Телефон у коридорі старої римської квартири задзеленчав так різко, що в мене аж перехопило подих. Я швидко витерла руки, мокрі від мильної піни, об фартух і кинулася до слухавки. Синьйора Б’янка саме задрімала після обіду, випивши свої краплі для серця, і будь-який зайвий звук міг її розбудити. Їй уже йшов дев’яносто третій рік, характер у неї був важкий і примхливий, але за вісім років поруч із нею я вже знала кожен її подих і кожен скрип підлоги під її кроками.
– Алло, мамо? Привіт, – пролунало в слухавці голосом Лесі.
– Лесю, донечко, привіт! Я якраз про тебе думала. Щойно посуд перемила, синьйора спить, маю пів години тиші. Як ви там? Уже дали опалення в хаті? Петро дрова на зиму порубав?
Я чекала звичних запитань про здоров’я, про те, що передати автобусом або що привезти до Різдва. За шістнадцять років ці дзвінки стали для мене єдиною ниточкою, що тримала мене на цьому світі. Але цього разу голос дочки звучав якось неприродно швидко й квапливо, ніби вона вчила ту розмову напам’ять і боялася збитися.
– Та все нормально, мамо, не переймайся тими дровами. Я чого телефоную… Ти ж казала, що береш відпустку з двадцятого грудня?
– Та беру, доню, звісно! Я вже й квиток на автобус замовила в пана Івана. Якраз на чотири тижні. Мене підмінить племінниця нашої сусідки Надії, вона з Молдови, терміново шукала підробіток на свята. Тож я якраз на Миколая виїду, а на католицьке Різдво вже буду вдома, разом колядуватимемо. Я вже й доброї кави купила, і того твердого сиру, що Мирослав любить, і цукерок узяла кілька пакунків…
У слухавці зависла коротка, важка тиша. А тоді Леся тихо, але дуже вперто сказала:
– А хіба тобі обов’язково приїжджати, мамо? В Італії ж теж гарний час, побудь там, відпочинь.
Я завмерла. Мені здалося, що зв’язок урвався або її слова долетіли до мене спотвореними крізь тисячі кілометрів.
– Що ти таке кажеш, Лесю? Як це – не обов’язково? Я ж увесь рік чекала цієї відпустки! Я ж додому їду, до вас!
– Ну поїдь кудись у себе там, – дочка й далі наполягала, і в її голосі я вловила якийсь дивний страх. – Різдвяна Італія дуже гарна. Мамо, поїдь у Турин або у Венецію, ти ж там ніколи не була. Сходи на площу, пройдись магазинами, купи собі гарне пальто. Ти ж шістнадцять років гаруєш, хіба не заслужила просто погуляти? А тут що? Холод, болото під ногами, світло вимикають, ціни скажені. Навіщо тобі витрачати такі гроші на дорогу? Залишайся там, походи, відчуй себе людиною.
Я слухала рідну дочку й не впізнавала її. Щелепи аж зводило від образи й розгублення.
– Лесю, ти при здоровому глузді? Куди я піду у Венеції? Стояти з валізою на вокзалі? Я на своє місце людину пускаю жити, вона мені за зміну дякує, бо їй ніде жити. У мене тут немає своєї кімнати, це чужий дім, чужа стара жінка! Мені нікуди подітися, крім як їхати додому! І які ще розпродажі, які пальта? Я кожну копійку складаю не для того, щоб по Венеціях кататися!
– Ой, мамо, ти вічно все перекручуєш, вічно робиш із себе мученицю! – раптом закричала Леся. – Я тобі добра бажаю, кажу відпочинь, а ти знову за своє! Робиш як знаєш!
Вона кинула слухавку. Пішли короткі гудки.
Я стояла посеред чужої кухні, стискаючи важку трубку біля вуха, і відчувала, як у грудях збирається крижаний клубок. Руки тремтіли так, що я ледве поставила слухавку назад на базу. Мені шістдесят два. Із них шістнадцять я віддала чужій країні. І ось рідна дитина, заради якої я терпіла всі приниження й самотність, каже мені не повертатися до власної хати.
Я сіла на табурет біля вікна. Рим за склом жив своїм теплим південним життям: вулицею бігли ошатні люди з пакунками, у вітринах кафе мерехтіли гірлянди, пахло смаженими каштанами. А я згадала той день, коли вперше ступила на цю землю.
Шістнадцять років тому мені було сорок шість. Життя вдома тріщало по швах. Розвалився колгосп, зупинився комбінат, де мій Олег усе життя крутив гайки. Грошей не було зовсім, ледь вистачало на хліб. Наша стара хата в селі – глиняна, з низькими вікнами – стояла перекошена. Стеля в спальні протікала, взимку стіни бралися памороззю, а грубка диміла так, що чад різав очі. Леся саме закінчувала школу, треба було думати про інститут, про її майбутнє.
А в селі вже пішла хвиля. Тітка Марія поїхала до Неаполя, сусідка Ганна – в Болонью. За рік-два в їхніх дворах почали виростати кам’яні палаци: високі мури, металопластикові вікна, ворота з кованими виноградними лозами. Чоловіки заробітчанок ходили гордо, купували іномарки, тримали господарство. Мій Олег тільки зітхав, поглядаючи через паркан на сусідські будови.
Олег був чоловіком тихим і покірним. Не бив, не лаявся, п’яним під плотом не валявся. Але заробляти гроші зовсім не вмів. Принесе свої копійки, покладе на стіл: «Ось, Ганю, більше не дали. Як хочеш, так і викручуйся». І дивиться винуватими очима, як побитий пес. А як тут викручуватися, коли доньці чоботи на зиму розлізлися, а в хаті лишився мішок картоплі та три банки квасолі?
Тоді я й вирішила їхати. Знайшла через знайомих автобус, позичила триста доларів на дорогу й візу, зібрала одну стару сумку. Пам’ятаю, Олег стояв біля воріт, м’яв шапку в руках. Я думала, він плакатиме, відмовлятиме мене, скаже: «Не їдь, Ганю, проживемо якось разом на картоплі, аби тільки разом». А він навпаки – знизав плечима, опустив очі й сказав: «Ну, їдь, якщо так краще буде. Он Степан свою відпустив, то вони вже фундамент під новий дім залили. Може, і ми колись заживемо як люди».
Він зрадів. Тоді я не хотіла цього бачити, заглушила той гіркий біль думкою про Лесю, але він справді зрадів, що вся важка ноша спадає з його плечей і лягає на мої.
Італія зустріла мене вокзальною лавкою і безсонними ночами. Моя перша робота була в Апулії, на самому півдні, у старого діда-інваліда, який ненавидів увесь білий світ, а найбільше – іноземок. Я не знала мови, не розуміла, чого він хоче, коли кричав і стукав палицею по підлозі. Плакала в комірчині без вікна, кусала кулаки, щоб мене не почули, бо знала: заплачу вголос – виженуть на вулицю без грошей. Але терпіла. Відсилала додому кожну зароблену сотню. Перші гроші пішли на борг, потім на навчання Лесі, а далі ми з Олегом вирішили: будемо будувати хату.
«Ганю, тут без тебе ніяк, – писав мені Олег у листах, коли ще не було вайберів. – Я майстрів знайшов, треба на цеглу передати. Сусід он уже другий поверх звів, а ми що, гірші?»
І я надсилала. Снідала шматком сухого хліба з найдешевшим сиром, обідала тим, що лишалося від господарів, носила одні джинси по п’ять років, купувала шкарпетки на розкладках за один євро. Якщо в неділю вдавалося вийти в парк до інших українок, випити з термоса чаю та з’їсти канапку – це вже було свято. А на море чи в центр Рима поїхати – боронь Боже, це ж треба два квитки на метро купити, це три євро! Краще ті три євро вислати доньці, хай яблук купить чи новий зошит.
Через сім років нашу стару глиняну хату було не впізнати. На її місці виріс справжній маєток: два поверхи, великі світлі вікна, дорогий дах із вишневої черепиці, гараж, літня кухня, викладена плиткою тераса. Потім Леся закінчила навчання, познайомилася з Ростиславом і вийшла заміж. Ростислав був роботящим і спокійним хлопцем. Прийшов жити до нашої хати, став допомагати Олегові. Мій чоловік просто розцвів. Вони з зятем разом господарювали, поставили новий сарай, заклали сад. Олег по телефону тільки й хвалився: «Ростик моє це зробив, Ростик мені допоміг, ми з сином свиней купили». Сином він його став називати, бо хлопця в нас ніколи не було, тільки Леся.
Я слухала й плакала від щастя у своїй римській кухні. Мені здавалося, що моя жертва була недаремною. Що я створила для них справжній рай, де панують мир, спокій і любов.
Я приїжджала додому лише раз на рік, на зимові свята. Залишалася на три-чотири тижні. Але який то був відпочинок? З дороги ледве живою доповзеш, ноги набряклі, спина не розгинається. А вдома повно людей. Треба всім наварити, напекти, рідню покликати, подарунки роздати. Леся дивилася на мене трохи відчужено, як на далеку родичку, що приїхала погостювати. Мене завжди садили на найпочесніше місце, Олег підливав вина, Ростислав виголошував тости за «нашу золоту маму, завдяки якій ми все це маємо». Я розтавала, віддавала решту привезених грошей і через місяць знову сідала в задушливий автобус, щоб їхати назад – мити чужі туалети, міняти підгузки й терпіти старечі примхи.
А три роки тому сталася розмова, яка змусила мене вперше замислитися.
Олег із зятем по телефону почали бідкатися:
– Ганю, тут така справа… Машина б нам не завадила. До міста далеко, дитину в поліклініку возити – автобуси ходять погано. Ростик на роботу їздить попутками. Олег уже старий пішки ходити. Була б машина – одна на двох, ми б і сіно привезли, і в район по покупки з’їздили.
Леся теж підтримала: «Мамо, всі зараз із машинами. Ми ж не просимо нову з салону, візьмемо якогось уживаного німця, міцного».
Я тоді порахувала свої заощадження. У мене якраз було відкладено вісім тисяч євро – хотіла берегти на старість, бо знала, що італійська пенсія мені великою не світить, а української й на комуналку не вистачить. Але послухала їхні прохання й здалася. Передала всі гроші. Вони купили гарний, просторий сірий універсал. Ростислав їздив, Олег сидів поруч задоволений, мов пан.
Та саме тоді мені стало страшно. Я раптом гостро, аж до мурашок по шкірі, відчула: мені вже шістдесят. Сили тануть. Суглоби на пальцях крутить так, що вранці чашку втримати не можу. Що буде, коли я більше не зможу працювати? Коли синьйора помре, а нову роботу в такому віці мені ніхто не дасть? Приїду я додому стара, хвора, без копійки за душею. І чи довго мені там радітимуть без моїх грошових переказів?
І я вперше в житті почала ховати гроші від власної сім’ї.
Я не сказала ні Олегові, ні Лесі, що мені підняли зарплату на сто євро. Я відкрила рахунок в італійському банку на своє ім’я і щомісяця клала туди все, що могла відкласти. Якщо раніше я висилала додому по вісімсот-дев’ятсот євро, то тепер почала відправляти триста-чотириста. Казала, що синьйора хворіє, ліки дорогі, що життя в Італії подорожчало. Олег трохи бурчав, що на дорогі добрива не вистачає, але мовчав, бо на їжу й комуналку все одно було.
За три роки я назбирала майже двадцять тисяч євро. Для Італії це невеликі гроші, але для нашого районного центру в Україні – це ціна скромної однокімнатної квартири без ремонту. Я тримала ту книжечку в шухляді під білизною й думала: «Нехай лежать. Це мій спокій. Якщо щось піде не так – матиму свій куток, не буду дітям тягарем».
Я робила це без жодного злого наміру. Просто боялася немічної старості. А виявилося, що Господь берег мене і відвів сліпоту від моїх очей, бо ці гроші стали моїм єдиним порятунком.
Після розмови з Лесею я не могла знайти собі місця. Готувала синьйорі обід – пересолила суп. Прасувала білизну – ледь не спалила простирадло праскою. Чому дочка так боялася мого приїзду? Чому так відчайдушно штовхала мене до Венеції, про яку я в житті й не згадувала? Якщо в хаті біда – чому не сказати прямо? Може, хтось захворів? Може, Ростислав розбився на машині? Але ж вона сказала, що все нормально.
Ближче до вечора, коли синьйора знову дивилася свій серіал, я не витримала й набрала номер Марійки.
Марійка була моєю сусідкою через дорогу. Ми росли разом, разом бігали до школи. Вона була гостра на язик, любила знати все про всіх, але ніколи мені не брехала. Якщо в селі десь курка не там знеслася – Марійка вже знала, чия вона і скільки важить.
– Алло, Марійко? Добрий вечір, – сказала я, намагаючись говорити якнайспокійніше.
– О, Ганю! Привіт, дорога! Як ти там у своєму Римі? Не мерзнеш? Бо в нас тут така сирість, що аж кістки крутить.
– Та нічого, тримаюся помаленьку. Слухай, Марійко, я чого турбую… Я тут відпустку взяла, на свята збираюся їхати, а Леся мені каже, щоб я сиділа в Італії й не рипалася. Ти не знаєш, що там у моїй хаті робиться? Може, Олег захворів, а від мене ховають? Чи діти посварилися? Ти ж через дорогу живеш, бачиш усе.
У слухавці запала мертва тиша. Чутно було тільки, як Марійка важко дихає.
– Марійко? Ти мене чуєш? Не лякай мене, ради Бога, кажи, що сталося!
– Ганю… – голос сусідки раптом став низьким і притишеним, зовсім не схожим на її звичний дзвінкий тон. – А ти що, справді зовсім нічого не знаєш? Тобі ніхто нічого не казав?
– Що не казав?! Про що?!
– Ой лишенько… – охнула Марійка. – Я думала, ти в курсі, та мовчиш, бо соромишся людям показувати. А вони, бач, які хитрі, усім язики повідбирало! Усе село вже пів року гуде, як вулик, на пошті тільки про це й говорять, біля церкви люди пальцями тичуть, а вона в Римі сидить і сльози ллє над своїми синьйорами!
Моє серце впало кудись у п’яти.
– Марійко, не крути, кажи прямо, бо мені зараз зле стане!
– Та що казати, Ганю… Сваха твоя, Олена, мама Ростислава, живе у твоїй хаті від самого липня. Як приїхала нібито на місяць дитину глядіти, так і лишилася. Тільки вона не онука глядіть, а твого Олега!
– Як це… мого Олега? – безглуздо перепитала я, відчуваючи, як німіють губи.
– А отак! Живуть вони разом, як чоловік і жінка! У твоїй спальні, на твоєму новому дивані! Олена в твоїй кухні господинею стала, каструлями гримить, пироги Олегові пече, а він біля неї півнем ходить! Схуд, поголився, куртку твою італійську, що ти йому привезла, натягнув, за руку її по селу водить, на базар разом їздять на машині, яку ти їм купила! Вона йому торби носить, він їй яблука вибирає! Молодята, Господи прости!
Я стояла, вчепившись мертвою хваткою в край столу. У голові гуло, наче промчав потяг.
– А… а Леся? А Ростислав? – видушила я з себе сухими губами.
– А що Леся з Ростиславом? – розпалилася Марійка. – Ростиславову матір він за неї гори зверне, слова кривого не скаже! А Лесі твоїй що? В хаті прибрано, дитина нагодована, Олена коло печі стоїть, борщі варить, город порає. Лєська собі сидить у телефоні, ні за що голова не болить. У хаті тиша, мир і згода, всім добре! Тільки законна господиня за три тисячі кілометрів горба гне і євро шле, щоб усім їм було за що бензин купувати та м’ясо на шашлики брати! Ти розумієш тепер, чому Леся тебе відмовляє? Куди вона тебе пустить? Що вони з тобою робитимуть? Їм же тепер соромно, а ще більше страшно, що ти лавочку прикриєш і гроші перестанеш давати! Леся боїться, що ти влаштуєш скандал на все село, батька виженеш із хати або сваху за коси відтаскаєш, і вся їхня солодка казка розсиплеться!
Я не пам’ятаю, як подякувала Марійці й поклала слухавку. Ноги просто підкосилися, і я опустилася просто на холодну плитку підлоги.
Сваха. Олена.
Перед очима постало її обличчя на весіллі наших дітей дев’ять років тому. Тиха, худенька жінка в скромній сірій сукні. Вона рано овдовіла, жила в глухому селі десь під Черкасами, ледве зводила кінці з кінцями у старій хатині. Тоді вона дивилася на мене з таким благоговінням, дякувала, що я оплатило все весілля, що прийняла її сина в такий багатий дім. «Ви свята жінка, пані Ганю, – казала вона, витираючи сльози хустинкою. – Дай вам Бог здоров’я за вашу доброту».
Свята жінка. А тепер ця «тиха вдова» прийшла на моє місце.
У дім, де кожен сантиметр стін оплачений моїм здоров’ям. Де кожна плитка у ванній куплена за безсонні ночі, за вимиті судна, за крики божевільних італійських стариків, за мої покручені артритом пальці, за виразку шлунка від сухом’ятки. Я шістнадцять років не бачила весни вдома. Я не бачила, як цвітуть наші яблуні, як росте моя донька, як народжувався мій онук. Я тільки висилала гроші. Будувала гніздо. А в це гніздо прийшла чужа зозуля, сіла на все готове, і мій рідний чоловік, з яким ми пуд солі з’їли в молодості, обіймає її моїми руками, купує їй гостинці за мої криваві євро!
А найстрашніше – донька. Леся. Моя маленька дівчинка з білими бантиками, яку я так жаліла, якій хотіла дати найкращу долю, щоб вона не знала злиднів і важкої жіночої праці. Вона зрадила мене. Спокійно дивилася, як чужа жінка лягає в ліжко її матері. Пила чай на кухні, зварений коханкою її батька, і мовчала. А коли настав час матері повертатися додому – стала виштовхувати її у Венецію, наче брудне сміття, яке заважає святкувати Різдво.
Сльози спершу душили мене, текли градом, а потім висохли. На зміну сльозам прийшла дивна, крижана порожнеча. Мені здалося, що та жінка – наївна, вічно винна Ганя, яка всім усе винна – померла просто там, на підлозі італійської кухні.
Я піднялася, налила собі холодної води, випила залпом. Підійшла до дзеркала у ванній. На мене дивилася жінка з сивим волоссям, глибокими зморшками біля рота й утомленими очима. Але в тих очах уже не було розгубленості.
Я взяла телефон і знову набрала Лесю. Вона відповіла не відразу, мабуть, вагалася, чи брати.
– Так, мамо. Ти щось хотіла?
– Хотіла, Лесю, – мій голос був настільки рівним і спокійним, що вона аж знітилася. – Я просто хотіла тобі сказати, що квиток я не здам. Я виїжджаю двадцятого, як і планувала. Буду вдома в суботу зранку.
– Мамо! – знову заверещала дочка, і в її голосі вже була неприхована злість. – Я ж тобі сказала: не треба їхати! Навіщо ти лізеш на рожен?! Тобі що, обов’язково всім свята псувати?! Ти про інших хоч раз можеш подумати, крім себе?!
– Про інших? – перебила я її тихо, але так твердо, що вона замовкла на півслові. – Я шістнадцять років тільки про вас і думала. Тільки вами й жила. А тепер я їду додому. У свій дім. Який я збудувала за свої гроші. І якщо комусь у тому домі від мого приїзду тісно чи соромно – то маєте рівно тиждень, щоб звільнити місце. Передай це батькові. І його гості передай. До зустрічі в суботу.
Я натиснула червону кнопку й заблокувала номер.
Того вечора я довго не спала. Сиділа у своїй комірчині, дивилася у вікно на римські вогні й рахувала своє життя.
Що я маю зараз?
Великий двоповерховий будинок у селі, оформлений навпіл із Олегом, бо ж будували в шлюбі, хоч він там і цвяха за свої гроші не купив. Автомобіль, куплений за мої євро, але записаний, скоріш за все, на зятя або на чоловіка. Земля, приватизована на двох. І двадцять тисяч євро на моєму особистому рахунку тут, в Італії, про які вони не знають жодного слова.
Я розуміла, що їхати з криками, бити посуд і тягати сваху за волосся – безглуздо. Це тільки потішить село, дасть нову тему для пліток на базарі, а мене виставить навіженою істеричкою. Вони всі згуртувалися проти мене. Олег триматиметься за Олену, бо вона біля нього, гладить його по голівці й годує пирогами. Ростислав захищатиме свою матір. А Леся захищатиме свій спокій і чоловіка, бо їй із ними жити. Я в тій хаті вже чужа. Мене викреслили з родини в ту саму мить, коли повісили моє пальто в темний куток шафи, щоб звільнити місце для куртки свахи.
Але й залишити їм усе, подарувати плід моєї шістнадцятирічної важкої праці – не вийде. Я заробила кожен цей камінь власною спиною.
Я вирішила діяти інакше. Холодно, розважливо й безжально.
Перше, що я зробила наступного ранку, – зателефонувала до своєї знайомої Соломії, яка працювала в Римі вже понад двадцять років і мала тут тямущого українського юриста, що допомагав нашим жінкам вирішувати майнові справи вдома.
Ми зустрілися з адвокатом у суботу, коли в мене був вихідний. Молодий, уважний чоловік на ім’я Богдан вислухав мою історію, переглянув квитанції про перекази (слава Богу, я всі ці роки акуратно складала банківські папери в окрему папку, нічого не викидала) і сказав:
– Пані Ганно, ситуація неприємна, але юридично ви в сильній позиції. Будинок набутий у шлюбі, але якщо у вас є докази, що він відбудований виключно за ваші закордонні заробітки, а чоловік мав мінімальний дохід – суд може збільшити вашу частку. Проте найпростіший шлях – офіційне розлучення і поділ майна навпіл. Але запам’ятайте головне: ні в якому разі не купуйте зараз ніякої нерухомості в Україні. Поки ви в офіційному шлюбі, будь-яка квартира, навіть куплена за ваші особисті гроші, автоматично стає спільною власністю подружжя. Олег матиме право на половину вашої нової однокімнатної. Спочатку – офіційне розлучення, судовий поділ спільного майна, а вже потім – власне житло.
– А як же мені бути зараз, пане Богдане? – спитала я. – Їхати туди?
– Їхати обов’язково, – твердо відповів він. – Якщо ви не з’явитеся, вони вважатимуть, що ви змирилися. Приїдьте, зафіксуйте свою присутність. Заберіть усі оригінали документів на дім, на землю, на всі чеки, паспорти, технічну документацію. Це найголовніше. Без документів ви будете беззбройні. А далі – подаємо позов до суду. Нехай оцінюють маєток, нехай виплачують вам вашу частку грішми або продають дім і ділять навпіл. Повірте, коли постане питання реальних грошей – уся їхня сімейна ідилія трісне по швах.
Його слова протверезили мене остаточно. Страх зник, поступившись місцем твердій, упертій рішучості.
Зараз я сиджу на валізах. Завтра ввечері приїде автобус пана Івана. Я не везу їм дорогих подарунків. Немає в моїй сумці ні італійських сирів для зятя, ні кави для чоловіка, ні вишуканих солодощів для доньки. Я везу лише свої старі речі та порожню папку для документів.
Я знаю, що на мене чекає вдома. Буде крик, будуть сльози, дочка кричатиме, що я руйную її щастя, Олег виправдовуватиметься або ховатиме очі по кутках, а сваха Олена прикидатиметься бідною овечкою. Село чекатиме вистави, сусіди виглядатимуть із-за парканів.
Але вистави не буде. Я більше не приїду як служниця, що привезла гроші й просить дозволу посидіти на краєчку власного дивана. Я приїду як господиня, яка прийшла забрати своє.
Якщо вони хочуть жити великою дружною родиною – нехай живуть. Але не в моїй хаті й не за мій рахунок. Нехай Ростислав бере кредит і виплачує мені половину вартості маєтку. Нехай продають спільну машину, за яку я заплатила до останнього цента. Нехай Олег іде на пенсію і покаже своїй новій пасії, як солодко жити на його дві з половиною тисячі гривень без моїх європейських переказів.
А я куплю собі затишну однокімнатну квартиру в місті, зроблю там ремонт на свій смак – скромний, але свій. Поставлю маленьке м’яке крісло біля вікна, куплю гарну кавоварку і нарешті спатиму стільки, скільки захочу. Без чужих старих над головою і без невдячних родичів за спиною.
Леся хотіла, щоб я побачила Венецію? Що ж, може, колись я туди й поїду. Але тільки тоді, коли поставлю жирну крапку у своєму минулому житті. І це вже буде моя власна подорож, куплена за мої чесно збережені гроші, де я нарешті буду вільною людиною, а не вічною заробітчанкою для чужого свята.