— …Та все він повірив, Жанно! — донісся з вітальні тріумфальний голос Галини Сергіївни. — Я йому зі сльозами на очах розказала, як мені важко мозолити ноги, підіймаючись сходами. Андрій у мене м’який, добрий, увесь у батька. Скажеш йому про синівський обов’язок — він останню сорочку зніме

— Нам треба помінятися квартирами, — сказав Андрій, накладаючи собі третю котлету. — Ми переїдемо в мамину двокімнатну, а вона — в нашу.

Ольга завмерла з ополоником у руці.

— Куди переїдемо?

— До мами. А вона сюди. Їй важко на четвертий поверх підніматися, ноги болять. А в нас ліфт, аптека поруч, сквер…

— Андрію, ти зараз серйозно?

Він опустив очі в тарілку й узявся розминати виделкою картоплю.

— Їй шістдесят вісім. Вона мене виростила. Хіба ми не можемо допомогти?

— Можемо. Але чому для цього ми маємо віддати свій дім?

— Ну який «віддати»? Помінятися.

Ольга сіла навпроти.

— У нас три кімнати, вісімдесят два метри. У неї — дві суміжні, сорок чотири. Нас троє. Ти подумав, де житиме Єгор?

— Він скоро вступатиме. Може, в гуртожиток поїде.

— А якщо не поїде? Ми йому скажемо: вибач, сину, твою кімнату вже віддали?

Андрій поклав виделку.

— Ти одразу все перекручуєш.

— Ні, я намагаюся зрозуміти. Ми десять років платили іпотеку. Перший внесок зробили з грошей за бабусину квартиру. Мої премії теж пішли на погашення. І тепер ти за вечерею повідомляєш, що ми переїжджаємо?

— Я не повідомляю. Я пропоную.

— Тоді давай я теж запропоную. Продамо мамину квартиру, додамо із заощаджень і купимо їй однокімнатну. Тут, поруч. На першому поверсі або в будинку з ліфтом.

Андрій похитав головою.

— Вона не хоче продавати чужим. Каже, квартира має залишитися в сім’ї.

— А наша, виходить, не має?

— Олю…

— І взагалі, чому ми це обговорюємо так, ніби все вже вирішено?

Чоловік потер долонею чоло.

— Мама хоче завтра приїхати. З ріелтором і юристом. Обговорити деталі.

— Вона вже й ріелтора знайшла?

— Просто хотіла підготуватися.

Ольга подивилася на нього. Вона добре знала, як Галина Сергіївна вміє «готуватися».

Кілька років тому молодшому синові Артему знадобилася машина. Мати вмовила Андрія взяти для нього кредит.

«Артем платитиме сам, він же не чужий», — запевняла вона.

За пів року Артем машину розбив і платити перестав. Борг два роки виплачували Ольга з Андрієм.

Потім була автомийка.

— Олю, ну дай йому шанс, — просив тоді чоловік. — Мама каже, він усе прорахував.

За чотири місяці автомийка закрилася, а їхні заощадження зникли разом із нею.

— Ніяких ріелторів завтра, — сказала Ольга. — Я спочатку сама поговорю з твоєю мамою.

Наступного дня на роботі було не до сімейних розмов. На польському кордоні застрягла доставка анестезіологічних апаратів для лікарні. Водій плутався в документах, менеджер телефонував кожні десять хвилин.

— Ольго, вони кажуть, накладної не вистачає!

— Заспокойся. Надішли мені все, що є. Зараз розберемося.

Лише по четвертій вона змогла відпроситися й поїхати до свекрухи.

«Запропоную квартиру поруч із нами, — думала дорогою. — Можливо, якщо поговорити спокійно, вона погодиться».

На четвертому поверсі Ольга побачила, що двері до квартири прочинені. Вона вже хотіла подзвонити, коли почула голос свекрухи.

— Та повірив він, Жанно! Я йому кажу: «Синочку, ледве сходами піднімаюся». А він одразу: «Мамо, щось придумаємо».

Галина Сергіївна засміялася.

Ольга спинилася.

— Ви тільки простежте, щоб квартиру на вас оформили, — відповіла Жанна, дівчина Артема. — Якщо одразу на нього, Ольга насторожиться.

— Та Андрій її вмовить, — озвався Артем. — Вона, звісно, вперта, але він уже почав.

У Ольги похололи пальці. Вона відступила до стіни, але піти не змогла.

— Нам треба до кінця місяця все вирішити, — продовжувала Жанна. — Борг уже два мільйони. Мамина квартира в заставі. Якщо кредитори її заберуть, де ми житимемо?

— Ну так у трикімнатній, — сказала свекруха. — Разом. Місця всім вистачить.

— А Андрій з Ольгою? — запитав Артем.

— Спочатку нехай поживуть тут. А коли квартиру заберуть, орендують щось. Ольга добре заробляє, не пропадуть.

— А як Андрій дізнається? — тихіше спитав Артем.

— Поговорю з ним, — відмахнулася мати. — Поображається і перестане. Ми ж рідні люди.

Ольга тихо спустилася сходами. Лише в машині вона зрозуміла, як сильно тремтять її руки.

Кілька хвилин вона сиділа, дивлячись перед собою. Потім дістала телефон і набрала знайомого юриста.

— Мені потрібна допомога, — сказала вона. — Треба перевірити квартиру.

Увечері Ольга повернулася додому з витягом із реєстру. Двокімнатна квартира Галини Сергіївни справді перебувала в заставі.

Андрій уже був удома. На кухні він щось розповідав Єгору.

— …А бабусі буде зручно, ліфт прямо біля дверей…

— Тату, а ми куди? — запитав син.

— Ну, в бабусину квартиру. Ти ж незабаром вступатимеш.

— Але я ще навіть не знаю, куди вступлю.

Ольга зайшла на кухню й поклала папку на стіл.

— Єгоре, побудь, будь ласка, трохи у своїй кімнаті. Нам із татом треба поговорити.

Коли син вийшов, вона підсунула Андрієві витяг.

— Прочитай.

— Що це?

— Квартира твоєї мами в заставі. Через борги Артема.

Він пробіг очима аркуш, потім перечитав уважніше.

— Може, це якась помилка?

— Я сьогодні була в мами. Двері були прочинені, і я почула їхню розмову. Твоя мама, Артем і Жанна обговорювали, як оформити нашу квартиру на неї. А потім жити тут усім разом.

— Ні, зачекай… А ми?

— Вони сказали, що ми можемо зняти житло.

Андрій довго мовчав.

— Мама щойно дзвонила, — нарешті сказав він. — Вони завтра хочуть прийти. Жанна, виявляється, ріелтор. Казали, документи підготує.

— Я не підпишу нічого, Андрію.

— Я теж. Але… — Він знову подивився на папір. — Я хочу почути це від неї. Може, вона пояснить.

Ольга сіла поруч.

— Нехай приходять. Тільки пообіцяй: поки ми самі все не перевіримо, жодних підписів.

— Обіцяю.

Наступного вечора Ольга спекла яблучний пиріг. Андрій мовчки розставляв чашки.

— Ти злишся на мене? — запитав він.

— Мені боляче, що ти повірив їм раніше, ніж вислухав мене.

— Я просто хотів допомогти мамі.

— Я знаю. І я теж хотіла допомогти. Але не так.

Рівно о шостій задзвонили у двері.

Галина Сергіївна прийшла з паличкою. За нею стояли Артем і Жанна зі шкіряною папкою.

— Ох, діти, як же важко було добратися, — зітхнула свекруха. — Добре, що у вас ліфт. Дякую, що не залишаєте стару матір саму з її бідою.

— Проходьте, — сказала Ольга.

Щойно всі сіли за стіл, Жанна витягла папери.

— Я підготувала документи. Ви оформлюєте квартиру на Галину Сергіївну, а вона дає вам право користуватися своєю. Пізніше можна буде оформити й дарування.

— Пізніше? — перепитала Ольга. — А чому не одразу?

— Так простіше. Не хвилюйтеся, я все поясню.

— Не треба, — сказав Андрій.

Жанна здивовано підняла на нього очі.

— Андрію, там нічого складного…

— Мамо, твоя квартира в заставі?

Галина Сергіївна перестала розмішувати цукор.

— Хто тобі сказав?

Ольга поклала на стіл витяг.

— Ми перевірили.

— Це тимчасово, — швидко промовила свекруха. — Артему треба було перекредитуватися. Він усе поверне.

Андрій повернувся до брата.

— Два мільйони? Ти збирався мені сказати?

— Я б розібрався, — буркнув Артем.

— Коли? До чи після того, як ми переписали б квартиру на маму?

— Не починай, — втрутилася Жанна. — Ми шукали вихід.

— Для себе, — сказала Ольга. — Я вчора чула вашу розмову. Ви вирішили, що ми поживемо в заставленій квартирі, а потім знімемо іншу. А ви з мамою переїдете сюди.

Артем зблід.

— Ти підслуховувала?

— Двері були відчинені. Я прийшла запропонувати продати мамину квартиру й купити їй житло поруч із нами. На першому поверсі. Але ви вже все вирішили без нас.

— Андрію, — Галина Сергіївна потягнулася до сина, — ти ж розумієш, у Артема біда. У них дитина скоро народиться. Куди їм іти?

— А нам із Єгором куди?

— Ну ви б щось зняли на якийсь час. Ольга добре заробляє…

— Тобто це правда?

— Ми ж одна сім’я! Ви б допомогли, а потім…

— Потім що, мамо? — Андрій різко відсунув стілець. — Ми десять років виплачували цю квартиру. Ти бачила, як Оля працювала. Знала, що ми відкладали на навчання Єгора. І хотіла, щоб ми все це вам віддали?

— Не вам, а мені! Я ж твоя мати!

— А Артем із Жанною тут просто в гостях збиралися жити?

— Ти не смій так зі мною говорити! Це все Ольга тебе налаштувала!

— Ольга захистила нашу сім’ю. А я мав зробити це сам.

На кухні стало тихо.

Андрій зібрав папери Жанни й поклав перед нею.

— Забирайте це. І йдіть.

— Ти мене виганяєш? — Галина Сергіївна підвелася. — Рідну матір? Я до суду подам, аліменти вимагатиму!

— Це ваше право, — відповіла Ольга. — А ми, якщо знадобиться, звернемося до юриста й розповімо про те, що ви намагалися від нас приховати.

Артем смикнув Жанну за руку.

— Ходімо.

— Зрадник! — кинула Галина Сергіївна старшому синові в передпокої. — Немає в мене більше такого сина!

Андрій відчинив двері.

— Прощавайте.

Коли за гостями зачинилося, він повернувся на кухню й опустився на стілець. Пиріг так і стояв нерозрізаний.

Ольга підійшла й поклала руку чоловікові на плече.

— Вибач мені, — прошепотів він. — Я ж майже повірив, що це хороший вихід. Якби ти не перевірила…

— Але я перевірила.

— Вона навіть про Єгора не подумала.

Голос у нього зірвався. Ольга обійняла його міцніше.

— Ми вдома, Андрію. І Єгор удома. Зараз це головне.

Із кімнати обережно визирнув син.

— Вони пішли?

— Пішли, — відповів батько.

— Ми нікуди не переїжджаємо?

Андрій підвівся й обійняв його.

— Нікуди, сину.

За кілька місяців настала зима. Ольгу підвищили до директорки з логістики, і родина нарешті змогла спокійніше розпоряджатися грошима. У кімнаті Єгора зробили ремонт, купили йому новий стіл і комп’ютер.

— Дивіться, дев’яносто! — одного вечора похвалився він результатом пробного тесту з фізики.

— Ого! — Андрій зазирнув у екран. — Майбутній студент столичного технічного?

— Якщо не заважатимеш мені вчитися.

— А в спортзал зі мною хто піде?

— Після задач. І не забудь, що минулого разу я тебе випередив.

Андрій засміявся.

Того ж тижня йому подзвонив Артем.

— Квартиру забрали, — сказав він без привітання. — Ми з мамою тепер однокімнатну знімаємо. Грошей не вистачає. Може, допоможеш?

Андрій помовчав.

— Артеме, йди працювати. І мамі допомагай зі своєї зарплати. Я вже допоміг вам на багато років уперед.

Він завершив розмову й поклав телефон.

— Як ти? — запитала Ольга.

— Прикро. Але я більше не дозволю їм вирішувати за нас.

Увечері вони сиділи на своїй кухні. За вікном падав сніг, Єгор у кімнаті слухав музику, а Андрій креслив на аркуші майбутню дачну альтанку.

— Олю, глянь. Тут лавку поставимо?

— Поставимо, — усміхнулася вона. — Тільки спочатку спитай, чи ми з Єгором згодні.

Андрій підняв очі й усміхнувся у відповідь.

— Домовилися.

Залишити коментар