Льоша та Сашко потрапили до дитячого будинку після того, як їхня мама пішла з життя. Вона довго хворіла і не впоралася зі своєю недугою.

Батько вже давно не жив із ними, поїхав на заробітки, та так і загубився в далеких краях. Родичів, які б захотіли взяти хлопчаків-близнюків до себе, нікого не виявилося, крім бабусі.

Скільки кабінетів вона пройшла, скільки прохань та заяв написала, позитивного результату не вийшло – похилий вік.

Бабусі було сімдесят чотири роки. Вона часто відвідувала онуків у дитячому будинку, тільки так бабуся могла показати хлопчикам, що вона їх пам’ятає та любить.

Сашкові та Льоші було по вісім років, коли вони потрапили до дитячого будинку, а коли їм виповнилося по десять років – як грім серед ясного неба прийшла новина, що Льошу всиновлюють.

Звичайно, за правилами, близнюків не можна було розлучати, але сімейна пара не хотіла брати ще й Сашка.

Він в ранньому дитинстві пошкодив ногу і ходив накульгуючи, тому часто користувався паличкою. А взяти двох, один із яких не здоровий, усиновлювачі не хотіли.

Завідувачка пішла на порушення, як вона згодом говорила, лише заради дитини. Містечко невелике, усиновлювачі з’являються рідко, перспективи знайти сім’ю у вихованців мізерно малі.

Вона довго думала, перш ніж прийняти рішення, яке було дуже сумним для братів. Багато хто заплющив очі на правила і через певний час Льошку забрали нові батьки.

Сашко довго сумував і, якби не бабуся, міг вчинити непоправне. Так сильно на нього вплинула розлука з братом.

Завідувачка, усвідомивши ситуацію та визнаючи свою провину, дозволила бабусі забирати онука на вихідні. Так вони й виживали.

Бабуся стала для Сашка єдиною близькою та рідною людиною. Звичайно, він сподівався згодом знайти брата, але підростаючи розумів, що все не так просто буде у його пошуках.

Бабуся ж дуже любила онука, була вона спритною старенькою, попри поважний вік. Вона намагалася давати онукові все, що могла, замінюючи йому і маму, і брата.

Сашко дуже її любив, намагався не засмучувати, допомагав, чим міг і щотижня з нетерпінням чекав на вихідні.

Минули роки. Сашкові виповнилося вісімнадцять. Тепер він міг постійно жити із бабусею. Бабусі вже перевалило за вісімдесят п’ять, вона часто хворіла, але ще трималася заради онука.

Сашко не уявляв собі життя без бабусі, оберігав її від труднощів життя, намагався відплатити їй добром та своєю любов’ю.

Думка знайти брата не покидала його, бабусі теж дуже хотілося, щоб Льоша знайшовся:

– Тоді мені й на той світ піти буде не страшно! Знатиму, що ти не один! – казала вона онукові.

Сашко не любив такі розмови, але сам розумів, що з відходом бабусі залишиться зовсім один на білому світі. Так, буде сім’я, діти, але поки що про це думати рано.

Спочатку він намагався знайти сліди брата в дитячому будинку, де вони жили, але старої завідувачки вже не було, а новий персонал був не в курсі їхньої історії, і правил дотримувалися суворо. Не можна говорити адресу усиновлювачів.

Він шукав його скрізь, писав на всі передачі, які займаються пошуками родичів, але результату поки що не було.

Лише випадково, в один із приходів у дитячий будинок, почув він від старої няньки, що усиновлювачі були з їхнього міста і їхати нікуди не планували.

Містечко невелике, та все ж не два будинки. Прізвище у брата зараз звичайно інше, та й ім’я могли поміняти. Сашко надії не втрачав.

Так пройшло ще кілька років. Сашко вивчився, влаштувався працювати. Бабуся була вже зовсім стара, але вона сама казала:

– Не піду, поки Льошу не побачу!

В один із вихідних, Сашко пішов у торговий центр. Потрібно було купити теплий одяг, зима не за горами. Він довго ходив поверхами, переглядав собі обновки, купив усе, що треба.

Але хотів порадувати й бабусю, шукав їй теплу хустку. Бабуся хоч і рідко, але виходила посидіти з сусідками на лавці.

Сашко турбувався про її здоров’я, застуда їм зовсім не потрібна. Бабуся надто слабка, тож хворіти їй не можна!

Вибираючи хустку, Саша почув дитячий голос:

-Тату, подивися! Там ти стоїш!

Сашко завмер. Він стояв, і боявся поворухнутися, вважаючи, що йому це здалося. Взявши паличку, він повільно обернувся в той бік, звідки почув голос дитини!

На нього дивився молодий хлопець, по щоках якого текли сльози. Він не звертав на них уваги, не витирав, не чув дитину, яка тягла батька за рукав пальта.

Син не розумів, чому його великий і сильний тато стоїть, плаче, як дівчинка, і дивиться на дядька, у якого таке саме обличчя, як у тата. Складна ситуація для маленької дитини!

Брати мовчки підійшли один до одного, мовчки притулилися головою один до одного. Сашко не розумів як так!

Шукати брата багато років і знайти його абсолютно випадково, завдяки своєму племіннику, який помітив схожість двох чоловіків.

Перший шок пройшов і брати нарешті обійнялися. Залишилося найважливіше – зустріч із бабусею.

А далі? Далі – жити, дихати на повні груди. Є брат, дружина брата, є племінник, бабуся! Рідна родина, рідні люди! Сашко відчував себе так, як у далекому дитинстві – легко та спокійно! Усі, кого він любив, були поруч із ним. А значить все буде добре…