– Отут біг, а тут поріг! – свекруха, Антоніна Петрівна, вказала на двері невістці та своєму синові.
– Мамо, ти чого? – здивувався Костя, озираючись на дружину, яка відвертала голову, щоб не зустрічатися ні з ким поглядом. – Віка, що трапилося?
– Нічого, – дружина нарешті повернулася до нього, – твоя мати виставляє нас із дому! І їй навіть на онука начхати!
– Я не маю наміру більше нічого обговорювати, – спокійно озвалася свекруха, – попрошу покинути мій будинок.
– Цього слід було чекати! – Віка пирхнула і пішла збирати речі, вголос вимовляючи чоловікові. – Я відразу зрозуміла, що твоя мати не злюбила мене. Вічні причіпки, вказівки, наче я якась шмаркачка. А тепер з її милості нам доведеться у всьому відмовляти собі та Антошці, адже винаймати квартиру – задоволення не з дешевих. Ну нічого, ми впораємося. А ось вона – жаба, ще пошкодує!
Костя збирав свої речі та Антошки, не розуміючи, яка муха вкусила мати. Адже все було гаразд. Віка ніколи не скаржилася, що та її гнобить і чіпляється.
Цілий рік, що вони прожили у квартирі матері, у них не було ніколи жодних конфліктів, принаймні Кості нічого про це не було відомо. А тепер потрібно терміново шукати житло.
Добре, що на вулиці було ще тепло і можна день-два побути на дачі. Але в холод там робити нічого – невеликої пічки не вистачає, щоб обігріти весь будинок. А з маленькою дитиною в такому холоді жити не можна.
Коли двері за сім’єю сина зачинилися, Антоніна Петрівна, яка до цього стримувала сльози, нарешті дала їм волю. Притулившись до стіни біля вікна і поглядаючи з-за штор, щоб її не помітили з вулиці, вона гірко розплакалася.
Їй дуже шкода було маленького Антошку, але більше залишатися в одному будинку з невісткою, вона не могла.
Переїхати сину із сім’єю до себе, Антоніна Петрівна запропонувала сама. Вона бачила, як напружується її Костик на двох роботах, щоб заробити на початковий внесок з іпотеки.
В них тільки-но з’явився Антошка і дружина Віка сиділа в декреті. Грошей катастрофічно не вистачало. А ціни на орендоване житло не маленькі.
Допомогти матеріально Антоніна Петрівна їм не могла – пенсія у неї була невелика, і більшість її йшла на квартплату та ліки: попри відносно невеликий вік, 65 років, тиск підстрибував як акробат на батуті. Але площа у неї дозволяла вміститися всім і не відчувати незручності.
Невістка одразу ж ухопилася за цю пропозицію.
– Костю, твоя мати має рацію! Ми так швидше накопичимо на перший внесок. А можливо, і я вийду на роботу раніше, якщо Антоніна Петрівна зможе допомогти з Антошкою. Та й посидить з ним іноді, якщо що, – вмовляла вона чоловіка.
Не хотів Костянтин переїжджати назад до матері і не тому, що не любив її, а тому, що вважав, що кожна сім’я має жити самостійно, окремо від батьків. Але дружина вмовила його.
Антоніна Петрівна, дивлячись на те, як сідають син із невісткою й онуком у таксі, згадувала, витираючи сльози, як вони приїхали до неї першого дня.
– Мамо, приймай гостей, – сміючись, увійшов до квартири син, заносячи Антошку в одній руці та баул із речами в іншій. Слідом йшла Віка. В обох руках вона теж тримала пакети.
– Вітаю, Антоніна Петрівна! – невістка посміхалася, і господині здалося, що все в них буде добре.
Конфлікти почалися за тиждень.
– Віка, Антошка вже пів години плаче, може, візьмеш його на руки? Може, він голодний? Не може дитина просто так плакати? – Антоніна Петрівна не витримала волання онука в сусідній кімнаті та зазирнула туди.
– Антоніна Петрівна, дитина відчуває негативні емоції. Як, на вашу думку, він повинен їх висловлювати? Поплаче і перестане. І надалі я попрошу вас не втручатися у виховання нашого сина, – Віка відірвалася від телефону і сердито подивилася на свекруху. – І ще, вас не вчили стукати? Якщо ви нас пустили до себе жити, це не означає, що можете вриватися до нас у кімнату, коли вам заманеться.
Антоніна Петрівна в здивуванні зачинила двері, не знайшовши що відповісти.
– Це що зараз було? – спитала вона сама себе, повернувшись до себе в кімнату. Вона сподівалася, що це було якесь тимчасове божевілля невістки, і тому не стала нічого говорити синові. Увечері Віка поводилася, як завжди, ані слова не сказала про інцидент.
Але конфлікти тривали.
– Віка, кошик з вашою брудною білизною вже повний, коли ти займешся пранням? Антошки повзунки скоро протухнуть, – намагалася нагадати невістці про її обов’язки свекруха.
– Ну, коли ви побачили, то чому не випрали? – Віка посміхнулася, відриваючись від розглядання свого манікюру, який вона робила кожні три тижні. – Не таке вже це складне заняття – завантажити прання в машинку і натиснути кнопку. Так, Антошкіни речі потрібно окремо прати та лише дитячим порошком.
– Віка, тобі не здається, що ти ухиляєшся від своїх обов’язків? – Антоніна Петрівна вирішила не уникати розмови. – Прибратися у квартирі – тебе не дочекаєшся, приготувати їжу ти теж не зголосилася жодного разу. Гуляти з Антошкою мене відправляєш. А що сама робиш у цей час?
– Чому я маю прибирати у вашій квартирі? Я тут у гостях. А з Антошкою я можу й сама погуляти. І не ваше діло, чим я тут займаюсь. Ви ще в замкову щілину підглядати почніть, – огризнулася Віка.
Антоніна Петрівна дуже переживала через такі конфлікти. Кілька разів у неї підіймався тиск, але вона жодного разу не поскаржилася синові. Відлежиться кілька днів і надалі живе.
Вона намагалася трохи менше спілкуватися із невісткою, щоб не нервувати, але Віка, ніби спеціально знаходила приводи для сварок.
Вона могла попросити свекруху побути трохи з Антошкою і піти в салон, не нагодувавши хлопчика і не попередивши Антоніну про це.
Голодна дитина починала плакати, а бабуся не могла збагнути, в чому справа. Коли приходив додому батько, бачачи відсутність дружини й сина, який плакав, всі претензії сипалися на матір.
– Мамо, ти наче дітей ніколи не бачила. Якщо дитина плаче, вона або голодна, або в неї щось болить.
– Так, або в нього поганий настрій та негативні емоції, – відповіла Антоніна Петрівна, згадуючи слова невістки. – Хто ж міг подумати, що Віка піде і залишить мені голодну дитину?!
Щоразу виходило, що винна у всьому Антоніна Петрівна. Так вони прожили майже рік. Двічі свекрусі доводилося викликати швидку через тиск. Одного разу її відвезли до стаціонару, де вона пролежала тиждень.
– Віка, ти до мами зайди, коли підете з Антошкою гуляти. Принеси їй фруктів та сік. Там передачі приймають лише у певні години, а я в цей час на роботі. Не встигаю ніяк, – просив дружину Костя.
Але Віка, виходячи з візочком надвір, відразу забувала про все, поринаючи з головою в телефон.
Костя дзвонив матері, питав, чи не потрібно їй ще щось, окрім фруктів та соку, які передала їй Віка. Вона, розуміючи, що Віка наплювала на неї, не засмучувала сина.
– Все в мене є, Костя. Тут добре годують, не хвилюйся.
Повернувшись із лікарні, Антоніна Петрівна не впізнала своєї кухні. Замість звичних, улюблених нею, світлих шпалер у ніжну квіточку, стіни були пофарбовані у зелений колір. У маленькій кухні це виглядало жахливо.
– Костя, що це? – засмутилася мати, увійшовши всередину. – Де мої шпалери?
– Мамо, Віка сказала, що тобі має сподобатися. Це зараз у тренді. А шпалери у квіточку – минуле століття. Вона ще хотіла перефарбувати меблі, але я поки що не дозволив. Потрібно було спитати спершу тебе.
– А про стіни мене не треба було спитати? – Антоніна втомлено подивилася на сина, дивуючись подумки – коли її син став таким недогадливим.
– Я думав, що ви обговорили це з Вікою. Хіба ж ні? – Костя почав щось підозрювати, але мати вирішила знову не роздмухувати сварку.
– Так, мабуть, ми говорили про це, я просто забула. Та й не думала, що твоя дружина так швидко все влаштує.
Антоніна Петрівна, зачинившись у своїй кімнаті, прокручувала в голові весь прожитий рік із сином та невісткою. Вона зрозуміла, що сама накликала на себе лихо.
Ніхто не цінує непроханої допомоги. Вона сама нав’язала себе молодим, але це не давало права так поводитися з нею.
Дочекавшись, коли сина не буде вдома, Антоніна постукала до Вікі. Та вийшла, прикривши за собою двері.
– Що? – нетерпляче спитала невістка.
– Отже, я не можу входити до вашої кімнати без дозволу, а ти в моєму домі можеш без дозволу робити все, що твоя душа забажає? – Антоніна Петрівна була дуже сердита цього разу.
– А, ви про кухню? – Відмахнулася Віка. – Та набридло дивитися на ці похмурі шпалери! Хочеться чогось свіжого, креативного!
– Ото буде у вас своя квартира, роби там все, що хочеш! Хоч пальми малюй, хоч пішохідний перехід. А це убозтво на моїй кухні, як хочеш, так і виправляй! – стукнула кулаком по стіні свекруха.
– Як же я виправлю? Такі жахливі шпалери, які були вже не знайти! – Знизала плечима Віка. – До речі, ви мені ще грошей за фарбу винні. Я її на дитячу допомогу купила. І взагалі могли б допомагати нам трохи. Антошці підгузки, наприклад, купувати. Ви ж бачите, як Костя на двох роботах працює. І усі гроші відкладає на квартиру.
– Якби ти не витрачала щоразу гроші на свій манікюр, коли його, окрім тебе ніхто не бачить, тобі не тільки на підгузки б вистачало.
– Вам не здається, що ви зі своїми старими порадами дещо застаріли? Замість рахувати наші гроші, краще б розміняли квартиру, і частку Кості нам віддали, – з викликом відповіла їй Віка.
Такого повороту свекруха не чекала. Невже й син також так вважає? Вона пильно подивилася на віку, але та з насмішкою поглядала на свекруху, чекаючи, як вона відреагує.
– Ми з батьком Костика своєю працею заробили цю квартиру. І я заслужила право жити в ній, а не в якійсь будці, яка мені дістанеться при розміні, – Антоніна Петрівна була в гніві від нахабства невістки. – І ти не можеш мені вказувати, що мені робити з моєю квартирою.
– Я не маю наміру вислуховувати ваші трагічні історії. Може вам піти у будинок для людей похилого віку? Там слухачів у вас буде – хоч греблю гати! – вигукнула Віка, коли з роботи повернувся Костянтин. Він побачив, що мати та дружина розмовляють в коридорі. Він вже хотів пожартувати, що для дружніх розмов придумали кухні, як Антоніна Петрівна сказала:
– Отут біг, а отут поріг! – і вказала на двері.
Вона довго терпіла вибрики невістки, але у всякого терпіння є межа. Вона виставила невістку із сім’єю, хоча на душі було боляче. І все ж таки Антоніна Петрівна розуміла, що так потрібно. Це єдиний вихід, поки не сталося лиха…
Притулившись до зеленої стіни, провівши поглядом таксі, яке відвозило конфлікти та сварки, Антоніна Петрівна зітхнула. Можливо, вона колись розповість сину правду, як жила весь цей рік, а може й ні.
Але поки в неї була одна турбота – знайти такі ж шпалери, у квіточку, і повернути кухні нормальний вигляд.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
