Коли мій пес помер від старості у віці 19 років, ми довго чули цокання кігтів. І я, і чоловік. Я нічого не говорила спершу; не хотіла сипати сіль на рану, чоловік дуже переживав. А він не говорив мені з тієї ж причини.
А потім ми подивилися один на одного увечері… Я спитала:
– Ти теж це чуєш?
Він відповів, що чує з першого дня втрати. Я пояснювала це фокусами пам’яті. Звук запам’ятався і від стресу став ніби чутись ззовні. Хоча останній рік песик не міг ходити. Він усе лежав і вставав тільки на пелюшку.
Але невтішні господарі, які теж пережили втрату улюбленого вихованця, розповідали про це цокання, не змовляючись.
А одна жінка розповіла, як помер її кіт. Величезний кіт тигрового забарвлення з золотими очима. Жінка його знайшла в калюжі, ще сліпим кошеням. Він майже не дихав. Вона поїла його молоком з піпетки. Кіт дуже любив господиню. І вночі спав у неї на голові, її це не сердило, навпаки. Від кота та його муркотіння розливався спокій по всьому тілу… Тільки кіт у неї і був. А в нього була улюблена господиня.
Кіт довго прожив, а потім постарів і помер. Господиня страшенно сумувала. А потім жінка захворіла сильно.
У неї піднялася висока температура, вона важко дихала. Ставало все гірше, а головне, вона була зовсім одна. Вона вирішила дотерпіти до ранку, а потім зателефонувати до «Швидкої». Вона не спала. І не провалилася у забуття. Вона почула і відчула, як хтось важкий стрибнув на ліжко. Пройшов і ліг біля голови, майже на голову. І замуркотів. Це був її кіт, її Тишко, вона це точно знала. Вона гладила кота легенько, розуміла, що такого не може бути! Але ось було!
До світанку кіт був із нею. А потім глянув на неї золотими очима, зістрибнув із ліжка і зник. Вона заглядала під ліжко — пусто. А підвестися не могла від жахливої слабкості. Потім заснула. І прокинулася за кілька годин у кращому стані. Змогла додзвонитися до «Швидкої» і знепритомніла…
Можливо, це була галюцинація. Але подібних історій чимало, — є вони у книзі «Після життя» Рендлза та Хога, є на різних сайтах, де люди просто розповідають дивовижні випадки…
Хтось пересуває мисочку, яку господарі у горі забули прибрати. Стрибає на ліжко, лягає поряд. Цокає невидимими кігтиками по підлозі, як у добрий час, коли були разом…
Це наші вихованці подають знаки і приходять попрощатися, щоб ми не надто горювали, — так думає багато людей. Але особливо не розповідають про таке — це дуже особисте. І можуть сміятися з історії, як раніше сміялися з тверджень філософів про те, що тварини все відчувають, можуть страждати, співчувати і по-справжньому любити.
На відміну від деяких людей…
Автор: Анна Кір’янова
