— Як це — мою маму не пустиш? Вона ж уже під’їхала, в машині сидить! — Андрій здивовано подивився на Ірину.
Двері так грюкнули, що аж вішалка у передпокої здригнулася. Галина Петрівна зайшла до квартири з такою впевненістю, ніби входила у власне володіння, давно внесене у її особистий список. У руках вона тримала пакунок із чимось м’яким, а на обличчі застиг вираз ревізора, який прийшов на несподівану перевірку.
— Ну й духота у вас. Дитина ж задихнеться, — промовила вона замість вітання.
— Доброго дня, Галино Петрівно. Кисень я, звісно, економлю, але не до такої міри, — відповіла Ірина, притримуючи доньку на плечі.
— Не гостри мені тут язика. Дай сюди Соломію. Ти ж її неправильно тримаєш. Голова ж хитається!
— Її голівка давно вже тримається, з двох місяців. Хитається хіба що у тих, хто без стуку заходить.
До народження Соломії їхні розмови були зовсім іншими. Раніше Галина Петрівна радилася, питала її думку, телефонувала заздалегідь і завжди додавала: «якщо вам зручно». Тепер слово «зручність» зникло з її лексикону разом із усіма питальними інтонаціями.
— Цей чепчик зніми, він же колючий, — свекруха вже розгорнула пакунок. — Я привезла нормальні. І розпашонки справжні. А твої — то просто ганчірки, а не одяг.
— Ці «ганчірки» пройшли відбір суворіше, ніж абітурієнти до консерваторії, — зауважила Ірина. — Я їх прала тричі й прасувала.
— Прасувала вона. А годуєш як? За годинами чи абияк?
— За потребами дитини. Соломія поки що не носить годинника на руці.
— Ось! — Галина Петрівна загрозливо підняла палець. — Ось у цьому і вся проблема! Ніякого режиму! Дитина виросте нервовою, хворобливою, відсталою!
— Галино Петрівно, ви вже бачите майбутнє? Тоді скажіть, що там із курсом долара наступного тижня, мені знадобиться.
Спочатку Ірина терпіла. Вона повторювала собі: жінка у віці, скучила за немовлятами, це минеться. Але це не миналося — навпаки, лише міцнішало.
Кожен візит перетворювався на список претензій: не так сповиває, не так заколисує, не так провітрює, не те купила, не тим миє, не туди поклала. Список зростав швидше, ніж сама Соломія.
— Ти її постійно на руках носиш, — заявила Галина Петрівна під час чергового візиту. — Звикне — потім не злізе. Хай кричить, легені розвиває.
— Легені вона розвиває, коли ви приходите. Чудова гімнастика, дякую.
— Хамиш? Тебе вчити треба, а ти хамиш! Ти ж невміха, за що не візьмешся — все криво!
— Знаєте, є просте правило: вчать того, хто просив. Я не просила. Я навіть заяви не подавала.
— Андрій! — крикнула Галина Петрівна у кімнату. — Ти чуєш, як твоя дружина зі мною розмовляє?
Андрій вийшов, потираючи шию. Спочатку він ставав між ними, як лінивий рефері: «Мамо, ну досить», «Мамо, ну вона справляється». Але з кожним тижнем його «досить» звучало все тихіше.
— Мамо, ну не треба, — сказав він і цього разу, хоч його голос був втомлений. — Ірина старається.
— Старається! — Галина Петрівна сплеснула руками. — Мій син живе з непутящою! Дитина виросте хворою, з відставанням, і винна буде вона! А ти будеш бігати по лікарях!
— Галино Петрівно, ви б самі записалися до когось. За прогнозами. У вас талант пропадає.
Перелом Ірина відчула у четвер. Андрій повернувся додому, зняв куртку, пройшов до кімнати й, навіть не привітавшись, сказав:
— Ти знову вікно не відкривала. Тут дихати нічим.
— Мало. Треба частіше, — він узяв з сушарки розпашонку. — І це погано випрано. Мама каже, треба кип’ятити.
— Андрію, — Ірина повільно повернулася. — Ти зараз говориш своїм голосом чи підключився до чиєїсь трансляції?
— Не починай. Я просто бачу, що ти робиш не так.
— Ага. А ще місяць тому ти бачив, що я не сплю четверту ніч поспіль. Зір сів?
— Ірино, мама поганого не порадить.
— Мама порадить. А потім ти будеш мені це переказувати, як радіоточка на стовпі. Мені повторити, хто з нас двох годує Соломію о третій ночі?
— Ти перебільшуєш… ти драматизуєш.
— Ні, я рахую. Дванадцять зауважень за вчора. Я записувала, бо пам’ять у мене дірява — довелося.
Вона сіла на край дивана й подивилася на чоловіка спокійно, без сліз, але так, що він відвів погляд.
— Андрію, я тебе прошу лише один раз. Поговори зі своєю матір’ю. Хай притримає язика. Поки Соломія маленька і не розуміє слів — це просто шум. А за два роки вона почне розуміти. І виросте з думкою, що її мати — невміха і ворогиня всього хорошого.
— Мамі сказати? — він спробував усміхнутися. — Так вона ж права наполовину.
— На яку саме половину? Верхню чи нижню?
— Добре, — сказала Ірина й встала. — Не буду. Тепер я діятиму інакше.
З понеділка квартира зазвучала по-новому.
— Андрію, який візок ти взяв у магазині? — зустріла його Ірина у коридорі. — Він же з кривим колесом. Тебе що, візки вибирати не вчили?
— І продукти не ті. Сир кислий, хліб вчорашній, яблука мляві. Невже так важко нормально вибрати? Тебе вчити треба.
— Я піклуюся. Як прийнято у вашій родині, — вона забрала пакет. — І зарплата у тебе якась… сумна. Міг би й більше приносити, ти ж чоловік.
— Ти взагалі розумієш, що ти говориш?!
— Я повторюю. Слово в слово. Просто адресат змінився, і одразу незручно, так?
Він злився. Ходив по кімнаті, смикав плечем, огризався. А Ірина продовжувала — рівно, спокійно, з посмішкою, ніби зачитувала прогноз погоди.
У суботу приїхала Галина Петрівна. Не подзвонивши, звісно.
— Ой, — сказала Ірина з порога. — Блузка якась… смілива. Такий відтінок мало хто ризикне носити. Особливо з цією зачіскою.
— Кажу про зачіску. Ви її самі робили? Невже не вмієте? Тут же нічого складного, вас навчити треба, я покажу.
— Та як ти зі мною розмовляєш?!
— А нігті? — Ірина м’яко похитала головою. — Галино Петрівно, ви до дитини з такими нігтями тягнетеся. Жах же. І тримаєте ви Соломію неправильно — голівка хитається. І одягаєте не так: хто у квітні одягає немовляті вовняні шкарпетки?
— Андрію!!! — голос злетів до стелі. — Ти чуєш?! Вона мені хамить!
— Я не хамлю, — спокійно відповіла Ірина. — Я вас вчу. Ви ж самі казали: вчити — це турбота. Чи турбота працює лише в один бік, як турнікет?
— Та як ти!.. Та я!.. — Галина Петрівна схопила сумку. — Я більше в цей дім ні ногою!
Двері захлопнулися. Андрій стояв посеред передпокою білий.
— Ти розумієш, що ти накоїла?
— Розумію. Я показала дзеркало. Неприємна річ, зате чесна. Коштує недорого, а правди в ньому більше, ніж у ваших сімейних порадах.
Ірина вирішила, що урок засвоєний, і припинила. Два тижні в будинку панувала тиша: Соломія спала, Андрій мовчав, і це мовчання було майже затишним.
Потім Галина Петрівна приїхала знову. І почала рівно з тієї коми, на якій її перервали.
— Знову цей чепчик! Знову годуєш абияк! Дитина худа! Ти її голодом мориш!
Ірина підійшла, спокійно вийняла доньку з її рук і сказала:
— Галино Петрівно, вам час додому.
— Додому? Це таке місце, де вас, сподіваюся, ніхто не вчить тримати ложку.
Увечері вона зустріла Андрія у коридорі.
— Я тебе просила поговорити з матір’ю. Ти не поговорив. Більше я її сюди не пущу.
— Ти не маєш… — він осікся. — Це і моя мати.
— Мати — твоя. Квартира — моя. Батьки мені її залишили, документи у мене в шухляді. Тож географія тут проста.
Він нічого не відповів. А в п’ятницю ввечері, дивлячись у телефон, кинув:
— У вихідні мама приїде. Я сказав, що можна.
— Ти сказав. А я кажу: далі порога вона не пройде.
— ЯК ЦЕ — не пустиш мою маму? Вона ж уже в машині сидить! — Андрій недоумливо подивився на дружину.
— Значить, посидить і поїде назад. Машина, я чула, для цього й придумана.
— Цілком. І послухай другий пункт, він короткий. Якщо ти ще раз скажеш, що я щось роблю не так — не пущу і тебе. Іди до тієї, яка все робить правильно. Вас там саме чекають з оркестром.
— Ти мене з дому виженеш? Через маму?!
— Не через маму. А через те, що ти вирішив бути її гучномовцем, а не батьком своїй дитині. Різницю бачиш? Я підкажу: батько захищає, гучномовець повторює.
Дзвінок у двері пролунав рівно об одинадцятій.
Ірина не рушила з місця. Вона сиділа у кріслі, годувала Соломію і спокійно дивилася на чоловіка.
— Іди розбирайся, — сказала вона, кивнувши на двері. — І май на увазі: від того, що ти зараз зробиш, залежить, діставати мені твою валізу з антресолей чи ні.
— Я не перегинаю. Я зважую. Іди.
Дзвінок повторився — довго, вимогливо, з натиском. Андрій постояв секунду, потім різко вийшов і зачинив за собою двері.
З під’їзду долинув голос — спочатку один, потім другий. Слів було не розібрати. Ірина гладила доньку по спині і тихо говорила їй:
— Нічого, Соломійко. Ми з тобою все робимо правильно. Просто деяким людям потрібен перекладач з людської мови на людську.
Його не було півгодини. Двічі грюкали під’їзні двері, один раз десь внизу завив і заглух мотор. Потім знову, і вже надовго.
Андрій повернувся з червоним обличчям і мокрими скронями. Він зупинився у дверях кімнати, подивився на дружину й доньку і хрипко сказав:
— Ти найчудовіша мама на світі.
Ірина підняла на нього очі.
— Це ти сам придумав чи у ліфті вичитав?
— Сам, — він сів на підлогу біля крісла й обережно торкнувся пальцем крихітної п’яточки. — Я їй сказав, що вона сюди приїде лише тоді, коли ти її покличеш. І що якщо хоч одне слово про «невміху» — я сам проведу її до машини.
— Вона сказала, що я підкаблучник, що я зрадив її, що вона мені це пригадає. Потім сказала, що у неї серце. Потім сіла і поїхала.
— Серце у неї міцне, — сказала Ірина. — Я взагалі помітила: воно болить строго за розкладом, як електричка.
Він усміхнувся, потім став серйозним.
— Ірино. Я себе ніби збоку почув. Тоді, коли ти про візок і зарплату. Мене аж перекосило.
— Значить, дзеркало працює. Гарантія довічна.
— Прийму. Але з умовою, — вона поправила ковдрочку. — Більше ніяких «не так випрала» і «не так провітрила». Хочеш брати участь — бери участь руками, а не коментарями. Коментаторів у нас в країні надлишок, а ось тих, хто вночі встає до дитини, дефіцит.
— Домовились, — сказав Андрій. — Давай я її потримаю.
— Тримай. Голівку тільки притримуй.
— Ось бачиш, — Ірина вперше за місяць усміхнулася по-справжньому. — Виявляється, тебе й вчити не треба. Виявляється, ти вмієш.