– Як ти міг? – Катя дивилася на чоловіка, не впізнаючи його. – Чому ти не сказав мені?

– Тобі-то яка різниця? – Денис роздратовано міряв кроками кухню. – Квартира була моя, що хотів, те й зробив.

– Твоя? – вона нервово розсміялася. – Ми шість років одружені, Денисе. Шість років винаймаємо кут, щомісяця рахуємо гроші до зарплати. А ти отримуєш у спадок квартиру і мовчки віддаєш її сестрі?

– У неї діти, а ми можемо й на орендованій пожити, – різко відповів Денис.

– Ти розумієш? Двоє малюків! І третій скоро буде.

– А в нас із тобою що? – Катя підійшла до вікна. За склом мрячив дощ, сірий і сумний, як їхня розмова.
– Ми коли-небудь будемо планувати своїх дітей? Чи так і зніматимемо квартири, поки твоя сестра приводить у світ одного за іншим?

– Не пересмикуй.

– Я не пересмикую. Я намагаюся зрозуміти, коли мій чоловік став чужою людиною? У який момент ти вирішив, що можна приховувати від дружини такі речі?

Історія почалася три тижні тому. Катя поверталася з роботи, коли зіткнулася біля під’їзду із сусідкою зверху.

– Чула новину? – затараторила та.
– Наталя-то, сестра чоловіка твого, квартиру отримала. Кажуть, брат подарував, такий щедрий!

Катя тоді тільки кивнула розсіяно.

Яка квартира? Звідки? У Дениса й самого ніколи не було нерухомості, вони познайомилися на орендованій квартирі, там же почали зустрічатися, потім одружилися.

Увечері вона запитала чоловіка напряму. Денис відмахнувся – мовляв, що за дурні розмови. Але через кілька днів Катя випадково знайшла в його робочій сумці документи. Свідоцтво про право на спадщину. Дарча на ім’я сестри. Усе акуратно оформлено, всі печатки на місці.

– Знаєш, що мене найбільше вражає? – Катя повернулася до столу. – Не те, що ти віддав квартиру. А те, як ти це зробив. Тихо. Крадькома. Ніби злодій якийсь.

– Я знав, що ти влаштуєш скандал.

– Тобто ти вважав за краще збрехати? – вона хитнула головою.
– Шість років шлюбу, Денисе. Шість років ми все вирішували разом. А тепер ти раптом вирішив, що можеш одноосібно розпоряджатися нашим майбутнім?

– Це не наше майбутнє! – він стукнув долонею по столу. – Це мій спадок від мого дядька!

– Якого ти навіть не бачив жодного разу, – тихо додала Катя. – Я правильно пам’ятаю?

Денис відвернувся до вікна.

– Так, не бачив. І що?

– А те, що ти навіть не подумав, чому він залишив квартиру саме тобі, – Катя підійшла ближче. – Може, в нього були причини? Може, варто було хоча б дізнатися, чому незнайома людина обрала тебе спадкоємцем?

– Мені все одно, – буркнув Денис. – Наталя потребує більше.

– А я тепер розумію, чому в неї вічно немає грошей, – Катя невесело усміхнулася. – Навіщо працювати чи планувати бюджет, якщо є брат, який усе віддасть?

– Припини! – Денис різко розвернувся. – Ти не розумієш! У неї чоловік мало отримує, вони кінці з кінцями ледве зводять!

– А ми, значить, купаємося в розкоші? – Катя обвела рукою орендовану квартиру. – Щомісяця по десять тисяч за оренду віддаємо. На їжі економимо. У відпустку третій рік не їздимо. Але ми, звісно, жируємо!

Денис мовчав. За вікном згущувалися сутінки, у сусідньому будинку запалювалися вікна. Кожне вікно, що світиться, – чийсь будинок. Чиєсь власне житло.

– Вона твоя сестра, я розумію, – тихо сказала Катя. – Але я твоя дружина. Була нею всі ці роки. Пам’ятаєш, як ми починали? Два стільці, надувний матрац і чайник? Пам’ятаєш, як збирали на ліжко? На холодильник? Я ніколи слова не сказала, коли ти віддавав сестрі гроші. Щоразу, варто було їй заїкнутися про допомогу, ти біг стрімголов.

– У неї діти, – знову почав Денис.

– Яких вона приводить одного за одним, не маючи свого житла! – Катя підвищила голос. – І щоразу ти кидаєшся їй допомагати. Але зараз ти перевершив себе. Віддати квартиру! Мовчки! Не порадившись із дружиною!

У двері подзвонили. На порозі стояла Наталя – розчервоніла, у розстебнутій куртці.

– Ой, ви сваритеся, чи що? – вона пройшла на кухню, безцеремонно поклала сумку на стіл. – Через квартиру, так? Катю, ну ти ж розумієш, Дениска просто хотів як краще. У мене ж дітки.

– Звичайно, – Катя посміхнулася. – Дітки. Як вони, до речі? Старшому п’ять, молодшому три, скоро буде третій. І всі без свого житла. Але замість того, щоб чоловікові натякнути про захист…. Брат потім має вирішувати твої проблеми?

– Як ти можеш! – Наталя притиснула руки до грудей. – Діти – це щастя! Денисе, скажи їй! Вона зовсім мене не розуміє!

– А ти розумієш, як це – дізнатися, що чоловік за спиною провернув таку справу? – Катя повернулася до Наталі. – Мабуть, сама натякала йому потихеньку? “Ой, братику, нам так важко, дітки в тісноті”.

Наталя зблідла.

– Ні. – Повернулася до Дениса, підняла голову. – Брате, ти справжній чоловік. Дуже гідний вчинок. І я б ніколи жодного разу навіть не натякнула б на те, щоб він віддав мені щось!

– Та годі, – Катя махнула рукою. – Можна подумати, вперше. Машину твоєму чоловікові хто допоміг купити? Денис. Путівку в санаторій із дітьми? Він же. Щоразу, як вам щось потрібно, ти починаєш голосити про дітей, про важке життя. І братик біжить рятувати.

– Катю, припини! – Денис стукнув кулаком по столу. – Ти не маєш права.

– Ні, любий, – вона подивилася йому в очі. – Це ти не маєш права. Не маєш права вирішувати такі питання наодинці. Не маєш права приховувати від дружини важливі речі. Не маєш права ставити сестру вище за сім’ю.

– Але ми ж сім’я, – пискнула Наталя. – Ми ж рідні. Яка різниця, що квартира не моя? У мене ж діти.

– Так? – Катя усміхнулася. – Тоді чому документи оформляли потайки? Чому боялися мені розповісти? Сім’я – це довіра, Наталю. А ви з братом чомусь вирішили діяти за моєю спиною.

Вона вийшла з кухні, залишивши брата і сестру переглядатися в розгубленості. У спальні Катя дістала валізу, почала складати речі. Руки тремтіли, але рішення було прийнято.

Вечір за вікном ставав дедалі темнішим. Десь там, в іншому районі міста, стояла квартира. Двокімнатна, у гарному місці. Квартира, яка могла стати їхнім домом. Їхнім із Денисом майбутнім. Початком нового життя.

Тепер ця квартира належала Наталії. Утім, справа була не у квартирі. А у зраді. В обмані. У тому, як легко чоловік вирішив долю їхньої сім’ї, не сказавши їй ні слова.На порозі з’явився Денис.

– Ти що робиш?

– А на що схоже? – Катя продовжувала складати речі. – Йду. До подруги переїду поки що, а там зніму кімнату.

– Через квартиру? – він притулився до одвірка. – Серйозно? Ти готова все зруйнувати через гроші?

Катя завмерла з блузкою в руках:

– Грошей? Ти справді думаєш, що справа в грошах?

– А в чому?

– У тобі, – вона кинула блузку у валізу. – У твоєму ставленні. У тому, як легко ти зрадив нашу довіру.

Із кухні пролунав голос Наталії:

– Може, чаю поп’ємо? Поговоримо спокійно?

– Ні вже, дякую, – крикнула Катя. – Наговорилися.

Вона замкнула валізу і випросталася:

– Знаєш, що найприкріше? Адже я завжди підтримувала тебе. Коли ти сестрі допомагав – розуміла. Коли останні гроші їй віддавав – мовчала. Але квартира… Це вже занадто.

– Чому?

– Тому що ти навіть не подумав обговорити це зі мною! – вона сплеснула руками. – Ми могли б разом вирішити, як розпорядитися спадщиною. Може, продати і розділити гроші? Допомогти і Наталії, і про себе не забути? Або здавати квартиру, а гроші від оренди…

– Я не хотів тебе засмучувати.

– Чим? Правдою?

У кімнату зазирнула Наталя:

– Катю, ну не роби дурниць. Ти ж розумієш, нам правда потрібніша. У мене діти, скоро третій…

– А в нас із Денисом що? – Катя розвернулася до неї. – Ми дітей не плануємо? Не мріємо про свій дім? Чи ти думаєш, твої діти важливіші за наших майбутніх?

– Але ваших же ще немає…

– І не буде, поки ми по орендованих квартирах поневіряємося! Поки кожну копійку на оренду відкладаємо!

Денис зробив крок до дружини:

– Катю, давай усе обговоримо…

– Ні, – вона похитала головою. – Пізно обговорювати. Ти вже все вирішив. За нас обох вирішив.

– Дениска завжди був добрим, – вставила Наталя. – Завжди про мене дбав…

– А про дружину? – Катя подивилася на чоловіка. – Про мене ти подумав? Про наше майбутнє? Чи для тебе головне – бути “добрим братом”?

Вона взяла валізу:

– Знаєш, що я згадала? Як рік тому ми повз новобудову йшли. Пам’ятаєш? Ти ще сказав: “Уяви, одного дня в нас буде свій дім. З’являться діти, заведемо собаку…” А тепер з’ясовується, що все це – порожні слова. Бо варто було тобі отримати реальний шанс на власне житло, ти одразу ж віддав його сестрі.

– Катю…

– Ні, – вона попрямувала до виходу. – Усе сказано. Ти зробив вибір, тепер я роблю свій.

У передпокої Катя зупинилася, подивилася на Наталю:

– І знаєш що? Я навіть рада, що все так вийшло. Принаймні тепер я точно знаю, хто для мого чоловіка важливіший.

Вона вийшла, акуратно прикривши за собою двері. У під’їзді було тихо, тільки лампочка гуділа під стелею. Катя повільно спустилася сходами. Речей вона взяла небагато – найнеобхідніше. Решту забере потім.

На вулиці моросив дощ. Вона спіймала таксі, назвала адресу подруги. Денис навіть не вийшов за нею, не спробував зупинити. Напевно, втішає зараз сестру. Бідну, нещасну Наталю, якій так важко живеться…

Телефон завібрував. Повідомлення від свекрухи: “Катю, що сталося? Наталя в сльозах дзвонила, каже, ти їх із Денисом посварити хочеш? Як тобі не соромно, вони ж рідні!”

Катя усміхнулася. Ну звісно. Наталя вже всіх обдзвонила, розповіла свою версію подій. Бідна сестричка, зла дружина проти неї.

Минув тиждень. Катя жила в подруги, ігноруючи дзвінки свекрухи та повідомлення від родичів чоловіка. Денис не з’являвся – мабуть, був занадто зайнятий переїздом сестри в нову квартиру.

Увечері в п’ятницю у двері подзвонили. На порозі стояла незнайома літня жінка.

– Ви Катерина? Дружина Дениса?

– Колишня дружина, – поправила Катя.

– Мене звати Валентина Петрівна. Я сусідка Віктора Михайловича, дядька Дениса. Можна увійти? Нам потрібно поговорити.

Катя пропустила гостю в кімнату. Валентина Петрівна присіла на край дивана:

– Я все знаю про ситуацію із квартирою. Вірніше, думала, що знаю. А вчора зустріла вашу свекруху, вона розповіла, що ви пішли від чоловіка. І я зрозуміла – потрібно втрутитися.

– Навіщо?

– Тому що Вітя, царство йому небесне, не для того квартиру племіннику залишав, щоб той її чужим людям віддав.

– Чужим? – Катя невесело усміхнулася. – Наталя його рідна сестра.

– А ви дружина. І Вітя спеціально вибрав Дениса спадкоємцем. Знаєте чому?

Катя похитала головою.

– Тому що стежив за вами. Здалеку, звісно. Ніколи не підходив, не заговорював. Але спостерігав. Бачив, як ви починали, як по орендованих квартирах поневірялися, як усе разом долали. Він часто казав: “Ось це справжня сім’я. Молоді, а такі дружні”.

Валентина Петрівна дістала з сумки конверт:

– Він лист залишив. Для Дениса. Я думала, той прочитає, коли спадщину отримає. А він, виходить, навіть не поцікавився…

Вона простягнула конверт Каті:

– Візьміть. Думаю, вам обом потрібно це прочитати.

Коли гостя пішла, Катя довго дивилася на конверт. Потім усе-таки відкрила.

“Дорогий племінник, Ти мене не знаєш, я тебе – теж. Винен старий конфлікт, дурна гордість… Але я спостерігав за тобою всі ці роки. Бачив, як ти будуєш свою сім’ю. Як бережеш дружину, як підтримуєте одне одного.

Я прожив життя один. Нікому було залишити квартиру, крім тебе. І я радий, що саме ти станеш її господарем. Бо ти знаєш ціну справжній сім’ї.

Бережи свій дім, племіннику. Бережи свою дружину. Не повторюй моїх помилок – я теж колись думав, що все встигну, що ще знайду своє щастя… Не відкладай життя на потім.

Твій дядько Віктор”

Катя змахнула сльозу. Ось значить як. Старий спеціально вибрав Дениса. Сподівався, що той оцінить подарунок, створить свій дім…

У двері знову подзвонили. На порозі стояв Денис – змарнілий, неголений.

– Можна ввійти?

Катя мовчки посторонилася. Він пройшов у кімнату, помітив лист на столі:

– Що це?

– Лист. Від твого дядька. Прочитай.

Денис читав, і обличчя його змінювалося. Коли він підняв очі на дружину, у них стояли сльози:

– Я не знав…

– Звичайно не знав, – тихо сказала Катя. – Ти ж навіть не поцікавився, чому він обрав саме тебе.

– Наталя вже переїхала, – невпопад повідомив він. – Діти в захваті. Бігають по кімнатах, кричать…

– Рада за них.

– А я ні, – він похитав головою. – Увесь тиждень дивлюся на них і думаю: що я наробив? Чому вирішив, що маю право розпоряджатися нашим майбутнім? Чому не поговорив із тобою?

Катя сіла в крісло, вказала Денису на диван:

– Знаєш, що найдивніше? Я ж не через квартиру пішла. А через тебе. Через те, як легко ти вирішив усе за нас обох.

– Наталя постійно говорила про дітей, про тісноту… Я просто не міг відмовити.

– Міг, – Катя поклала лист на стіл. – Міг порадитися зі мною. Міг разом вирішити, як краще вчинити. Міг, нарешті, просто бути чесним.

– Я боявся, що ти не зрозумієш.

– А я завжди розуміла! – вона підвищила голос. – Завжди підтримувала твоє бажання допомогти сестрі. Але тут ідеться про інше. Про довіру, Денисе. Про нашу сім’ю.

Він опустив голову:

– Знаєш, що Наталя сказала, коли переїхала? “Дякую, братику, ти справжній чоловік”. А я відчув себе останнім негідником. Тому що зрадив дружину.

– І що тепер?

– Я поговорив із нею. Серйозно поговорив. Сказав, що більше не можу бути її вічною паличкою-виручалочкою. Що в мене є своя сім’я, свої плани…

– І як вона відреагувала?

– Закатила істерику, – він невесело усміхнувся. – Кричала, що я їй більше не брат, що зраджую рідну кров… Мама прибігла, почала голосити…

Катя мовчала. За вікном мрячив дощ – здавалося, він не припинявся з того самого дня, коли вона пішла.

– Я все думаю про дядька, – Денис узяв лист. – Він стежив за нами, спостерігав здалеку. Вірив, що ми правильно розпорядимося його подарунком. А я…

– А ти вчинив так, як звик – віддав усе сестрі.

– Я хочу все виправити, – він підняв очі на дружину. – Наталя вже переїхала, документи оформлені… Але ми можемо купити квартиру. Разом. Я поговорив із начальством, мені пропонують підвищення. Візьмемо іпотеку…

– Річ не у квартирі, – похитала головою Катя. – А в тобі. У твоєму ставленні до нашої сім’ї. Я повинна знати, що більше не буде таких сюрпризів. Що ти не станеш ухвалювати важливі рішення за моєю спиною.

– Я зрозумів, правда. Цей тиждень… він багато чого мені показав. Як я залежний від Наталіної думки, як звик потурати її примхам…

У двері подзвонили. На порозі стояла Наталя – заплакана, з кругленьким животом.

– Ось ви де! – вона увірвалася в кімнату. – Вирішили за моєю спиною домовитися? А я, виходить, тепер погана? Я, яка завжди була поруч!

– Наталю, – втомлено сказав Денис, – ми ж поговорили вже…

– Ні, ти послухай! – вона повернулася до Каті. – Це ти його налаштувала проти мене! Ти хочеш зруйнувати нашу сім’ю!

– Вашу сім’ю? – тихо перепитала Катя. – По-моєму, це ти руйнуєш нашу сім’ю. Щоразу, коли тиснеш на брата, щоразу, коли маніпулюєш ним…

– Я не маніпулюю! У мене діти!

– Досить, – Денис став між ними. – Наталю, йди. Я все сказав тобі вчора. Більше не буде цього. Не буде нескінченної допомоги, не буде грошей на першу вимогу. У мене є дружина, своя сім’я…

– Ах ось як? – Наталя притиснула руки до живота. – Отже, кидаєш сестру? Мама була права – ця жінка тебе повністю підпорядкувала!

– Ні, Наталю, – Денис твердо подивився на сестру. – Це ти намагаєшся мене підпорядкувати. Завжди намагалася. Дітьми тиснула, сльозами, маминою думкою… Досить. Квартира твоя – живи. Але більше не приходь до мене з проханнями про гроші.

– Невдячний! – Наталя схлипнула. – Після всього, що я для тебе…

– А що ти для мене зробила? – він підвищив голос. – Це я весь час щось робив для тебе! Гроші давав, машину допомагав купувати, тепер ось квартиру віддав. А ти? Ти хоч раз подумала про мою сім’ю? Про те, що ми з Катею теж мріємо про дітей, про свій дім?

– У вас ще буде! Ви молоді…

– Іди, – він показав на двері. – Просто йди. І мамі передай – нехай не дзвонить мені більше зі звинуваченнями. Я сам розберуся зі своїм життям.

Коли за Наталею зачинилися двері, у кімнаті повисла тиша. Денис повернувся до дружини:

– Пробач мене. За все пробач. За те, що зрадив твою довіру. За те, що не цінував нашу сім’ю так, як мав би…

Катя мовчки дивилася у вікно. Дощ нарешті припинився, і в просвітах між хмарами показалося сонце.

– Знаєш, – сказала вона нарешті, – я ж теж весь цей час думала. Про нас, про сім’ю… Ти зробив вибір, віддавши квартиру сестрі. Тепер я маю зробити свій.

Вона помовчала і додала:

– І я вибираю нас. Обираю вірити, що ти справді все зрозумів. Що більше не буде недомовок і таємниць. Що ми почнемо спочатку – чесно, відкрито, разом.

– Дякую, – прошепотів він. – Я не підведу тебе більше. Обіцяю.

За вікном остаточно розпогодилося. Вони ще довго говорили – про все, що накопичилося за ці роки. Про те, як почнуть збирати на свою квартиру, як будуватимуть сім’ю, не озираючись на чужі бажання і маніпуляції.

А лист дядька Віктора Катя зберегла. Щоб пам’ятати – справжня сім’я будується на довірі, чесності та вмінні разом ухвалювати рішення, навіть найскладніші.