Тетяна Іванівна сиділа в своєму холодному будинку, в якому пахло вогкістю, давно порядок ніхто не наводив, але все рідне, добре знайоме, тут вона господиня, тільки сили витрачені на переживання, не знає з чого почати.
Від образи стискається серце, сліз вже немає, всю дорогу плакала.
Рідні стіни лікують, думала вона, і душа видужає згодом.
У пальто і теплій шапці сиділа, руки і ноги холодні. Поклавши голову на стіл, Тетяна Іванівна почала згадувати своє життя.
Найдорожче, що у неї є – донечка Катя. Хвороблива вона з народження була, чоловік все говорив: “Не буде жити дочка, що ти ночами не спиш, ліками напихуєш, краще здорову дитину роди!” А як? Цю – то ледве до терміну доносила, в сорок два роки народила, вже й не думала, ніяк не виходило, двох на ранньому терміні вагітності втратила, вже й не сподівалася на щастя жіноче.
Незабаром пішов чоловік до іншої, в сусіднє село перебрався, нова дружина йому сина народила, про сдабу доньку він і чути не хотів.
А Катя підростала, міцніше з кожним роком ставала, красивіше. Мати і не помітила, як дівчинка її дорослою стала, багато турбот лежало на плечах жінки: працювала в колгоспі сумлінно, домашнє господарство одній важко тягнути було, дочка допомагала, але без мужика тяжко в селі. Мати з ними жила, пізніше і свекруха перебралася, коли несила одній жити стало. Сватався до Тетяни Іванівни вдівець, але не прийняла вона його, соромно перед дочкою. Як можна мужика в будинок привести, ніхто їм не потрібен, заміжня була, дівчинку народила, ось і все, заради Каті жити потрібно. Та й дві бабусі з нею, свекруха вже встати з ліжка не могла, важко з нею, то попити просила, то на інший бік перевернути.
Катя освіту здобула, чоловіка доброго зустріла, по любові заміж вийшла. А через два роки після весілля Анюта народилася.
Катя не хотіла вдома сидіти, та й гроші не зайві, іпотеку ще платили. Стала вона маму благати:
– Мамуля, дорога моя, переїжджай до нас, і тобі веселіше, і нам допоможеш, бабусь вже не стало, тобі одній погано.
– Ні, Катю, у мене корова, кішка стара, город, як я залишу свій дім?
– Продай ти вже цю корову, вона і молока мало дає, що жаліти її, а кішку сусідка візьме, баба Ніна добра, не відмовить, через тиждень чекаємо тебе!
Не могла вона кровинці своїй відмовити, хто їй допоможе, як не рідна мати. Корову і кішку сусідка взяла, син, невістка та онуки з нею живуть, допомагають, за будинком доглянути обіцяли.
Так Тетяна Іванівна і перебралася в місто. Дочка з зятем на роботі допізна, вона з онукою погуляє, погодує, ще й вечерю приготувати встигне.
Анюта дуже на маму свою схожа, бабуся душі в ній не чула, днями і ночами разом були, на щастя, дівчинка майже не хворіла.
У чотири роки Катя вирішила дитину в дитячий сад віддати, дитині розвиватися потрібно, з однолітками спілкуватися.
А ось до матері ставлення різко змінилося, зять вічно незадоволений приходив, Катя говорила, що з чоловіком свариться часто через матір, внучку бабуся розпестила, неслухняна дитина росте, в садок зі сльозами йде, бабусю любить більше, ніж матір рідну.
Тетяна Іванівна ходила сама не своя, зрозуміти не могла, що не так, але не очікувала, що від доньки рідної таке почує:
– Ти, мамо, нам більше не потрібна, їдь додому, Анюта в садок ходить, іпотеку ми виплатили, сама бачиш, в двокімнатній квартирі тісно, та й тобі ж так краще буде.
На місці провалитися хотілося, не думала, що так вийде, та хіба можна таке матері сказати.
Речей небагато, швидко зібрала, на автобус ще встигала, про одне думала, тільки б не розплакатися, Анюта ззаду ходила, просила бабусю погуляти сходити.
Зять відвіз на автовокзал, мовчки висадив, навіть не попрощався, так що зять, дочка з кухні не вийшла, хоча любить, це точно знає материнське серце, швидше за все, плакала, не хотілося, щоб мати її в сльозах побачила.
Ось так і опинилася вдома. На вулиці почався дощ, від такої погоди стало ще холодніше. Тетяна Іванівна немов крізь сон почула грубий голос і сварки. У будинок увійшла сусідка.
– Ой, Тань, це ти? Я вже подумала, що твій дім, обчистити хтось вирішив. Привіт! Що ти в темряві сидиш, ану вставай, підемо до нас. Давай-давай, моя Надя млинці смажить, посидимо, поговоримо, це скільки ж років не бачилися.
Сусідка майже тягла Тетяну Іванівну за руку, і все розповідала:
– Мої онуки до школи вже ходять, добре вчаться, не бешкетують, а корова твоя в цьому році теличку нам подарувала, ми її вирішили залишити, сама побачиш, яка красуня, не можна таку продавати, можеш собі взяти.
Діти з радістю зустріли, як рідну, кішку притягли, розповідали, яка вона розумна і ласкава. Муся муркотіти початку, впізнала свою господиню.
Тепер хотілося плакати від радості, що не одна, слухає історії про село, про веселе життя великої і дружної сім’ї, всі сміються, а головне, ніхто не запитав, чому повернулася, чому не попередила заздалегідь.
Син сусідки після вечері сказав:
– У нас будинок великий, ти, тітко Таня, поки у нас поживи, навіть не думай відмовлятися, не відпустимо. Я дах підлатати, дрова привезу, та й грубку відремонтувати доведеться, трубу почищу. Ось як підроблю дім твій, тоді, якщо захочеш, переїдеш, а, може, у нас сподобається, так і залишишся.
Худенька бабуся сиділа посміхалася, їй так тепло стало, душу зігрівала доброта людська.
