«Твій обов’язок, синку, дізнатися, куди дружина твої гроші витрачає!»: свекруха влаштувала сварку через знайдену заначку, але правда здивувала всіх
«Сюрприз!» — хором оголосили вони.
— Софо, я все знаю! І ти за це відповіси! — свекруха, Марина Петрівна, увірвалася до вітальні, розмахуючи якоюсь книгою.
— Що… що ви знаєте? — обережно запитала вона.
— Ти ховаєш гроші від чоловіка! — Марина Петрівна була обурена. — Антон ледве кінці з кінцями зводить, працює як віл, а ти, значить, за його спиною збираєш на свої дурниці! Бачила я вчора, яка в тебе нова сумка з’явилася — мабуть, тисяч за п’ять! Не менше!
Софа розкрила рота від подиву:
— Та що ви! Всього за тисячу гривень взяла… Я б із радістю купила якусь брендову модель, але в нас немає грошей на такі розкішні речі! І ви це знаєте!
— Брешеш! — відрізала свекруха. — Ця сумка виглядає дуже дорого! І потім, навіщо тобі взагалі ця сумка? У нас є куди витратити! У мене сумок повно, вибирай будь-яку й ходи!
— Ваші сумки вийшли з моди, — парирувала Софа.
У цей момент з роботи прийшов Антон. Він із порога вловив напружену атмосферу.
— Мамо? Софо? Що тут відбувається?
— Твій обов’язок, синку, дізнатися, куди дружина твої гроші витрачає! Ось, знайшла заначку в книжці на третій полиці — цілих п’ятнадцять тисяч гривень! А було там, до того як Софа купила собі сумку, набагато більше!
— Я не знаю, що це за гроші! — вигукнула Софа у відповідь, шукаючи підтримки в чоловіка.
— А вона ще й виправдовується! — похитала головою Марина Петрівна.
Антон зблід, але швидко взяв себе в руки:
— Софо? Це правда? Ти збирала потай від нас?
— Я… я не розумію, про що мова! У мене немає й не було заначки!
— Не бреши! — закипіла свекруха. — Сама бачила, як ти цей конверт туди ховала!
— Але я справді не ховала… А книжку цю я лише читала! Я дуже хотіла ту сумку, це правда. І взяла репліку, бо на справжню грошей немає! — голос Софи зірвався.
— Так, давайте без сварок.
— Синку, подивися на неї, — повернулася до Антона свекруха. — Вона навіть не кається! А ти ще її захищаєш!
Антон непевно подивився на дружину, потім на матір:
— Мамо, може, ти щось плутаєш? Давай розберемося спокійно…
— Спокійно?! Та вона тебе за віслюка тримає! Напевно, отримує більше за тебе! А ти все їй віриш! Я читала днями історію, як дружина від чоловіка цілий рахунок у банку приховала!
— Антоне, я ніколи б не стала ховати від тебе гроші. Ти ж знаєш, як я ставлюся до чесності в родині… — злякалася Софа.
— Зате я знаю, як ви, молоді, любите салонами тинятися! — не вгамовувалася свекруха. — І не соромно тобі? Чоловік на двох роботах, а ти…
— Так, усе. Мамо, досить, — твердо сказав Антон. — Давайте не будемо робити поспішних висновків. Софо, покажи свої витрати за останній місяць.
Софа підійшла до тумбочки, дістала блокнот із записами:
— Ось, дивися: продукти, комуналка, мої косметичні процедури раз на два місяці, ось тут — сумка. Бачиш, не так багато витратили! Загалом.
Антон гортав блокнот, удаючи, що щось підраховує.
— Справді, витрати розумні… Але звідки тоді конверт?
— А я тобі кажу — вона його туди сховала! — наполягала свекруха.
У цей момент з кухні визирнула молодша сестра Антона, Ліза. Вона зняла навушники й почула розмову, вирішивши втрутитися.
— Ой, а я, здається, знаю, чия це заначка, — повільно промовила вона, примружившись.
— Чия?! — в один голос запитали родичі.
— Не скажу.
— Лізо!
— Скажу, якщо віддасте мені звідти 5000 тисяч гривень.
— Гаразд. Забирай, — так, ніби гроші належали їй, розпорядилася Марина Петрівна, простягаючи конверт.
— Мамо! Ти мої гроші не розтринькуй! Я, взагалі-то, працював! — спалахнув Антон, і всі втупилися в нього. До Софи відразу дійшло, що заначка чоловікова…
— Поясни… — вимагала Софа.
— Я мав на увазі, що мої гроші… Тобто я працював, і всі родинні гроші — мої! — тут же виправився він.
— Ага, — фиркнула Ліза, дивлячись на брата. — Тошу, а пам’ятаєш, як ти тиждень тому цей конверт у книжку запхав і все ойкав: «Аби тільки Софа не знайшла!»?
Усі подивилися на винуватця. Антон почервонів до коренів волосся.
— Це… це все одно мої гроші! — видушив він. — Я збирав на новий смартфон. У салоні знижка. Хотів подарунок зробити собі на ювілей.
Марина Петрівна оторопіла:
— Твої? Але… але навіщо ж ти ховав?
— Не хотів, щоб вона подумала, що мені шкода грошей їй на сумку, — буркнув Антон, вказуючи на Софу. — А тепер ось…
Софа схопилася з дивана:
— Тобто ти ховав гроші, а коли їх знайшли, навіть не заступився за мене відразу? Дозволив мамі звинувачувати мене в марнотратстві?! Як тобі не соромно?!
— Ну я… я розгубився, — безпорадно розвів руками Антон. — Не хотів, щоб ти на мене сердилася!
— Розгубився він! — Софа відчула, що ось-ось розплачеться. — А мені як було, коли твоя мама на мене накинулася? Я ж нічого поганого не робила!
— Софо, ну я не хотіла, щоб так вийшло. Ви тут і самі розберетеся, — збентежено промовила Марина Петрівна.
Свекруха не вміла пробачатися, особливо перед невісткою. Завжди, як щось накоїть, винуваті всі, окрім неї. Так і зараз вийшло.
— І ви теж даєте! — повернулася до неї Софа. — Могли б спочатку запитати, а не звинувачувати з порога!
Ліза підійшла до Марини Петрівни, підтакувала й сміялася.
— Мамо, ти ж знаєш, Софа — найощадливіша з усіх, кого я знаю. Вона навіть каву на роботі не купує — з дому приносить.
Це було і сумно, і смішно: Софа справді варила каву на роботі в електронній кавоварці, щоб заощадити, поки інші купували каву в кав’ярнях.
— Софо, я винен. Треба було відразу сказати. Просто мій телефон зовсім ні на що не годиться… — Антон підійшов до дружини, намагаючись її обійняти. Але та відштовхнула його.
— Молодець, герой, — гірко всміхнулася Софа. — Тепер я знаю, що ти не готовий був за мене заступитися.
Кілька днів Софа трималася холодно з чоловіком. Антон ходив похмуріший за тучу, намагаючись загладити провину: то квіти принесе, то вечерю приготує.
Нарешті в суботу вранці він увійшов до кімнати з невеликим пакетом:
— Це тобі, — простягнув він Софі. — Не зовсім сумка, як ти хотіла, але… теж «брендова», як ти кажеш.
Софа розгорнула упаковку й ахнула: витончений шкіряний гаманець із монограмою відомого бренду.
— Антоне, він чудовий! Дякую…
— Мир? — усміхнувся чоловік.
— Мир, — усміхнулася у відповідь Софа.
Вони чітко зрозуміли, що довіра й спілкування в родині важливіші за будь-які заощадження.