– Ти дружина чи хто? Крутись давай, щоб завтра після зміни гаряче на плиті стояло…

— Годувати мужика — твій прямий обов’язок! А моя зарплата піде на будівництво!

Роберт гупнув на кухонний стіл глянсовий каталог печей для лазні. Ангеліна завмерла біля холодильника зі списком покупок у руці.

— Перепрошую? А давно в нас такі порядки?

— З сьогоднішнього вечора, — відрізав він і поправив на ремені будівельну рулетку. Навіть удома не знімав. — Я фінську кам’янку оплатив, модрину замовив. Мені будівництво під дах підводити треба, а не гроші на продукти спускати!

— Які продукти? У нас ні крупи, ні м’яса, ні масла! Я ж просила тебе сьогодні в магазин заїхати.

— То сходи сама. Зі своєї зарплати купиш.

— Роберте, я вчора комуналку оплатила. Решту на стоматолога відклала. У мене зуб другий тиждень болить, за два тижні коронку ставити.

— Зачекає твоя коронка!

— Що?

— Раніше люди без коронок жили і нічого, жували. Бабські примхи! А в мене зруб до снігів стоїть. Я всю квартальну премію в брус вклав.

Ангеліна зім’яла список у кулаці.

— Тобто дошки важливіші за мій зуб? І за нашу вечерю?

— Саме так. Я вирішив, Гелю, і закрили тему.

— Ось як…

— А ти думала? Ти дружина чи хто? Крутись давай, щоб завтра після зміни гаряче на плиті стояло!

Ангеліна нічого не відповіла. Лише притиснула долоню до щоки: зуб знову занив.

З Робертом вони зійшлися шість років тому. Обом було вже за сорок, діти від перших шлюбів жили окремо. Поселилися у двокімнатній квартирі Ангеліни. Кредит за неї Геля тягла сама і три роки тому виплатила останній внесок. Працювала завідувачкою заводської їдальні, тому справлялася.

Роберт і раніше любив заощаджувати — щоправда, на спільних витратах.

Позаминулої зими він під’їдав дружинині котлети й відкладав зарплату. Навесні купив уживаний квадроцикл для риболовлі та поставив його на дачі чоловіка своєї сестри Нелі.

— Нехай там постоїть, — казав. — Своє місце знайду.

Та восени Неля зі скандалом розлучилася, а колишній зять залишив квадроцикл собі за якісь старі гаражні борги.

Цієї весни Роберт узявся будувати двоповерхову лазню в дачному селищі Соснівка.

— Ото попаримося! — хвалився він. — На другому поверсі кімната відпочинку буде. Уявляєш?

Уявляти Ангеліна встигала дорогою із супермаркету, коли сама тягла додому важкі сумки. А Роберт майже всі вихідні пропадав на будівництві.

У вівторок зранку вона пішла на зміну, навіть не попрощавшись. Надто вже боляче зачепили ті «бабські примхи».

Увечері за звичкою зупинилася біля гастроному. Уже хотіла зайти, та холодний вітер дмухнув у щоку — зуб аж прострелило.

— Ні, — тихо сказала вона сама собі. — Не цього разу.

І пішла додому.

На заводі працівників харчоблоку годували тричі на день безплатно. Зранку Ангеліна з’їла сирну запіканку, в обід — розсольник із паровою тюфтелькою, а перед виходом повечеряла тушкованою скумбрією.

Роберт повернувся з бази будматеріалів близько сьомої. Стягнув черевики й одразу рушив на кухню.

— Гелю! А чого конфорки холодні? Ти не готувала?

Ангеліна вийшла зі спальні.

— Ні з чого.

— Як це — ні з чого?

— Я тобі вчора список читала. У шафі сіль на денці та пачка лаврового листу.

Роберт зазирнув у порожню хлібницю.

— Ти знущаєшся? Повз магазин ішла, важко було курку взяти? Яєць?

— А навіщо мені курка? Нас у їдальні тричі на день годують. Я до ранку їсти не хочу.

— А я? Мені що, лавровий лист після роботи гризти?

— Навіщо? У тебе зарплата на картці. Спустись у кулінарію за рогом. Купи собі курча, салат — що хочеш.

— Я по кулінаріях ходитиму при живій дружині?!

— Ти ж сам учора правило встановив. Ти платиш за вагонку й модрину, я — за свій зуб.

— Ах, ось воно що! Характер мені показуєш?

Він пригрозив їй пальцем.

— До четверга сама без домашнього звиєш. Ще подивимося, хто кого!

Але до четверга Роберт грошей на продукти не дав і миритися не пішов.

У середу він демонстративно шарудів у передпокої фольгою від привокзальної шаурми. На всю квартиру пахло горілою цибулею.

— Може, й тобі шматочок? — єхидно гукнув він.

— Дякую, я вечеряла.

У четвер він жував дешеві листкові пиріжки з кіоску, а чек старанно сховав у кишеню. У п’ятницю опівночі прокрався до буфету й довго хрумтів старими, майже кам’яними бубликами.

— Зуби не поламай, — сонно озвалася Ангеліна зі спальні.

— Спи вже! — гаркнув він.

Вона й спала. На роботі був гарячий обід, а вдома — ні брудних сковорідок, ні вечірнього чергування біля плити.

У суботу Роберт удосвіта поїхав до Соснівки приймати машину з дошками. Пішов голодний і похмурий.

Ангеліна виспалася, витерла кухонний стіл і поклала посередині каталог печей із приколотою до нього накладною. На дванадцяту вона записалася до перукарки підфарбувати корені.

Об одинадцятій задзвенів дзвінок.

На порозі стояли свекруха Оксана Терентіївна та зовиця Неля.

— Ну привіт, невісточко! Чого так довго відчиняєш? — свекруха пройшла повз Ангеліну й одразу провела пальцем по полиці трюмо. — Ми автобусом з іншого кінця міста добиралися, аж кістки розтрясло!

— Мамо, мене там так захитало! — поскаржилася Неля, стягуючи чоботи. — Ангелінко, а що в тебе смачненьке? Я зранку не їла, місце під твою буженину берегла.

Оксана Терентіївна потягла носом.

— А чого нічим не пахне? Роберт же в четвер подзвонив, сказав: приїжджайте об одинадцятій, кам’янку обмиємо, пообідаємо.

— У четвер? — перепитала Ангеліна. — Треба ж. Вас запросив, а мені забув сказати.

— То ти не знала? — Неля перестала роззуватися.

— Не знала. Проходьте на кухню.

Тієї ж миті вхідні двері відчинилися. Роберт повернувся з будівництва — щоки червоні від холоду, на ремені рулетка, руки порожні.

Побачивши материні черевики й Нелині чоботи, він повеселішав. Мабуть, сподівався, що перед гостями Ангеліна не захоче осоромитися й накриє стіл.

— О, мамо, Нелю, ви вже тут! Ну що, господине, подавай на стіл! Мужик із будівництва, голодний як вовк!

Із кухні долинув Нелин голос:

— Агов! Це що таке?

Роберт увійшов за Ангеліною. Оксана Терентіївна сиділа перед голим столом і крутила в руках каталог. Неля грюкала дверцятами шафок.

— Мамо, тут порожньо! — вигукнула вона. — У морозилці теж нічого! Ні ковбаси, ні сиру, навіть цукерки!

— Ангеліно, це що за фокуси? — свекруха кинула каталог на стіл. — Ми в гості приїхали, а в тебе самі папірці!

Роберт почервонів.

— Гелю, я ж рідню покликав! Ти навіщо мене перед матір’ю ганьбиш?

— Я тебе ганьблю? — Ангеліна повернулася до свекрухи. — Запитайте у сина, скільки він цього тижня на господарство дав.

— Не починай, — буркнув Роберт.

— Ні, почну. У понеділок він сказав, що вся його зарплата йде на лазню. А годувати його маю я. Зі своїх грошей.

— І правильно сказав! — відрізала Оксана Терентіївна. — Чоловік діло робить, нерухомість будує! Тобі тарілки супу для чоловіка та його матері шкода?

— А з чого мені той суп варити?

— Могла б із заводу принести, — втрутилася Неля. — У вас там котлет і сметани повно, ніхто не рахує.

— Ти пропонуєш мені продукти з роботи тягати?

— Та що ти одразу! Ми ж про тебе теж думали. Я вчора мамі кажу: як Роберт на її ділянці будинок зведе, перший поверх їй під спальню віддамо, мансарду я під кушетку для вій облаштую. А тебе восени покличемо — картоплю копати, листя згрібати…

— Нелю! — шикнула Оксана Терентіївна.

Та було пізно.

— На чиїй ділянці? — тихо спитала Ангеліна.

Роберт відвів очі.

— Роберте, ти навесні казав, що для нас двох будуєш.

— Мало що я казав! Ділянка мамина, і лазня мамина. Я вже вчений, вистачить з мене!

— Звісно, мамина, — підхопила свекруха. — У тебе дві свої кімнати є, а Нелі після розлучення й кута немає.

Ангеліна дивилася на чоловіка.

— Ти міг мені сказати.

— А що тут казати? — огризнувся він. — Гроші мої.

— Твої. А комуналка, продукти й готування — мої. Дуже зручно.

— Ой, знову за своє! — свекруха махнула рукою. — До речі, завтра до шостої два теслі із Соснівки приїдуть. Роберт домовився, тиждень у вас у другій кімнаті поживуть.

— У нас? У моїй квартирі?

— Не в готель же їх селити! Зранку звариш мужикам каші, а обід зі своєї їдальні в лотках принесеш. Корона не впаде.

— Так, Гелю, — додав Роберт. — Бригада завтра з інструментом під’їде. Постели їм білизну та продукти до ранку купи. Годі вже дуркувати.

Ангеліна підійшла до столу. Взяла каталог і повільно розгладила загнутий куточок обкладинки. Тоді рівно поклала на нього накладну.

Неля дістала з кулька м’ятний льодяник і з хрускотом розгризла.

— Ну що, підеш у магазин? — спитала вона.

Ангеліна підвела голову.

— Ні. У хаті хліба ні крихти. Їдьте обідати на своє будівництво. Туди вся зарплата вашого сина пішла.

Вона притиснула каталог із накладною до грудей Роберта.

— На будівництво? — ахнула Оксана Терентіївна. — Там же голі стіни й вітер! Де ми сядемо?

— На свіжій модрині. Заодно фінську кам’янку обмиєте. Вона вже оплачена.

— Ти чого з матір’ю так розмовляєш? — Роберт схопив каталог. — Ми так не домовлялися!

— Авжеж. Про твою лазню на маминій ділянці ми теж не домовлялися.

Ангеліна вийшла до комори й повернулася з важким кейсом.

— Це ще навіщо? — Роберт дивився, як вона ставить на килимок його перфоратор, а зверху кладе зимову робочу куртку.

— Твій інструмент. Теслі завтра їдуть не до мене, а до твоєї мами. Там їм Неля і кашу зварить, і обіди збере.

— Ти серйозно?

— Цілком. Сорочки й штани я до вечора в сумки складу. Забереш унизу, у консьєржки.

— А жити мені де?

— Там, куди гроші вкладав. Або в мами. Вона ж не пошкодує для тебе тарілки супу.

— Та ти дурепа набита! — Роберт підхопив кейс. — Через три дні приповзеш миритися! А я ще подумаю!

— Мамо, Нелю, взувайтеся! Ноги нашої тут більше не буде!

— Безсовісна! — обурювалася Оксана Терентіївна, застібаючи пальто. — Через шматок ковбаси хлопця вигнала!

— От сходила до братика на буженину! — простогнала Неля, натягуючи чоботи.

Двері грюкнули. За хвилину тупіт на майданчику стих: голодні гості поїхали ліфтом.

Ангеліна глянула на годинник.

— Ой, до перукарки ж десять хвилин!

Вона накинула пальто й вийшла. Запізнюватися до майстра не любила.

До середини листопада Ангеліна вже посміхалася, не соромлячись показувати нову коронку. Зуб більше не болів, удома було спокійно.

Роберт за весь цей час не подзвонив. Тримався.

А минулої суботи Геля біля м’ясного ряду на критому ринку ніс до носа зіткнулася з Нелею. Та похмуро вибирала супові кісточки подешевше.

— Ой, Ангелінко, навіть не питай! — з порога поскаржилася вона.

— А що таке? Новосілля в мансарді відкладається?

— Яке там новосілля! Теслі без авансу розбіглися, зруб під клейонкою мокне. Роберт до мами перебрався.

— І як їм разом живеться?

— Та як! Він їй на продукти грошей не дає. Тепер на гараж збирає. Каже, у пенсіонерки каша в шафі завжди знайдеться.

— Невже?

— Мама вже масло й сервелат від рідного сина в шухляді комода ховає! А я від них узагалі в орендовану кімнату втекла.

А вчора в обідню перерву Роберт сам з’явився на заводській прохідній.

— Покличте Ангеліну, — попросив він вахтера.

Вона вийшла.

— Що сталося?

— Та нічого. Слухай, випиши мені разову перепустку в їдальню. Як підряднику.

— Навіщо?

— Пообідаю у вас. Чого мені гроші витрачати на борщ? Я ж на гараж збираю.

Залишити коментар