідати, оладки якраз підійшли.
Микола підійшов ззаду, міцно-міцно обійняв її й заплющив очі. Уперше за довгий, чорний рік він відчув: хата ожила. У ній знову з’явилося тепло.
А на столі поруч із цукерницею лежав його старенький телефон. Микола час від часу ловив себе на тому, що позирає на чорний екран. Він чекав. Знав, що не зробив нічого злого, але й втратити сина та дочку не хотів. Та найбільше боліло одне питання: чому найдорожчі люди змушують нас обирати між любов’ю до них і правом просто не бути самотнім?