– Ти ж все ще збираєш на перший внесок по іпотеці? – Поцікавилася днями у Віки її мати, Олена Віталіївна, і не дочекавшись відповіді, продовжила.
– От і добре, добре, що ти її ще не взяла.
– Чому радіти? – Здивувалася Віка. – Тому, що я стільки років винаймаю квартиру з подругою, і не можу завести собаку?
– Ні, тепер ти зможеш допомогти своїй сестрі, – радісно оголосила їй мати. – Наді якраз не хочуть схвалювати іпотеку, потрібен співпозичальник і перший внесок…
…Все життя Віка бачила, що ставлення до неї та до молодшої сестри у батьків, м’яко кажучи, різне. Ні, зовні все було добре.
Попри різницю в три роки, Надя та Віка отримували приблизно рівноцінні іграшки, займалися у гуртках та секціях.
Ось тільки сестру хвалили навіть за трійки, а від неї вимагали дванадцять. Коли Віка серйозно захопилася програмуванням, батько купив їй добрий комп’ютер.
А потім на два роки позбавив її кишенькових грошей. До сестри таких санкцій не застосовували.
Віка випустилася зі школи, вступила в університет, та закінчила його чотири роки тому. Вона активно робила кар’єру програміста, і зараз заробляла непогані гроші.
Але це коштувало їй наполегливої праці. Ще й батьки не соромилися вимагати у неї грошей на свій відпочинок, чи оплату навчання сестри.
В останні два роки Віка відчайдушно накопичувала на власне житло. Придбати його без кредиту вона не розраховувала. Потрібен був перший внесок.
Цього року Віка збиралася брати іпотеку, її рахунок уже тішив круглою сумою. І ось нарешті вона була близька до виконання своєї мрії. Але дзвінок мами все змінив.
Увечері, за чаюванням, Віка поцікавилася у подруги Олени, з якою вони разом винаймали квартиру:
– Ти як вважаєш, це нормально, що я не стала віддавати свої гроші на іпотеку сестри?
– Звичайно, ти ж не зовсім недолуга. – Усміхнулася Олена. – Вони й так уже два роки тобі нормально накопичити ні на що не дають. Вічно лізуть у твою кишеню.
– А мене ось сумління мучить, – зітхнула Віка. – Начебто весь час намагаюся купити хороше ставлення до себе. Але воно все не з’являється…
– Тому, що їм взагалі на тебе начхати. – Зітхнула Олена, – Дивляться на тебе, і бачать набитий грошима гаманець.
– Ну, батьки мене так привчили, – потерла очі Віка. – Начебто я їм завжди зобов’язана.
– Та гаразд, ти медалістка, вступила сама, і всі роки жила на стипендію та підробітки, ані копійки переказів із дому не отримувала, – обурилася подруга Олена.
– І навіть на дорогу перед першим курсом сама заробила. Нікому ти нічого не винна! Викинь цю нісенітницю з голови.
Віка задумалася, подруга в усьому мала рацію. Але й родичі так просто здаватися не збиралися. Через тиждень батьки та молодша сестра, впали до неї на голову, як сніг. Приїхали в гості, навіть не пошкодувавши грошей на проїзд.
– Ти це, давай, вирішуй якнайшвидше, ми вже подали заявку. Потрібні твої документи, як позичальника, і перший внесок, – з порога заявила їй мати. – Надя в положенні, їй з малюком потрібна окрема квартира неподалік від нас.
– А я тут до чого? – поцікавилася Віка. – У рідному місті жити не планую, мені там квартира без потреби.
– Ти що, не розумієш, – гаркнула на неї мати. – Сестрі лише двадцять п’ять, вона в аспірантурі, кредитної історії немає.
– А в тебе все це є, і є гроші на перший внесок. Будь-яка нормальна людина розуміє, що Надії зараз все це потрібніше.
– Мені це не цікаво, – відповіла Віка. – І ще, якщо я стану її співпозичальником, потім не зможу взяти іпотеку для себе. Її просто не схвалять.
– Ну і що, – пирхнула Надя. – Одній і в орендованій можна жити. А в мене буде дитина, розумієш?
– А що тобі заважає жити у батьківській квартирі? – Поцікавилася Віка, вже знаючи відповідь.
– Фу, там же бабуся лежача, а в мене токсикоз, – наморщила носик Надя. – І дитині буде потім не комфортно. До того ж Федя не хоче жити у батьків.
– Це батько дитини? – поцікавилася Віка. – То хай він і бере кредит.
– Ну ні, йому взагалі нічого не дадуть, Федя і так винен п’яти банкам, – пирхнула Надя. – Має погану кредитну історію.
– Ні. Не моїм коштом, – твердо відповіла Віка, дивуючись нахабству родичів.
Батьки та сестра відступили, вони пішли, гнівно висловивши їй, що тепер доведеться оплачувати готель, і взагалі витрачатися. А ввечері розпочалися дзвінки родичів. Усі хотіли сказати Вікторії, яка вона погана.
– Ти могла б згадати про те, що сім’я найважливіша, – бурчав у слухавку брат батька, дядько Діма. – Врахуй, якщо продовжиш у тому ж дусі, і на своєму весіллі будеш на самоті.
– Та в мене поки що й планів таких немає. – Відбивалася Віка.
– Нічого, колись будуть. Або тобі знадобиться, щоб ми стали донорами, а ми всі відмовимося. – продовжував тиснути дядько. – Сестра та батьки мають бути на першому місці.
– А де в цьому випадку я буду? – Поцікавилася в нього Віка. – І взагалі, сподіваюся, переливання мені не знадобиться.
– Можеш забути, що маєш рідню, – пафосно заявив їй дядько, і кинув слухавку.
Потім послідовно дзвонили тітки, якісь троюрідні бабусі, та навіть сусіди. Віка була тверда у своїх намірах. Мало того, проплакавшись, вона зрозуміла, що занадто затягнула з виконанням своєї мрії.
Це сталося тому, що постійно спонсорувала якісь витівки родичів. То дядькові не вистачало на машину, то рідній тітці треба було додати на весілля дочки.
Причому на урочистість Віку взагалі ніхто не запрошував. А вона під тиском рідні звично полегшувала гаманець, відкладаючи свої плани.
Розлютившись, Віка наступного дня сама подала заявку на іпотеку, і її схвалили. Грошей на перший внесок вистачило. І тепер Віка могла спокійно чекати на здачу власної квартири-студії.
Але повідомляти про це вона не стала нікому. Родичі на ігнорування їхніх проблем образилися, і поки не давали про себе знати.
Через два місяці Віка звично поїхала у відпустку в рідне місто. Їй треба було оформити відмову від спадщини бабусі.
Заради цього батьки навіть дзвонили дочці, з якою демонстративно не розмовляли. Але виявилося, що успадковувати особливо нема чого. Це був лише спосіб, щоб заманити її в місто.
Батьки та сестра були цього разу з Вікою надзвичайно ласкаві. А одного дня навіть запропонували поїхати погуляти містом. Зрозуміло, шлях пролягав повз відділення банку.
Де мамі раптово знадобилося заплатити за квартиру. Віка лише усміхнулася на ці хитрощі. І спокійно пройшла за родичами.
А ті підвели її до столу, посадили, після чого мама витягла з сумки велику теку документів, і радісно оголосила менеджеру.
– Ось наш співпозичальник. Віко, діставай паспорт, зараз швиденько все оформимо. Не будеш же ти прилюдно влаштовувати скандал?
– Ні, навіщо ж, – усміхнулася Віка, і простягла свій паспорт.
Батьки та сестра радісно переглянулися. Вони вже вочевидь розраховували на успіх. А менеджер продовжував заповнювати заявку, судячи з розмови, він непогано знав родичів Віки.
Але на якомусь етапі обличчя парубка змінилося. Він спохмурнів і оголосив, що в розгляді заявки відмовлено.
– Але ж як? – скрикнула мати, – у нас співпозичальник з великою білою зарплатою, та великим рахунком у вашому банку. Це помилка, спробуй знову, Вася.
– Тітко Олена, та не можу я, – прошепотів менеджер і сказав голосніше, – у вашого співпозичальника вже оформлена іпотека.
Віка кивнула, забрала у нього свій паспорт, і з переможною усмішкою вийшла із відділення банку. Батьки та Надя поспішили за нею. І у висловлюваннях вони не соромилися.
– Та як ти могла нас так зганьбити на все місто! – Кричала мати. – Адже цей Вася все неодмінно розповість своїй матері. Я буду виглядати посміховиськом з твоєї милості.
– Між іншим, це не я вас у банк заманила хитрістю іпотеку оформляти, – нагадала Віка.
– Та яка різниця, ти могла раніше сказати, що вже взяла позику? – обурилася Надя. – І що, я тепер лишаюся без квартири? Мамо, ти ж обіцяла, що вона візьме мені іпотеку, та її виплатить.
– Навіть так? – Поцікавилася Віка. – Що ж, вибачте, дорогі родичі, я злегка порушила ваші плани. До речі, бабусі тепер немає, і ти можеш чудово жити з батьками.
З цими словами Віка розвернулася, і попрямувала до автобусної зупинки. Вона доїхала до будинку, забрала свої речі, та поїхала на вокзал.
Більше повертатися в рідне місто вона не мала сенсу. Батьки доньці цю витівку не пробачили. І тепер усі навколо знають, яка Віка невдячна. Ось тільки їй, вперше за багато років, зовсім байдужа думка навколишніх. Навчилася, нарешті…
