— Та як ти смієш! — не витримала Наталія. — Думаєш, я не бачу, як ти підлещуєшся заради грошей? Із дитинства так робиш. Але тепер це вже переходить усі межі…
— Звідки в тебе гроші на такий дорогий телефон? Бабуся подарувала?
— Ага. Допоміг їй у саду, бур’яни вирвав.
— Ти хоч раз робив щось щиро, не думаючи про гроші? — обурилася мати Артема, Наталія. — Чи допомагаєш бабусі лише тоді, коли маєш із цього вигоду?
— Я допомагаю бабусі, а вона допомагає мені. Хоч хтось у нас щедрий, — роздратовано кинув Артем. — Ти все, що заробляєш, витрачаєш на власні забаганки: то нігті зробиш, то підстрижешся, то помчиш у відпустку. Якби тато не залишив нам цю хрущовку, невідомо, де б ми взагалі опинилися!
— То влаштуйся на роботу! — підвищила голос Наталія. — Тобі дев’ятнадцять! Багато хто у твоєму віці поєднує навчання з роботою!
— Щоб ти знову гайнула в Одесу?!
Артем грюкнув дверима й зник, а жінка залишилася сама з охололою кавою. Суботній ранок був остаточно зіпсований.
Раптом задзвонив телефон.
— Привіт, мамо! — промовила Наталія, намагаючись говорити легко й невимушено.
— Нарешті додзвонилася, доню. А то не телефонуєш, у гості не приїжджаєш…
— На роботі завал.
Насправді жодного завалу не було. Наталія не хотіла витрачати вихідні на метушню. Досить було переступити поріг материного будинку, як Євдокія Степанівна починала нарікати на життя й просити допомоги. Наталія надивилася, як мати все життя гарувала, щоб збудувати дім. Повторювати її шлях не хотілося.
— Я вже зовсім стара стала, ледве на ногах тримаюся… — крекотіла Євдокія Степанівна. — А будинок руйнується. Дах протікає.
Повертаючись пізно додому, вона почула, як розмовляють її наречений і мати. Підслухавши їхню розмову, дівчина завмерла, наче скам’яніла…
«Не треба було давати Артемові гроші на цей модний смартфон!» — подумки обурилася Наталія, але промовчала.
— Добре, що вчора онук зазирнув, допоміг на ділянці. Усе перекопав… Золотий хлопець, чуйний. Думаю, йому й будинок передам. Буде з дружиною жити, свій дім будувати.
Наталія ледь не випустила телефон із рук. Найбільше вона боялася саме цього: що мати в пориві почуттів викреслить її із заповіту.
Тут не було жодних сумнівів: Артем підлещувався до бабусі заради вигоди. А що тоді залишиться самій Наталії? Вона розраховувала провести старість у просторому будинку, а не в тісній однокімнатній квартирі після розлучення. Вона заслуговувала на кращу долю! А Артем… Він одружиться, і їй узагалі нічого не перепаде.
Ні, треба було діяти негайно! Переконати матір, що саме вона — надійна спадкоємиця.
— Скільки тобі потрібно? — солодким голосом запитала Наталія. — Я можу допомогти!
Вона відкладала гроші на поїздку до Єгипту. Мріяла відпочити від щоденної метушні, а може, навіть познайомитися з чоловіком… Але тепер важливіше було розв’язати питання з будинком.
— Справді? Дякую, рідна! — голос Євдокії Степанівни затремтів, наче вона говорила крізь сльози.
За кілька днів Наталія приїхала, передала гроші, найняла перевірених майстрів і особисто контролювала ремонт даху.
— Яка ж ти в мене молодець, доню! — хвалила мати. — Усе в тебе чітко й акуратно!
Артем дізнався про ремонт не відразу. Та коли почув новину, аж зашипів від обурення.
— Чому я нічого не знав? — насупився він. — Звідки гроші?! Ти дала бабусі гроші на дах?
— І що? — ощирилася Наталія. — Я повинна звітувати перед тобою за власні гроші?!
— Я мріяв про машину на двадцятиріччя! Думав, хоч раз у житті ти витратишся на мене, а не на власні примхи. А тут…
— Бери приклад із бабусі, — хмикнула мати. — Вони з дідусем виросли в інтернаті. Усе життя працювали на двох роботах, будинок власноруч зводили.
Син загарчав і різко смикнув головою. Після цього майже тиждень ігнорував матір: повертався глибокої ночі й удавав, що не помічає її.
«Мабуть, дівчину завів, — подумала Наталія, коли син знову прийшов під ранок. — Скоро й невістку приведе».
Намагаючись не думати про можливу суперницю в боротьбі за спадщину, Наталія вирішила частіше навідувати матір, аби не втратити бажане. І поступово досягала свого.
Кілька днів тому, коли вони пересаджували півонії, мати сказала:
— Як у тебе вправно виходить із квітами! Коли сад стане твоїм, розведеш тут таку красу!
Отже, зусилля були не марними. Можливо, двоповерховий будинок усе-таки дістанеться їй…
Коли Наталія відчинила хвіртку, то краєм ока помітила знайому постать і миттєво сховалася в кущах.
На сонечку грівся Артем. Він сидів по-турецьки й швидко стукав пальцями по екрану телефона.
— Ну як там, Артеме? — долинув здалеку голос Євдокії Степанівни.
Артем схопився, сховав телефон і вдав, ніби працює: начебто обприскував виноград від шкідників.
«Оце так трудівник!» — подумки фиркнула Наталія.
Коли бабуся вийшла з будинку, онук театрально витер чоло, наче працював до останніх сил.
— Дякую, мій помічнику! — зворушено сказала вона.
Артем опустив очі, ніби й справді засоромився.
«Актор! — обурилася подумки Наталія. — Показує, який він турботливий».
Щойно бабуся зникла з поля зору, хлопець знову покинув роботу. Жінка зачекала хвилин п’ять, поки він не зник за рогом.
Тоді вона голосно постукала у хвіртку й покликала матір, наче щойно приїхала.
— Ой, Наталю, і ти тут! — зраділа Євдокія Степанівна.
— Вирішила провідати, — усміхнулася донька. — Ходімо до будинку, треба поговорити.
Коли вони сіли пити чай, Наталія нервово постукувала ногою по ніжці столу.
— Не хочу псувати тобі настрій, мамо, але мушу попередити щодо Артема. Він почав десь пропадати. Я думала, що в нього дівчина з’явилася. А ніякої дівчини немає! Він до тебе навідується.
— Він часто приходить, — стурбовано промовила мати. — Що сталося? Хтось образив мого онука?
— Ні. Радше він сам тебе обманює. Я щойно бачила: лише вдає, що працює. А насправді байдикує. Ти даєш йому гроші? Купуєш подарунки?
— Рідко. Та й як я можу відмовити? До того ж він мені допомагає. Скоро все одно треба буде перекопувати город… Краще заплатити онукові, ніж чужим людям.
— А він хоч раз раніше копав город? Уміє взагалі це робити? Я впевнена, що ні. Береться за найлегше: дерева побілить або кущі підстриже. А я, між іншим, власним коштом відремонтувала дах! Я знаю, навіщо він тобі допомагає. Завів пісню: «Хочу машину». Я відмовила — от він і побіг доводити, який він люблячий онук!
Євдокія Степанівна насупилася.
Того самого вечора, повернувшись додому, Артем заявив:
— Схоже, ти налаштовуєш бабусю проти мене!
Наталія пила чай і вдавала, що не розуміє, про що йдеться. Але син не вгамовувався:
— Після твого приїзду вона змінилася. Навіть дивиться на мене якось інакше. Даремно ти так, мамо! Бабуся все одно любить мене більше. А ти як донька — суцільне розчарування!
— Та як ти смієш! — не витримала Наталія. — Думаєш, я не бачу, як ти підлещуєшся заради грошей? Із дитинства так робиш. Але тепер це вже переходить усі межі…
— А чого ти хочеш? — процідив крізь зуби Артем. — Батьки повинні допомагати дітям. Хто винен, що ти ніколи мені не допомагала? Чи ти чекаєш, що я працюватиму, віддаватиму тобі всі гроші, а ти звільнишся й житимеш собі в задоволення? До пенсії тобі ще далеко. Тож хоча б сама себе забезпечуй. Я тебе знаю: станеться щось — ти забереш у мене останні копійки й навіть оком не змигнеш!
Стосунки між сином і матір’ю остаточно зіпсувалися, коли за кілька місяців Євдокія Степанівна таки купила онукові машину, нехай і недорогу. У неї були гроші від продажу квартири, яку колись її чоловік на заводі отримав.
Наталію гризли заздрощі. Вона посварилася з Артемом. Жінка була впевнена, що будинок дістанеться їй. Але розуміла: син теж вважає себе головним спадкоємцем і подумки вже розпорядився бабусиним майном.
Минуло три роки. Артем так і не влаштувався на постійну роботу. Іноді підробляв по кілька годин, але про серйозну кар’єру не думав. Наталія й далі витрачала зарплату на себе. І вона, і син жили коштом грошей, які Євдокія Степанівна давала їм за «допомогу».
Несподівано бабусі не стало.
Наталія не відразу оговталася. Щоправда, її непокоїло не стільки бабуся, скільки питання: якнайшвидше відремонтувати будинок і вигідно здавати його подобово. Адже оренда двоповерхового будинку з ділянкою — чудовий заробіток, особливо у святкові дні.
Наталія не сумнівалася, що житло дістанеться саме їй. Останніми місяцями вона часто допомагала матері, а та постійно повторювала:
— Як добре, що ти стала такою господарною! Усе, що маю, залишу тобі. Ти на це заслужила.
У призначений день Наталія із сином зустрілися в нотаріуса. Інших родичів у Євдокії Степанівни не було.
Артем коротко кивнув замість привітання. Нещодавно він переїхав до винайманої квартири, де мешкав із друзями. Звідки брав гроші на життя, Наталію не цікавило.
Коли нотаріус — худорлявий чоловік середнього віку — почав зачитувати заповіт, Наталія тріумфально всміхнулася. Артем мав розслаблений вигляд, наче все це його не стосувалося.
— Моїй єдиній доньці, Наталії Сергіївні Зерновій, заповідаю мою бібліотеку. Я все життя збирала ці книжки. Нехай їх лише двісті томів, але кожен я перечитувала не раз. Із ними я плакала й сміялася, сподівалася й розчаровувалася. Нехай вони залишаться моїй красуні. Вона знає, як ними розпорядитися.
— Ха-ха! Я так і знав, що бабуся мене не підведе! — вигукнув Артем. — Сиди зі своїми книжками. Будинок — мій! Бабуся бачила, що потрібна чоловіча рука. А я все робив!
«Ага, пам’ятаю, як тебе одного разу попросили обприскати виноград, а ти й із цим не впорався! Потім увесь урожай укрився пліснявою», — подумки відповіла Наталія.
Вона завмерла на довгу хвилину, не в змозі збагнути, що відбувається. Як так сталося? Адже мати прямо казала, що будинок дістанеться їй. Передумала в останню мить? Чи Артем якось на неї вплинув?
— Навіщо тобі гроші? Проси у своїх чоловіків, поки ще молода, — не вгамовувався син. — А на мене не розраховуй! Житимеш на мізерну пенсію. Я пів дитинства голодував із тобою, поки ти витрачала гроші на ганчірки!
Він говорив би й далі, але нотаріус суворо глянув на нього й промовив:
— Прошу не галасувати.
Артем миттєво замовк, наче школяр. У Наталії запаморочилася голова.
Нотаріус продовжив читати:
— Артему Вікторовичу Зернову, моєму улюбленому онукові, заповідаю все, що залишиться після мене.
— Я ж казав — будинок мій! І ділянка, звісно! — вигукнув хлопець, перебиваючи нотаріуса.
Той демонстративно прокашлявся й продовжив:
— Мої щоденники, які я вела з двадцяти років. Я записувала свої думки й переживання. На цих сторінках — усе моє життя. Заповідаю все це тобі, мій улюблений онуче!
Наталія не витримала й голосно розсміялася. Артем втупився в одну точку, наче заціпенів. Наталії здалося, що він навіть почервонів від напруження.
— Ось і вся твоя спадщина, синку! — пирхнула вона. — Я хоч бібліотеку продам, може, серед книжок знайдуться колекційні видання. А ти за свої записи не отримаєш ані копійки. Отакої!
— А кому ж дістався будинок? — тихо запитав Артем.
Нотаріус ледь помітно всміхнувся, але відразу приховав усмішку.
— Свій будинок із ділянкою та банківський вклад заповідаю дитячому будинку № 8. Там я дізналася, що таке родина. Там зустріла свого чоловіка. Там навчилася постояти за себе. Там пройшла найкращу школу життя.
Наталія оніміла. Артем нервово хихикнув і закрив обличчя долонями.
— Нікому, мамо, — тихо сказав він. — Ні тобі нічого не дісталося, ні мені. Схоже, тепер доведеться розраховувати лише на себе…