– Та ні, Петре, я до тебе не повернуся, про це і мови не може бути, навіть не проси. Ти маєш рацію, я – твоя шлюбна дружина, але занадто пізно ти згадав про це – кажу.

Через 20 років до мене вирішив повернутися мій чоловік. Ми з ним прожили 20 років, і непогано жили, а потім він пішов від мене, і я поїхала в Польщу на заробітки.

Я нікому не казала, як важко мені тоді було, але ледве сама все це пережила. Не так просто викреслити 20 найкращих років свого життя.

Але плакала я недовго, бо зрозуміла, що життя минає, і ніхто не вартий моїх сліз, навіть Петро. Якщо знайшов кращу – нехай іде, я тримати його не буду, зрештою, це його життя і він теж має право стати щасливим.

Хоч і важко було, та все ж, я відпустила. Ми з Петром одружилися молодими, він мене практично з-за парти забрав – отак я закінчила школу і відразу під вінець.

Син у нас народився, Петро не міг натішитися, бо мріяв про спадкоємця.

На початку нашого сімейного життя ми жили з чоловіковими батьками, а потім стали спільно будинок будувати.

Коли Петро надумав від мене йти, я в нього пів будинку відсудила, і нам довелося його продати, бо Петро не мав чим сплатити мені мою частку.

Дім ми продали чужим людям, мені було важко розставатися з тим, у що я вклала стільки сил і здоров’я, але я себе заспокоювала тим, що все, що не робиться, все на краще.

Петро теж зрадів, бо пішов до своєї нової пасії з великою купою грошей. Звичайно, що з таким приданим вона його відразу прийняла до себе.

А я за свою частку купила квартиру, і відразу переписала її на сина, а сама поїхала в Польщу до своєї знайомої.

По легенько я собі працювала, гроші відкладала, і за 20 років непогано доробилася – у мене є великий будинок, ще кращий, ніж той, який ми продали, є машина, і на старість я собі вже дещо відклала.

Синові я майже не допомагаю, бо він не потребує моєї допомоги – сам працює і дуже добре заробляє. У сина чудова сім’я, двоє діток, так що я ще й щаслива бабуся.

З своїм батьком син також спілкується, але чисто з чоловічої солідарності він йому телефонує і питає, як справи у нього.

І нещодавно, в одній з таких їхніх телефонних розмов, мій колишній зізнався, що опинився в скрутному становищі – його дружини не стало, а її діти не хочуть бачити вітчима в своєму домі. Вони навіть не враховують те, що він вклав в цей будинок всі свої гроші, які тоді мав.

Та він не виграє нічого навіть через суд, бо все майно його дружина давно завбачливо переписала на своїх дітей. Петро залишився ні з чим, як це часто буває.

І колишній чоловік став назад до мене проситися, нагадав, нарешті, що я йому в церкві перед Богом присягала, каже, що шлюбна дружина – то справжня дружина, а всі решту – так собі.

Я теж так вважаю, що шлюб треба брати раз і назавжди, але в чому я винна? Хіба це я вирішила піти з сім’ї і розлучатися?

Можете мене засуджувати, але мені колишнього чоловіка зовсім не шкода, навіть ні краплиночки. І мені байдуже, куди він зараз піде і що з ним буде.

У нього в селі десь є спадковий напіврозвалений будинок від його батьків, от нехай робить там ремонти і живе. Або нехай шукає щастя з третьою дружиною – мене це вже не стосується.

В цій історії мене засмутив також і мій син. Я думала, що він мене підтримає, а він неочікувано став на сторону свого батька, а мене став картати, що йому нема куди йти, а в мене будинок великий, то я могла б і пробачити. Напевно, тут знову спрацювала чоловіча солідарність.

Та рішення свого я не зміню. Мені скоро 60 років, у мене є все, що треба для щастя. А Петро сам зробив свій вибір.

Ну хіба не так? Хіба я не права?