– Ні, доню, ти не маєш рації. Потрібно допомагати сестрі, – засуджувала мене мати. – Як не стане нас із батьком, хто в тебе залишиться? Тільки сестра, тож треба допомагати!
– Мамо, скажи, що ти пожартувала? Ти пропонуєш мені віддати Тетяні накопичені гроші? – жахнулася я. – Я їх по гривні збирала, а ти пропонуєш віддати все їй!
Мати розгублено посміхнулася, і сором’язливо опустила очі в підлогу. Вона справді так вважала.
– Ніколи більше нічого не буду тобі розповідати! – ображено пробурчала я. – Виявляється, ти відразу розносиш всі новини про мене по селищу.
Проте мати не мала наміру слухати мої претензії. Вона хотіла тільки одного: змусити мене віддати гроші сестрі.
– Тані з Костею треба допомогти. Хазяї квартири, яку вони вирішили купити, просять завдаток, – нарікала Ніна Павлівна.
– До чого тут я? Нехай шукають іншу, раз нема з чого завдаток давати! – відрізала я у відповідь.
– Ага, знайди потім таку саму квартиру. Вона дешева, бо вся занедбана, – напівпошепки, ніби боячись, що її можуть почути, промовила мати. – Дочко, ну позич ти їм сімдесят тисяч, я ж знаю, що вони в тебе є. Ти сама казала…
– Хто мені їх поверне? – стиснула я зуби. – Я знаю, що на Тетяну не можна сподіватися.
– Чому? Віддасть вона. Я з донькою розмовляла, вона пообіцяла, – запевнила Ніна Павлівна.
– Мамо, вона багато чого вже обіцяла, – закотила я очі, бо не вірила у чесність безчесної сестри.
Я не просто так подібним чином відгукувалася про Тетяну. За ті роки, що я контактувала із сестрою, вона показала себе далеко не з кращого боку.
Кілька разів Тетяна займала у мене невеликі суми, й щоразу обіцяла віддати. Однак, так жодного разу і не дотрималася свого слова. У результаті останні п’ять років вона винна мені кілька тисяч гривень.
Я соромилася нагадувати їй про обов’язок, оскільки та мала звичку прикриватися п’ятьма дітьми, яких вона приводила рік у рік.
– Нехай дитячими виплатами скористається, у неї ж купа дітей, – відповіла я, бо ніяк не хотіла віддавати зароблені гроші.
– Ними вона й так скористається, але там мізерна сума, а завдаток потрібен вже завтра. Дочко, ну допоможи ти сестрі, – благала Ніна Павлівна.
Я спідлоба подивилася на невгамовну матір, але викладати свої гроші не поспішала.
– А сама чого? Невже у тебе немає сімдесяти тисяч? – Усміхнулася я у відповідь.
– Ні, уяви! Батько витягнув останнє на нові зимові шини, – засмучено поскаржилася Ніна Павлівна. – А так би я, звісно, допомогла багатодітній родині.
Бачачи, що мати не відчепиться і продовжуватиме нудити, поки не досягне свого, я здалася. Я витягла з шафи заначку на чорний день, і тремтячими руками простягла матері.
– Таня все поверне, а якщо не поверне, я сама тобі віддам за неї борг, – запевнила на прощання Ніна Павлівна, і пішла з грошима до старшої дочки.
Тетяна була на сьомому небі від щастя, отримавши сімдесят тисяч гривень.
– Таню, ти ж віддаси борг? – поцікавилась у дочки Ніна Павлівна.
Замість відповіді вона закотила очі, ніби показуючи матері, що інший варіант просто не обговорюється.
Проте, минув місяць, другий, третій, пів року, а Тетяна жодної тисячі з боргу не повернула. Саме на цю тему заговорила я, зустрівшись зі старшою сестрою в магазині.
– У нас поки немає грошей, ми ремонт у новій квартирі робимо. Місяця через два віддамо, – вона сказала перше, що спало їй на думку, аби я відстала від неї.
Я не вірила словам Тетяна, але все-таки вирішила почекати ще два місяці.
Борг, як і очікувалося, сестра так і не повернула, мало цього, вона побачивши мене, перебігала на інший бік дороги.
Я з гіркотою зрозуміла, що знову повелася на обіцянки матері, й потрапила в халепу. Не відкладаючи справу в довгу скриньку, я зателефонувала матері, та нагадала про борг Тетяни.
– Уляно, ти, як маленька. У неї діти. Звідки вона візьме гроші? – стала на захист старшої доньки Ніна Павлівна. – Це в тебе немає нікого…
– Це не дає їй права не повертати мені борг! – Рикнула я на матір. – До речі, скоро рік буде, як вона позичила в мене сімдесят тисяч!
– Ну, почекай ще трохи. Розбагатіють і віддадуть, – знову запевнила мене мати.
– Ти серйозно? Ні, матусю! Або ти віддаєш мені замість них, або вимагаєш, щоб вони віддали, або я йду в поліцію і пишу заяву на шахрайство! – рішуче випалила я. – І зараз я не жартую!
Зрозумівши, що справа запахла смаженим, Ніна Павлівна сильно занервувала, вона не хотіла, щоб ми вщент посварилися через сімдесят тисяч гривень.
Мати даремно вважала, що нас ще якось можна примирити. У нас давно була нестерпність одна одної, і ми насилу стримувалися, щоб не посваритися.
– Слухай, Уляно, а Танька каже, що тобі ці гроші одружений коханець дав, чи не так? – очі Ніни Павлівни розгублено забігали. – Може тоді пробачиш їй борг, а мужик тобі ще дасть?
Я розгнівано дивилася на матір, яка несла вигадане сестрою марення.
– Ні, на жаль, ці гроші я сама заробила!
Очі Ніни Павлівни злякано забігали на всі боки, і вона пообіцяла, що сьогодні ж поговорить зі старшою дочкою.
На її подив, Тетяна стала в позу і на прохання повернути борг сестрі, відповіла відмовою.
– Не буду я нічого повертати! Совісті у твоєї доньки зовсім немає!
– Вона ж тоді в поліцію піде, – схлипнула Ніна Павлівна.
– Мені начхати, куди вона піде. Нехай хоч самому президентові пише.
Мати схопилася за голову, зрозумівши, що даремно тиснула на Уляну і просила допомогти сестрі грошима.
– Це ж тоді мені доведеться сімдесят тисяч гривень їй повертати за тебе…
– Не хочеш, не повертай, – посміхнулася Тетяна. – Їй ще коханець дасть, не переживай!
– Ні, Уляна сказала, що сама стільки накопичила, – похмуро промовила Ніна Павлівна.
– Бреше вона все, а ти їй віриш, – розвела руками старша дочка.
Вона, хоч і задумалася над словами Тетяни, але все одно чудово розуміла, що або вона сама віддасть гроші, або Уляна зганьбить сестру на все селище.
Зваживши всі “за” та “проти”, Ніна Павлівна пішла в банк, і взяла там кредит у розмірі боргу.
Наступного дня мати зателефонувала мені, і заявила, що Тетяна та Костя погодилися повернути сімдесят тисяч гривень.
Вона збрехала тільки для того, щоб я не вважала старшу нахабною нахлібницею. Їй було соромно усвідомлювати, що вона своїми руками допомогла Тетяні обікрасти мене.
Мати віддала мені гроші, та заявила, що коли повідомила родичам про поліцію, ті злякалися, та вирішили погасити борг.
Але правда розкрилася зовсім випадково. Через пів року Тетяна зустріла мене на вулиці й, посміхнувшись, промовила:
– Як не соромно вимагати гроші з родичів, ще й поліцією загрожувати.
– Ну так гроші ти віддала, – розсміялася я у відповідь.
– Я? Ні, це мама віддала. Я б ні гривні тобі не повернула.
Під регіт старшої сестри я пішла геть, вирішивши собі, що більше ніколи не буду зв’язуватися з Тетяною, і йти на поводі у матері.
А старша сестра, на мій погляд, дуже недолуга! Невже вона не розуміє, що наші стосунки на цьому закінчилися! Подивлюся, хто їй допоможе в скрутну хвилину! Як ви вважаєте, я маю рацію?
Залишити відповідь