— На сватання поїду сам. Без тебе.
Я перестала розмішувати борщ.
— Ти жартуєш?
Степан потягнувся по хліб.
— А що тут жартувати? Сказав — сам.
— Це наша донька, Степане. Наша єдина дитина. Чому я маю сидіти вдома?
Він нарешті підвів очі.
— Бо треба знати, куди їдеш. У місто, до інженера. У нову квартиру. Ти хоч уявляєш, які там люди?
— Які? З двома головами?
— Не перекручуй. На себе подивися. У що взуєшся? У свої валянки?
Я глянула в коридор. Біля порога стояли мої старі сірі валянки, підшиті темною шкірою.
— А що з ними не так? Чисті. Теплі.
— От про це я й кажу! Для тебе головне — теплі. А як ти виглядатимеш, не думаєш? Ще й заговориш отим своїм «файно»…
— Тобі соромно зі мною?
Він відсунув миску.
— Не починай, Зоряно.
— Я запитала.
— Не хочу червоніти перед чужими людьми. Ось і все.
Я поклала ложку на стіл. Дуже обережно, щоб не видати, як тремтить рука.
— Перед чужими, значить… А переді мною тобі не соромно?
Степан підвівся.
— Скажемо, що тиск підскочив. Ніхто не образиться.
За тридцять п’ять років він навчився закінчувати розмову саме тоді, коли я ще навіть не встигала вимовити головного.
Про сватання Дарина повідомила минулої неділі. У телефоні аж захлиналася від радості:
— Мамо! Тату! Ми одружуємося!
— Господи, донечко… — тільки й спромоглася я. — То він уже освідчився?
— Уже! Ви в суботу приїдете? Дмитро вас до себе запрошує.
— До себе? А хіба свати не до молодої їдуть?
— Мамо, у нього немає кому їхати. Він же в дитячому будинку виріс.
Я відразу притихла.
Тридцять років я пропрацювала вихователькою в сусідньому селищі. Давно закрили наш заклад, давно роз’їхалися діти, а варто було почути «дитячий будинок» — і я вже прислухалася.
— А в якому саме, Даринко?
— Він сам тобі розкаже. Приїдеш — наговоритеся.
— Ти йому сказала, що я там працювала?
— Сказала. Мамо, він тебе дуже чекає. Кілька разів перепитав, чи ти точно будеш.
— Та буду, куди ж я дінуся?
— Обіцяєш?
— Обіцяю, доню.
Степан тоді забрав у мене телефон.
— Власна квартира є?
— Є, тату.
— Робота постійна?
— Інженером працює, я ж розповідала.
— Ну що ж. Гідний вибір. Схвалюю.
Після дзвінка він довго ходив по хаті задоволений.
— От бачиш, як донька влаштовується! Міський чоловік, освіта, житло…
— Аби добрий був.
— Само собою. Але й усе інше важливе.
До суботи він купив нову краватку. Три вечори приміряв перед дзеркалом, поправляв вузол і вітався з відображенням:
— Степан Іванович. Дуже приємно. Радий знайомству.
У п’ятницю покликав мене з кухні:
— Зоряно, глянь. Рівно?
— Файно. Тільки послаб трохи, бо ж душить.
Він скривився.
— Гарно. Треба казати «гарно». Ну скільки можна?
Цього разу я не пішла мовчки.
— А «файно» — погане слово?
— Сільське.
— І що?
— Знову ти…
— Ми у власній хаті, Степане. Мені й тут кожне слово зважувати?
Він узявся за вузол.
— Я ж для тебе стараюся. Щоб ти навчилася…
— Чого? Говорити так, щоб ніхто не здогадався, звідки я родом?
Степан подивився на мене через дзеркало.
Колись, ще до весілля, він розповідав, як у гуртожитку сміялися з його говірки. Як перед дзеркалом повторював слова, поки не навчився говорити «правильно».
— З тебе колись сміялися, — тихо сказала я. — Навіщо ти тепер зі мною так?
— Не вигадуй. Краще скажи, білу сорочку брати чи блакитну?
Я відповіла, що білу.
А потім сиділа в сінях і чистила йому черевики.
Так, після всіх тих слів — чистила. За звичкою. Бо свято в дитини. Бо він поїде. Бо я завжди це робила.
Натерла до блиску й поставила поруч зі своїми валянками.
— Зоряно! Готове взуття?
— Готове.
— От і добре.
Я присіла на лавку. Ноги знову нили.
Коли я нагадала Степанові, що не можу ходити в тісних чоботях, він лише відмахнувся:
— Годину потерпиш.
— Вони мені пальці стискають. Ти ж знаєш.
— То купила б інші.
— Коли? Ми восени тобі пальто купували. Потім машину ремонтували…
— Знову я винен?
— Я не про вину. Я про те, що мені боляче.
— Та не тільки у взутті річ, Зоряно.
Оце я й почула найвиразніше.
Не тільки у взутті.
У мені.
Наступного ранку я все одно вдягнула святкову кофтину. Зачесалася. Навіть сережки дістала.
Раптом він вийде, подивиться й скаже: «Збирайся вже. Чого сидиш?»
Степан вийшов у білій сорочці, поглянув на годинник і почав взуватися.
— Пам’ятай: тиск. Якщо Дарина спитає — не плутайся.
— Ти справді мене залишиш?
Він завмер із ключами в руці.
— Ми ж домовилися.
— Ти вирішив. Я не домовлялася.
— Зоряно, мені вже їхати треба.
— А доньці що передати від мене?
— Сама подзвониш.
Двері зачинилися.
Я ще трохи постояла в сінях. Потім зняла сережки. Поклала на поличку біля гребінця — і пішла на кухню.
Мила чисту плиту, перекладала тарілки, начистила картоплі на суп. Кинула в каструлю й лише тоді схаменулася:
— Та кому ж я варю?..
У хаті було так тихо, що я почула, як цокнув об кришку перший пухирець окропу.
Ще можна було встигнути на післяобідній автобус. Я навіть відкрила шафу.
Та уявила Степанове обличчя на чужому порозі. Його: «Я ж тобі сказав!» Дарину між нами.
Зачинила шафу.
Невдовзі задзвонив телефон.
— Мамо, що з тобою?!
Донька була в машині. Поруч, за кермом, сидів Степан.
— Нічого, доню…
— Як нічого? Тато каже, тиск! Який? Ти поміряла?
Я дивилася на його профіль. Він не повертав голови.
— Та трохи підскочив.
— Таблетку випила?
— Випила.
— Мамочко, може, ми повернемося?
— Не треба. Уже легше.
— Ти точно?
— Точно. Відпочиваю.
Я вперше збрехала своїй дитині так легко й так страшно — кількома тихими словами.
У дитячому будинку я не дозволяла собі цього навіть із найменшими.
«Мама приїде?» — питали мене.
І я ніколи не обіцяла за чужу маму. Сідала поруч, брала за руку, казала: «Не знаю, сонечко».
Вони плакали. Сердилися. Зате потім знову приходили до мене.
А тепер я сиділа перед власною донькою й вигадувала хворобу, щоб чоловікові було зручніше.
— Мамо, ти чуєш? — Дарина нахилилася до камери.
— Чую.
— Я тебе все одно із собою візьму.
— Як це?
— Ось так. По відео. Будеш із нами знайомитися.
— Дарино, сховай телефон, — озвався Степан. — Незручно буде. Прийдемо до людини, а ти…
— Це мама, тату.
— Я розумію, але…
— Вона мала бути з нами. Хоч так побуде.
Він замовк.
А я притиснула долоню до рота, щоб донька не побачила, як у мене затремтіли губи.
Дорогою Дарина показувала місто й розповідала про Дмитра.
— Він сьогодні з шостої ранку готує. Мене навіть допомагати не пустив.
— Сам?
— Сам. Каже: «Я ваших батьків запросив, я й пригощатиму».
— Хазяйновитий, — усміхнулася я.
Степан хмикнув.
— Чого ти, тату? — відразу озвалася донька.
— Нічого.
— Бо чоловік готує?
— Я ж мовчу.
— От і добре.
Я вперше за весь ранок тихенько засміялася.
У ліфті зв’язок почав зникати. Перед тим як екран завмер, я побачила в дзеркалі Степана: він поправляв краватку й беззвучно ворушив губами.
— Мамо, ти тут?
— Тут, доню.
— Ми вже прийшли.
На екрані з’явилися темні двері. Коротко пролунав дзвінок, за дверима затупотіли.
Відчинив високий чоловік у білій сорочці й синьому картатому фартуху.
— Заходьте! Я вже… — він раптом урвався. Подивився за їхні спини. — А Зоряна Василівна де?
Степан випростався.
— Дружина прихворіла. Просила передати…
— Не приїхала?
У чоловіка так змінилося обличчя, що я мимоволі наблизила телефон до себе.
— Тиск, — пояснив Степан. — Буває в нашому віці.
— А що з нею? Вона вдома сама?
— Дмитре, мама тут, — сказала Дарина. — На зв’язку.
Він узяв телефон.
Кілька секунд ми просто дивилися одне на одного.
Світлі брови. Сірі очі. Ліве вухо трохи більше відстовбурчене…
Я колись мастила це вухо зеленкою.
— Зоряно Василівно… — голос у нього зірвався. Він ковтнув і спробував усміхнутися. — Не впізнаєте?
— Дмитрику?..
— Я. Пам’ятаєте станцію?
Я вчепилася в край столу.
— Синочку…
Він опустив голову. Потім знову глянув на мене — уже мокрими очима.
А я побачила не дорослого чоловіка у фартуху, а дев’ятирічного хлопчика на засніженій лавці.
Тієї ночі його ліжко стояло порожнє. Зимове взуття було замкнене в сушарці, а старі кеди зникли.
Я розбудила чергову, накинула пальто й побігла на станцію.
— Дмитрику!
Він сидів на пероні, сховавши руки під пахви.
— Я не повернуся.
— Спочатку ходімо в тепло.
— Ні! Я до мами поїду.
— Ти знаєш, де вона?
— Знайду.
Я присіла перед ним. Торкнулася кедів — тверді від снігу.
— Ноги відчуваєш?
Він мовчав.
— Дмитре, подивись на мене. Пальцями поворушити можеш?
— Не знаю…
Я стягнула свої валянки.
— Давай сюди ноги.
— А ви?
— За мене не переживай.
— Ви босі будете!
— У шкарпетках. Ану, допомагай.
Дорогою він човгав поруч у моїх завеликих валянках і раз у раз питав:
— Вам холодно?
— Іди, Дмитрику. Не зупиняйся.
— Ви сердитеся?
— Дуже.
Він схлипнув.
Я обійняла його за плечі.
— Бо злякалася. Чуєш? Я за тебе дуже злякалася.
Після тієї ночі я довго лікувала ноги. Відтоді тісне взуття стало справжньою мукою.
— Ви плачете? — почувся з телефона вже дорослий Дмитрів голос. — Зоряно Василівно, ну не треба…
— Це ти мені кажеш? Сам он який!
Він витер щоку рукавом і засміявся.
— А я стільки разів уявляв, як ми зустрінемося. Думав, двері відчиню, а ви стоїте…
— Чому ж раніше не озвався?
— Шукав вас. До закладу приїжджав — там усе зачинено. Розпитував, ніхто адреси не знав. Останній лист повернувся.
— Я потім іще писала. На стару адресу частини.
— Я вже звільнився тоді. — Він помовчав. — Ваші листи в мене збереглися. Усі.
— Невже?
— Аякже. Ви ж писали: «Тримайся, Дмитрику. Чекаю додому». Я те «додому» разів по двадцять перечитував.
Я вже й не витирала сліз.
Дарина обійняла його за лікоть.
— Мамо, він тебе на фотографії впізнав. Ще восени.
— І ти мовчала?
— Він просив. Хотів сюрприз.
— Дурний вийшов сюрприз, — тихо сказав Дмитро. І раптом насупився: — То ви справді захворіли? Як почуваєтеся?
— Та я…
— Тільки правду. Добре? Як раніше.
За його плечем стояв Степан. Рука на краватці завмерла.
Я глянула на нього. Потім на доньку.
— Не хвора я.
— А тиск? — Дарина перестала усміхатися.
— Нормальний у мене тиск.
— Мамо…
— Степан не захотів мене брати. Сказав, соромно зі мною до міських людей. Через валянки. І через те, як я балакаю.
Ніхто не озвався.
Потім Дарина повільно повернула голову:
— Тату. Це правда?
— Не так усе було.
— А як?
— Я не хотів, щоб…
Він замовк.
— Щоб що? Щоб мама тобі заважала?
— Дарино, не говори таким тоном.
— А яким мені говорити?
— Зоряно, — він подивився просто в камеру, — навіщо ти це зараз? Приїду, вдома поговоримо.
Я вже набрала повітря, щоб звично сказати «добре».
Та Дмитро озвався раніше:
— Степане Івановичу, хвилинку. Я ще із Зоряною Василівною не договорив.
Неголосно сказав. Без грубощів.
Степан відступив на крок.
— Пробач мені, доню, — звернулася я до Дарини. — Не треба було брехати.
— Мамо, та до чого тут ти…
— Ні. Я сама сказала. Треба було відразу правду.
Дарина кивнула, ковтаючи сльози.
А Дмитро оглянувся на накритий стіл.
— Я ж хотів вам показати, — сказав тихо. — У мене тепер дім є. Справжній. Кухню сам зібрав. Шпалери теж… Дарина сміялася, що я кожну розетку вам показуватиму.
— І показував би, — сказала донька.
Він усміхнувся, але очі залишалися сумні.
— Хотів, щоб ви побачили: у мене все добре.
— Я бачу, Дмитрику. Бачу, рідний.
— Ні. Через телефон — не те.
Він повернув Дарині телефон і потягнувся до зав’язок фартуха.
— Збираймося.
— Куди? — не зрозуміла я.
— До вас. Свататися. Як ви й казали — до молодої.
— Синку, та ви тільки приїхали! Стіл накритий!
— Заберемо.
— Це ж півтори години дороги!
— То ставте чайник за годину.
— А гості? А все?..
Він розсміявся:
— Зоряно Василівно, я без вас за цей стіл не сяду. Не вмовляйте.
Дарина вже знімала пальто.
— Де судочки?
— У нижній шухляді. Великі бери.
— Тату, торт назад у машину понесеш, — кинула вона через плече.
Степан стояв із коробкою в руках.
— Я б міг за Зоряною сам…
— Ми разом поїдемо, — відповів Дмитро. — Усі.
Коли зв’язок урвався, я ще кілька секунд дивилася в темний екран.
Потім підскочила.
— Господи, картопля!
Суп давно розварився. Я вимкнула його, дістала сковорідку, цибулю, нову миску картоплі.
А тоді побігла до шафи.
Синя сукня сіла добре. Я поправила комірець, пригладила волосся й витягла коробку зі святковими чобітками.
Взула.
Пройшлася до вікна. Назад.
Пальці вже стискало.
Я сіла на край ліжка й раптом розсердилася. Не на Степана навіть — на себе.
— Ну й чого ти знову? — сказала вголос. — Хто тебе просить?
Зняла чобітки. Закрила коробку. Поставила на верхню полицю.
У старих валянках ноги відразу зігрілися.
— Отак, — сказала я своєму відображенню. — Підеш як є.
Поки смажилася картопля, накрила стіл білою скатертиною. Дістала святкові тарілки.
Телефон коротко дзенькнув. Повідомлення від Дарини: «Ми вже їдемо. Люблю тебе».
Я прочитала двічі. Відповіла: «І я тебе, доню».
А тоді приписала: «Дмитрові скажи — картопля з цибулею буде».
Відповідь надійшла майже відразу:
«Він каже: тільки не накривай кришкою, щоб скоринка не зм’якла».
Я засміялася на всю порожню кухню.
Не забув.
Він завжди прибігав першим, коли на нічному чергуванні я смажила картоплю. Сідав на підвіконня й тягнувся виделкою до сковорідки.
«Гаряча!»
«Я подмухаю».
І дмухав так завзято, аж чубчик підстрибував.
До нашої хвіртки Дмитро підійшов швидко, притискаючи до боку перев’язану шпагатом коробку.
Я вийшла на ґанок.
Він зупинився переді мною.
— От тепер здрастуйте, Зоряно Василівно.
— Здрастуй, синочку.
Обійняв він мене обережно, але відпускати не поспішав.
— Я ж вас ледь не переріс, — прошепотів над вухом.
— Та вже давно переріс. Ану нахилися, дай подивлюся.
Він слухняно нахилив голову.
Я торкнулася його щоки.
— Зовсім дорослий.
— А ви майже не змінилися.
— Оце вже не бреши.
Ми обоє засміялися.
Позаду схлипнула Дарина.
— Ну все, тепер і я…
Я притягла її до себе.
— Іди сюди. Моя ж ти змовниця.
Степан зайшов останнім. Поставив на тумбочку торт і хризантеми, які я просила купити ще напередодні.
— Куди квіти? — тихо запитав.
— Вазу візьми. У серванті.
Він кивнув.
На кухні Дмитро вдихнув повітря й відразу глянув на плиту.
— Ох, як файно пахне!
Я пирснула.
— Що? — не зрозумів він.
— Нічого, синку. Нічого.
Степан за моєю спиною кашлянув.
Дмитро вже потягнувся по виделку.
— Ану стій! — я легенько вдарила його по руці рушником. — Спочатку справа.
— Одну можна?
— Дмитре.
— Усе, зрозумів.
Дарина сміялася, розкладаючи салати.
— Ти його так швидко приборкала! Мені якось не вдається.
— Треба знати підхід, — поважно відповіла я.
За стіл сіли не відразу. То тарілки не вистачало, то хліб забули нарізати. Степан двічі підводився допомогти й знову сідав, ніби не був певен, чи має право втрутитися.
Я поставила перед ним картоплю зі скоринкою.
— Тримай. Ти таку любиш.
Він глянув на мене.
— Дякую, Зоряно.
Дмитро підвівся.
І раптом теж знітився — великий, дорослий, із долонями, складеними перед собою.
— Я ж готувався, — зізнався. — А тепер усі слова забув.
— Говори своїми, — підказала я.
Він узяв Дарину за руку.
— Я вашу доньку люблю. І хочу, щоб у нас був дім. Такий, куди хочеться повертатися. — Перевів погляд на мене. — Благословите нас, Зоряно Василівно?
Степан ворухнувся.
— Узагалі-то батько тут теж…
— Звісно, Степане Івановичу. І вашого благословення прошу. Тільки дозвольте спочатку почути Зоряну Василівну.
Дарина міцно стиснула мої пальці.
— Благословляю, діти, — сказала я. — Бережіть одне одного. Не тільки коли легко.
Дмитро кивнув.
— Будемо.
Потім чемно звернувся до Степана. Той прочистив горло.
— Ну… живіть щасливо. Що тут скажеш.
Дмитро налив нам, а собі взяв узвар.
— Я сьогодні за кермом. Але сказати хочу.
— Кажи вже й сідай, картопля холоне, — усміхнулася я.
Він не сів.
— За вас, Зоряно Василівно. Я пам’ятаю, як ішов у ваших валянках зі станції. Вони з мене спадали, а ви весь час казали: «Не зупиняйся». І самі йшли в шкарпетках. Я тоді бачив, що вам боляче.
— Дмитрику…
— Я ж ніколи вам за це до пуття не подякував.
— Ти був дитиною.
— А тепер можу. Дякую, що знайшли мене. І що не залишили.
У мене знову защипало очі.
Степан поставив чарку.
— То це ти був той хлопчик?
Дмитро кивнув.
Чоловік повернувся до мене.
— Я знав, що ти ноги відморозила. Але що ти роззулася…
Я помовчала.
— Ти тоді сказав: «Знову через чужих дітей себе не бережеш». Я більше й не розповідала.
Степан опустив очі.
Дмитро посунув до мене коробку.
— Можна тепер подарунок?
— Що ж ти там притягнув?
— Ви відкрийте.
Шпагат ніяк не піддавався. Дарина потягнулася допомогти, але я похитала головою.
— Сама.
Під кришкою лежали білі валянки. М’які, легенькі, із червоною вишивкою.
Я провела по них долонею.
— Господи… Які ж гарні.
Дмитро нахилився ближче.
— Тільки ви приміряйте. Якщо тиснутимуть, я поміняю. Майстер сказав, вони широкі в підйомі, спеціально такі вибирав.
— Звідки розмір знаєш?
Дарина винувато всміхнулася.
— Я твої міряла, коли приїжджала.
— От лисиця!
— Зате сюрприз справжній.
Я зняла старий валянок і взула новий.
Дмитро завмер із ложкою в руці.
— Ну?
Я поворушила пальцями. Стала на ногу.
Ніде не тиснуло.
— Як на мене зроблені.
Він видихнув.
— Слава Богу. Я від осені боявся, що не вгадаю.
— Від осені тримав?
— Відколи Дарина фотографію показала. На ярмарку побачив і подумав: ось із цими до вас і прийду.
Я дивилася на нього й не могла одразу нічого відповісти.
— Теплі? — перепитав він.
— Дуже, синку.
— То носіть. Не ховайте на свято.
— А як зношу?
— Ще куплю.
Сказав так просто, що я мусила відвернутися до вікна.
Приміряний валянок я поклала назад у коробку, щоб не зачепити об стіл і не забруднити. Взула старий, сіла.
Розмова потроху пожвавішала. Дарина розповідала про обручки, Дмитро нарешті дістався до картоплі й попросив добавки.
І тут Степан, який увесь цей час здебільшого мовчав, випростався.
— Ну, Зоряно, — почав тим своїм поважним голосом, — а на весілля все ж треба буде взуття підібрати. У місто ж поїдемо. Там гості, люди…
Дарина поклала виделку.
— Тату…
Я торкнулася її руки.
— Зачекай, доню.
Підвелася. Дістала з коробки білі валянки й понесла в сіни.
Поставила рівненько біля порога — саме там, де вчора стояли начищені мною Степанові черевики.
Повернулася на кухню.
Чоловік дивився на мене, чекаючи.
— У цих білих і поїду, Степане.
— Я ж не про те…
— А тобі, якщо соромно зі мною поруч стояти буде, можна вдома посидіти. Скажемо людям, що тиск підскочив.
Дмитро першим не витримав. Засміявся голосно, щиро, аж відкинувся на спинку стільця.
За ним засміялася Дарина, прикривши обличчя долонями.
Степан почервонів до самих вух.
Посидів нерухомо. Потім розпустив тугий вузол нової темно-синьої краватки, стягнув її через голову й зібгав у руці.
Сховав у кишеню піджака.
І мовчки пересів ближче до зятя.