Валентина поправила фоторамку на стіні, прискіпливо оглянула результат, і посміхнулася. У новій квартирі поступово ставало затишно.
Після весілля минуло лише два місяці, але дівчина вже встигла створити в орендованому житлі атмосферу справжнього будинку.
– Максиме, вечеряти! – покликала Валентина чоловіка, розставляючи на столі тарілки з пастою та соусом.
– Вже йду, – озвався Максим зі спальні, де розбирав коробки з речами після переїзду.
Валентина присіла на край стільця, милуючись накритим столом. Свічки, келихи, серветки – все, як у красивій картинці з журналу. Робота дизайнером привчила її до естетики у кожній дрібниці.
– М-м-м, як смачно пахне, – Максим обійняв дружину ззаду, і поцілував у верхівку. – Ти в мене справжня чарівниця.
– Сідай, доки не охололо, – Валентина потяглася за сільничкою, але тут у двері подзвонили.
– Хто це може бути? – Здивувалася дівчина.
Максим знизав плечима і пішов відчиняти. На порозі стояв свекор, Олексій Іванович.
– Тату? Щось сталося? – стривожився Максим.
– Та ні, просто мимо проходив, вирішив зайти, провідати вас, – Олексій Іванович ступив у передпокій, принюхуючись. – О, у вас тут щось смачненьке?
– Ми збиралися вечеряти, – розгублено сказала Валентина. — Приєднаєтесь?
– Ну, раз запрошуєте… – Олексій Іванович роззувся, помив руки у ванній, і пройшов на кухню.
Валентина дістала ще одну тарілку, прибрала свічки. Романтична вечеря перетворилася на сімейну. Нічого страшного, вирішила дівчина, свекор уперше прийшов без запрошення, незручно його не нагодувати.
– Валентино, паста дуже смачна, – похвалив Олексій Іванович. – А соус сама робила?
– Так, за спеціальним рецептом.
– Молодець яка! Ось що означає – господиня у хаті з’явилася. А то Максим усе по кафе харчувався.
Валентина зніяковіло посміхнулася. Після вечері Олексій Іванович ще годину розповідав історії з життя, потім зазбирався додому.
– Дякую за частування, діти. Тепер частіше заходитиму, всеодно вдома мене нікому годувати, – підморгнув він на прощання.
І справді почав заходити. Спершу раз на тиждень, потім через день, а незабаром, почав з’являтися щодня, завжди до обіду чи вечері.
– Валюша, що у нас сьогодні смачненького? – заглядав на кухню Олексій Іванович.
– Я ще не готувала, – зітхала Валентина, відкладаючи роботу. Вона була фрилансер, працювала вдома, і візити свекра постійно вибивали її з графіка.
– А що так? Вже п’ять годин, настав час і про вечерю подумати.
Валентина мовчки виймала продукти. Сперечатись було марно. Олексій Іванович зручно влаштовувався за столом, коментуючи кожну дію невістки:
– Краще поріж дрібніше… А солі обмаль… А перчика додай…
Дівчина стискала зуби, але терпіла. Заради чоловіка, заради сімейного ладу.
Максим ніби не помічав її невдоволення:
– Тату, будеш чай? – радісно пропонував він. – Валю, завари нам міцніший.
І Валентина знову відкладала роботу, щоб організувати чаювання. А терміни за проєктами горіли, замовники сердилися.
– Максиме, може, поговоримо з твоїм батьком? – наважилася якось Валентина. – Я не проти його візитів, але хоч би не щодня…
– Що означає не щодня? – обурився чоловік. – Він мій батько! І йому самотньо, була б мама жива… Ти маєш розуміти.
– Я розумію, але…
– Жодних «але»! – відрізав Максим. – Навіть не починай цієї розмови.
Валентина закусила губу. З кожним днем ситуація ставала все більш напруженою. Олексій Іванович уже почував себе у їхній квартирі повноправним господарем. Відкривав холодильник, перевіряв вміст, робив зауваження:
– Щось у вас обмаль продуктів. Треба закупитись. І компоту немає – я люблю на ніч компот.
– Ми не п’ємо компоту, – намагалася пояснити Валентина.
– Раніше не пили, а тепер будете. Корисно для травлення.
Незабаром причіпки стали наполегливішими.
– Що це таке? – скривився свекор, зазирнувши в пательню. – Знову твої модні штучки? А нормальну їжу вмієш готувати – котлети, борщ?
– Вмію, – тихо відповіла Валентина. – Але ж ми з Максимом любимо…
– Ось і готуй нормальну їжу! Що це за соуси-пасти? Чоловік воліє приходити додому, та знати, що на нього чекає хороша ситна вечеря, а не ці пустощі.
Максим вдавав, що не помічає конфлікту. А може, справді не помічав – Валентина вже не розуміла. Дівчина намагалася стримуватись. Особливо, коли Олексій Іванович почав втручатися у їхні плани:
– Куди ж це ви зібралися? А вечеря? – суворо питав він, застаючи їх одягненими біля дверей.
– У кіно, тату. Давно збиралися.
– А мене, виходить, одного залишите? Погано, діти, погано.
І вони залишалися вдома. Валентина йшла на кухню готувати вечерю, а Максим із батьком влаштовувалися біля телевізора. Дівчина чула їхній сміх, дзвін кухлів, шелест газет. Вона стала чужою у будинку.
Якось увечері, коли Олексій Іванович у черговий раз розташувався в їхній вітальні з газетою, маючи намір залишитися до ночі, Валентина не витримала:
– Олексію Івановичу, вже пізно. Ми хотіли б відпочити.
Свекор здивовано підняв брови:
– Відпочивайте, хто вам заважає? Чи я заважаю?
– Розумієте, ми з Максимом…
– Тату, Валя не це мала на увазі, – втрутився Максим, але було пізно.
– А що ж тоді? – Олексій Іванович підвівся з крісла. – Я чудово розумію, до чого всі ці натяки. Отже, нагодувати батька – це вже проблема?
– Олексію Івановичу, я просто втомилася, – Валентина намагалася говорити спокійно. – У мене був важкий день.
– Важкий день? – свекор посміхнувся. – А в мене, значить, легкий? Я, між іншим, також весь день працював. І хочу нормально повечеряти. До речі, що завтра на обід?
Валентина стиснула кулаки:
– Я ще не планувала…
– Ось! – переможно вигукнув Олексій Іванович. – Навіть не планувала! А я хочу борщ. І пиріжки. З м’ясом. Ти вмієш пиріжки пекти?
– Вмію, але…
– Жодних «але»! Завтра щоб був борщ та пиріжки. А то, що це за їжа – одні салати та макарони? Все нашвидкуруч…
Валентина мовчки пішла на кухню. Руки тремтіли від образи та злості, але дівчина змусила себе заспокоїтися. Зрештою це батько Максима. Заради чоловіка можна потерпіти.
Наступного дня Валентина встала раніше і почала готувати. Тісто, фарш, овочі для борщу – все має бути ідеальним. До приходу свекра на столі диміли пиріжки, та ароматний борщ.
– Ну, подивимося, – Олексій Іванович прискіпливо оглянув пиріжки. – Замало начинки. І скоринка надто рум’яна.
Валентина закусила губу. Три години біля плити – і ось результат.
За тиждень почалася довгоочікувана відпустка. Вона доробила всі замовлення, попередила постійних замовників.
Валентина мріяла виспатися, зустрітися з подругою, можливо, навіть записатися на масаж. Але о дев’ятій ранку у двері подзвонили.
– Доброго ранку! – Олексій Іванович бадьоро пройшов на кухню. – Що ми маємо на сніданок?
– Я… я ще не готувала, – розгубилася Валентина. – Тільки встала.
– Як це не готувала? – обурився свекор. – А я, між іншим, спеціально раніше прийшов. Давай, давай, час уже бути на ногах!
Валентина, придушивши зітхання, почала готувати яєчню. День був безнадійно зіпсований. Олексій Іванович зручно влаштувався перед телевізором, зрідка вигукуючи вказівки:
– Валю, чайник постав! Валю, газету принеси! Валю, що в нас на обід?
Надвечір у Валентини боліла голова. Завтра, вирішила вона, завтра візьму себе в руки, і все поясню. Але наступний день почався так само. І післязавтра. І за день.
– Максиме, нам треба поговорити, – не витримала Валентина після тижня такого життя. – Я більше не можу.
– Що трапилося? – чоловік відірвався від телефону.
– Твій батько… Він приходить щодня, тричі на день! Я не можу відпочити, не можу розслабитися!
– Тато просто любить смачно поїсти, – знизав плечима Максим. – Ти ж чудово готуєш. Чому ти так реагуєш?
– Я не проти готувати! Але я хочу хоч трохи особистого простору. Часу на себе. На нас з тобою, зрештою!
– Припини, – скривився Максим. – Ти перебільшуєш.
Наступного ранку Валентина не стала вставати до плити. У чоловіка був вихідний. Коли о дев’ятій годині пролунав дзвінок, вона відчинила двері й спокійно подивилася на свекра.
– А сніданок? – здивувався Олексій Іванович, дивлячись на порожню кухню.
– Сніданку немає, – відповіла Валентина.
– Як це немає? – свекор почервонів. – Що означає немає?
– Це означає, що я сьогодні не готувала.
– Та ти… та як ти… – Олексій Іванович задихнувся від обурення. – Ти що собі дозволяєш? Ти хто така взагалі? Нахлібниця! Живеш коштом мого сина, і навіть годувати нормально не можеш!
Валентина повільно видихнула і промовила:
– Твій батько сказав, що я нахлібниця, – обернулася вона до Максима, що вийшов на шум. – Тепер нехай платить за обіди та вечері у моїй хаті.
Валентина рішуче пройшла на кухню, дістала блокнот та ручку. Пальці трохи тремтіли, але почерк залишався рівним. Олексій Іванович та Максим мовчки спостерігали, як дівчина швидко заповнює сторінку:
Борщ – 5 порцій.
Пиріжки з м’ясом – 45 штук.
Котлети – 30 штук.
Печеня – 10 порцій.
Список вийшов значним. Валентина методично підрахувала вартість продуктів, додала витрати на електрику та газ, а потім приписала суму за роботу, як у ресторані.
– Ось, – вона простягла аркуш свекру. – Загальна сума за останній час. Хочете їсти в моїй оселі? Платіть!
– Та ти… та як ти смієш! – Олексій Іванович почервонів. – Максиме, ти чуєш, що твоя дружина несе?
– Валю, припини, – спробував втрутитися Максим.
– Ні, це ви припиніть! – Валентина розпрямила плечі. – Олексію Івановичу, ви можете харчуватися в ресторанах, чи вдома. Тут вам більше не безплатна їдальня!
– Геть звідси! – заволав свекор.
– Цене ваш будинок? Це наша орендована квартира. І платимо за неї ми з Максимом. Так що – йдіть ви!
Валентина відчинила вхідні двері. Олексій Іванович, задихаючись від обурення, вискочив на сходовий майданчик. Двері зачинилися за його спиною.
– Що ти наробила? – Максим схопився за голову. – Як ти могла так вчинити з батьком?
– А як він чинив зі мною всі ці місяці? – тихо спитала Валентина.
– Він просто хотів бути частиною сім’ї! Ти маєш поважати старших!
– Поважати? – Валентина гірко посміхнулася. – А де повага до мене? До моєї праці? До мого особистого простору?
– Припини істерику! – Максим схопив куртку. – Я йду за батьком. А ти подумай над своєю поведінкою.
Валентина провела чоловіка поглядом. У вікно було видно, як Олексій Іванович сидить у машині біля під’їзду. Максим спустився, сів поруч із батьком. Вони про щось гаряче сперечалися.
Дівчина поволі обвела поглядом квартиру. Таку затишну, таку рідну ще вранці. Нині, ці стіни душили її. Валентина дістала валізу, і почала складати речі. Косметика, одяг, документи – найнеобхідніше.
Максим повернувся за годину. Завмер на порозі, побачивши зібрану валізу.
– Що ти робиш?
– Іду, – просто відповіла Валентина. – Я не можу так жити.
– Через якусь дрібницю? – обурився Максим. – Подумаєш, батько приходив пообідати!
– Не через дрібниці! Через твоє невміння захистити дружину від принижень! Через те, що ти не бачиш у мені людину – лише прислугу для свого батька!
– Та що ти несеш! – Вибухнув Максим. – Які приниження? Яка прислуга? Ти просто егоїстка! Тобі начхати на мою родину!
– Ні, Максиме. Мені не начхати. Але я більше не дозволю витирати об себе ноги!
Валентина поклала ключі на стіл.
– Тобі більше не треба вибирати між мною та батьком. Я зробила вибір за тебе.
Вона взяла валізу, і вийшла, не озираючись. У таксі, дорогою до подруги, Валентина нарешті розплакалася. Але ці сльози були не від горя, а від полегшення.
Максим дзвонив кілька разів. Говорив, що батько перепрошує, що все можна виправити. Але Валентина вже не вірила цим обіцянкам.
Вона зрозуміла головне: справжня сім’я – це не кревні пута, і не штамп у паспорті. Це взаємна повага, підтримка, та право бути собою.
Тепер Валентина готувала лише те, що хотіла сама. Іноді це була проста яєчня, іноді вишукана паста. Головне – вона знову почувала себе господинею свого життя…
