– Наталю Юріївно, я все розумію. Я не забороняю. Я не виганяла. Та дівчинка просто фантазує, як ви цього не розумієте?! – вкотре я намагалася відстоювати свою позицію перед свекрухою, розмовляючи з нею телефоном.

– Ніко, ну ти ж доросла жінка! Ти ревнуєш, ти заганяла дівчинку, а свою онучку в образу я не дам, так і знай! – нервово промовила Наталія Юріївна, мати Антона.

– Та що ви таке кажете?! Ви не уявляєте… – я не встигла домовити, бо свекруха кинула слухавку.

Я подивилася на згаслий екран мобільного телефону, та розгублено присіла на ліжко. Чоловік Антон у цей момент вмивався у ванній кімнаті.

На тумбочці біля ліжка задзвонив його мобільник. Можна було навіть не дивитися ім’я того, хто дзвонив, бо я точно знала – це свекруха.

…Останнім часом ранок понеділка починався приблизно однаково. Свекруха дзвонила мені та Антону для того, щоб заступитися за внучку.

– Чому саме у понеділок?! А тому, що Арина, дочка Антона від першого шлюбу, гостювала у нас, найчастіше, в неділю.

Все було нормально, дівчинку водили на прогулянки, у цирк, кіно та багато куди ще. Купували смаколики, робили подарунки.

Увечері вона виїжджала додому задоволена, а на ранок з’ясовувалося, що я – справжня мегера, зовсім затюкала маленьку дівчинку, і налаштовувала проти бідолахи рідного батька.

Я ще кілька хвилин посиділа на ліжку. Мобільний перестав дзвонити. Я вже морально налаштувалася, що буквально за кілька секунд почнеться повторна атака свекрухи на мою адресу.

Але оскільки цього, з нез’ясованих причин, не сталося, я вирушила на кухню готувати для нас сніданок. Попри ранковий емоційний струс, нам обом потрібно було збиратися на роботу.

– О, сніданок уже на столі? Чудово. Доброго ранку, кохана! Ти чого похмура така? Не хочеш на роботу? – бадьоро заговорив Антон.

– Мама дзвонила, – сухо промовила я, чомусь навіть не глянувши на чоловіка.

– Ааа, ну тоді зрозуміло! – Протягнув Антон.

Чоловік з досадою в очах подивився на стіл, який апетитно був накритий до сніданку. Найбільше йому хотілося зараз сісти, та спокійно поснідати в компанії коханої жінки.

З’їсти гарячу яєчню, смачні сосиски, та запити все це ароматною кавою. Але наступної секунди Антон розвернувся, і вирушив на пошуки свого мобільного телефону.

Чоловік точно знав: якщо мати дзвонила Вероніці, у нього в мобільному телефоні, як мінімум, є хоч один пропущений дзвінок. А якщо «пощастить», то може бути й більше.

Антон впевнено пройшов у спальню, бо точно знав – телефон десь тут. Він знайшов його на тумбі, й тут же набрав номер матері.

– Алло, мам. Ти чого дзвонила, сталося щось? – спитав він, чудово розуміючи, про що зараз йтиметься.

– Так, синку, дзвонила. Ми з батьком виховували тебе не для того, щоб тобою зневажала баба! Ти чому дозволяєш собою керувати? Ти чому дозволяєш ображати дитину?

– Арина має лише один день на тиждень на те, щоб поспілкуватися з рідним батьком. Але навіть цю мізерну нагоду в неї забирає твоя дружина.

– Поліна мені вчора сказала, що Арина повернулася від вас у сльозах. Ти що, дорогою лаяв її? – не вгамувалася Наталя Юріївна.

– Мамо, ну в яких сльозах? Ми весь день гуляли, Ніка їй поганого слова не говорила, і все було просто чудово. Я її відвіз, все було добре, а тепер раптом з’ясовується, що вона зайшла додому у сльозах? – Спробував заперечити Антон.

– Синку, я не знаю, що там у вас скоїлося, але мені Поліна все розповіла. Арину всю трясло від сліз, вона її ледь заспокоїла вчора!

– Поговори зі своєю дружиною, нехай вона припинить знущатися з дівчинки! – вкотре вибагливо промовила мати.

– Мам, добре. Бувай, а то я зараз просто на роботу запізнюся! – відповів Антон, і скинув дзвінок.

Він забарився на кілька секунд, і знову повернувся на кухню.

– Сідай, снідай, бо скоро все охолоне. Ну що там? – поцікавилася я, сама не розуміючи, навіщо починаю розмову.

– Так, все, як завжди! – відмахнувся Антон і, нарешті, розпочав сніданок, дбайливо приготований коханою дружиною.

– Слухай, а ти не пробував поговорити з дочкою з приводу того, чому вона так поводиться? Чи може хоча б з’ясувати причину? – Запитала я.

– Треба поговорити, – відповів Антон.

Наступної неділі Арина знову приїхала до нас в гості. Спочатку ми ходили в кінотеатр, а потім вирушили в торговий центр.

– Тату, купи ляльку! – Дівчинка вказала на іграшку.

– Дочко, давай цю на день народження, а зараз подивися іншу, – відповів Антон, побачивши значну ціну іграшки.

– Ні, тату, хочу цю! – Не відступилася дівчинка.

– Арино, я ж кажу, давай іншу, – вдруге заперечив чоловік.

– Ну, і не треба мені нічого! Ти всі гроші на свою бабу витрачаєш, а мені нічого не дістається! А незабаром у вас своя дитина з’явиться, і ти мене взагалі забудеш! – Дівчинка закричала так голосно, що на нас обернулися співробітники магазину.

– Арина! Ти що таке кажеш? Хто тебе взагалі цього вчить? Вибачся перед Веронікою! Вона не заслужила, щоб її ображали. – Забажав Антон.

– Не перепрошуватиму я! Вона тебе у нас із мамою забрала! Ця недолуга дівка! – Знову прокричала дівчинка в істериці.

Антон обернувся і побачив, що я зблідла і, схопившись за стіну, намагалася втриматися на ногах.
– Ніко, що з тобою?! Тобі погано? Може швидку! – крикнув Антон.

– Не треба швидку, все нормально. Просто я в положенні. – Розповіла я таємницю, яку ретельно приховувала, навіть від чоловіка, вже місяць.

– Що? Це правда? Ніко, ну що ж ти мовчала?! – Антон обійняв мене.

Ми відвезли Арину додому, а наступного ранку, як завжди, понеділками, у нас почали дзвонити мобільники.

– Так, мам, – Антон почув дзвінок, і відповів.

– Антоне, ви що там з глузду з’їхали?! Ти у дитинстві отримував усе! Чому вчора Арині не купив ляльку? Вона всю ніч проплакала, а Поліна її заспокоювала. Та ще накричали на дитину!

– Поліна сказала, що більше дівчинка до вас не поїде. І я її повністю підтримую у цьому рішенні. Твоя дружина абсолютно безглузда, якщо не може з дитиною налагодити контакт. – Наталя Юріївна говорила підвищеним тоном.

– Мам, заспокойся, будь ласка, – чоловік спробував утихомирити матір, але не тут то було.

– Значить так, любий мій. Якщо хочеш бачити дитину, значить, або до них додому їзди, або зустрічайся у нас. А твоя дружина нехай до Арини не підходить взагалі!

З того часу Антон зустрічався з дочкою у батьківській квартирі. Я в неділю не бачила чоловіка, але не дуже засмучувалася з цього приводу. Адже, понеділок тепер починався зі спокійного сніданку, а не з розбирання з приводу вчорашніх образ «нещасної» Арини.

Якось у суботу у мене задзвонив телефон. На екрані з’явився номер свекрухи.

– Так, Наталя Юріївна, – спокійним голосом відповіла я.

– Вероніка, нехай Арина з Антоном і у вас гостює. Цей шум-гам мені набрид, і готувати теж щонеділі я не можу, я вже у віці! – Заявила вона.

– Наталю Юріївно, та я й не проти. Просто набридли ці постійні розбирання і скандали понеділками, коли ви дзвоните, і звинувачуєте нас у всіх смертних гріхах.

– А я що?! Мені Поліна розповідає всі ці нісенітниці, а я що, за рідну онучку не повинна заступатися, чи що?! Якщо ти її ображаєш, – схвильовано промовила жінка.

– Наталю Юріївно, я не виправдовуватимуся. Вчинімо так – цієї неділі приїжджайте до нас разом з Ариною.

– Всі прогуляємося, я приготую щось смачненьке. Тим більше, що нам з Антоном потрібно повідомити вам одну важливу новину. – Запропонувала я.

– Ну, давайте, приїдемо. Я не проти, – погодилася свекруха.

Наступної неділі, як і домовилися, ми, всі разом, вирушили в парк на прогулянку. А потім смачно пообідали вдома.

Наталя Юріївна з подивом спостерігала, як Арина спілкується зі мною. Виявилося, ми добре ладнали, хоча Поліна – перша дружина Антона, завжди стверджувала протилежне.

– А яку новину ви мені хотіли повідомити? – спитала Наталія Юріївна. Ми переглянулись, і посміхнулися один до одного.

– Ну що, хто говоритиме? – спитав Антон.

– Ну, давай ти, – з усмішкою відповіла я.

– Мамо, ти скоро станеш бабусею вдруге, – сказав чоловік, звернувшись до матері.

– Ой, та ви що! Радість яка! А що ж ви мовчали? Мені ж треба встигнути маленьких пінеток нав’язати, та ще багато чого! – сплеснула руками свекруха, на очах якої заблищали сльози.

– Та нічого. Термін ще невеликий, тому все встигнете.

– Урааа! Скоро в мене буде маленький братик чи сестричка! Завжди мріяла бути старшою сестрою! Вероніко, а ти даси мені маленького у візку покатати, ну, будь ласка! – радісно прокричала дівчинка.

– Ну звісно, ​​Арино! – радісно відповіла я.
З того часу постійні з’ясування стосунків у нас припинилися, а Арина так само гостювала у батька.

– Веронік, а ти помітила, що Арина перестала скаржитися матері та бабусі? – якось спитав Антон.

– А може вона і не скаржилася ніколи, а хтось інший за неї скаржився, а ще її цілеспрямовано накручували?! – відповіла я.

Антон знизав плечима, і більше цю тему ми не порушували. І дуже цінували лад у родині, на який ми так довго чекали…