Вона повільно крокувала по засніженій дорозі. Навколо тихо, тільки птахи співають високо на дереві. Помітила біля плити декілька білих троянд. “Напевно, хтось із друзів приходив” – подумала. Тремтячою рукою протерла портрет Кирила. Мила посмішка, щирі очі. Саме на це звернула увагу жінка під час знайомства. 

З дня трагедії минув рік. Того фатального вечора Кирило повертався з роботи додому. Сніг, хурделиця, світло фар… Від автівки залишилася тільки груда металу, медики нічим не могли допомогти. Тетяна досі пригадує ті білі стіни у морзі, покривало та холодний голос лікаря “вам потрібно пізнати тіло”. А потім порожнеча. Втратила свідомість. На щастя, син приїхав додому з навчання та був поруч, не відходив від неї ні на крок. Якби не Ярослав, то жінка давно наклала на себе руки. Через такий стрес дуже схудла, весь час плакала та не виходила на вулицю. 

Тихо присіла біля могили на лавочку. Білі троянди. Саме ці квіти Кирило завжди дарував жінці на всі свята.

– Це я поставила їх, – сказала незнайома дівчина. Вона тримала за руку хлопчика, років 4 на вигляд. 

– Квіти? А, ці троянди. Дякую, але хто ви?

Дівчина довго мовчала та не дивилася Тетяні у вічі. А потім набрала у груди повітря і швидко промовила:

– Коханка. 

Це слово немов важкий молот вдарило Тетяні у голову. Малюк почав ліпити сніговичка на дорозі, а дівчина мовчала.

– Що ви сказали? Хто?

– Коханка. Не сестра, тітка, бабуся, мама, подруга. Ко-ха-нка, – чітко сказала незнайомка. 

Тетяна хотіла кричати від болю, впасти на коліна, витягти чоловіка з домовини та запитати “чому?”

– До побачення, попрошу сюди більше не приходити.

Тетяна хутчіше підвелася та кинулася до воріт. Але дівчина схопила її за ремінець від сумочки.

– Залиш мене, інакше кричатиму!

– Я хочу вам все пояснити. Але пообіцяйте одне – ви заберете Кирила додому, мого сина. 

– Що? Ти збожеволіла? Хворієш, мабуть?

– Так. У мене рак.

Дівчина зняла шапку. Тетяна помітила, що у неї майже не залишилося волосся. А ще великі синці під очима, немов вона не спала 100 років. 

– Остання стадія, лікарі не дають жодних прогнозів. Я відчуваю, як воно зжирає мене зсередини. Залишилося місяць, може менше. Я сама виросла у дитячому будинку, тому прекрасно знаю, яка доля чекає на мого сина. 

– Як це сталося. Ну, ваш син..

– Корпоратив, випивка. Я не вимагала від нього ні аліментів, ні визнання. Але Кирило час від часу давав мені гроші, купував малюкові іграшки, возив до лікаря. Якби не ваш чоловік, то не знаю, чи впоралася б самотужки. 

– Гарна казочка. А чому я повинна вірити, що це син саме мого чоловіка? Може, тебе хтось інший тягав на корпоративі?

– Кирилку, сину, підійти.

Хлопчик підбіг до жінок. Тетяна глянула на малюка – без сумніву, це син Кирила. Посмішка, очі, вуста.. Все нагадувало про чоловіка. 

– Треба зробити експертизу? Добре, без питань. Але тут докази, як то кажуть, на лице. 

Тетяні здавалося, що це все дурний сон. Зараз вона прокинеться, заварить ароматної кави та поїде на роботу. І обов’язково поцілує сина та побажає йому гарного дня. Але навколо ні душі, тільки дівчина та мала дитина. І могила Кирила….

– Я знала, де ви живете. Ні, ваш чоловік не водив мене додому. Просто я раз привозила йому документи, коли він хворів. Скоро мене не стане на цьому світі. Прошу, заради Кирила та пам’яті про нього, візьміть малюка…

– Ні. Прощавай. Це не мої турботи. 

Всю дорогу додому Тетяна думала тільки про дитину. Очі, пухкі губи… Немов відправилася назад у часі та застала свого чоловіка, коли він ще був малюком. Хутчіше забігла у ванну кімнату, ввімкнула холодну воду та вмила обличчя. Ні, це не сон. Це жорстока реальність. Вирішила не паплюжити пам’ять про чоловіка та нічого не казала синові. Нехай хоча б у його спогадах Кирило буде хорошим. 

Відтоді минув місяць. Тетяна вже забула про ту зустріч. Аж раптом до кабінету зайшла помічниця:

– Пані Тетяно, щойно до вас телефонували з лікарні та залишили номер.

Жінка не на жарт перелякалася. Раптом з сином щось трапилося? Другу втрату найріднішої людини вона не переживе. Тремтячою рукою набрала номер. Від хвилювання забула, як правильно дихати.

– Доброго дня, це Тетяна, ви телефонували.

– А, так, так. Ми від Євтушенко Міли. Її не стало дві години тому. Вона залишила ваш номер, – відповів старий голос у слухавці.

Таня скинула дзвінок. Все, її більше нема. Дівчина не жартувала про хворобу. Чомусь перше, що відчула жінка – полегшення. Немов відпустила образу та камінь з душі впав. Але миттю згадала про хлопчика. Де він? Що з ним? Як малюк без матері?

– Вибачте, зв’язок поганий. А де син? Кирило Євтуше…

– Дитину відвезли до сиротинця, на вулиці Лесі Українки. 

Тетяна записала адресу на папірці. Схопила ключі від машини, накинула пальто та вибігла з кабінету.

– Сьогодні мене не буде, скасувати всі зустрічі негайно! 

Проїжджала через всі знаки, порушувала правила та гнала на швидкості 100 кілометрів. Вона хотіла якомога швидше побачити хлопчика, обійняти та поцілувати. Здається, що у ній прокинувся материнський інстинкт до зовсім чужої дитини. 

– Тетяна Коваль, де Євтушенко Ки…

– Привіт, я тут, – помахав хлопчик своєю крихітною ручкою. Він слухняно жував цукерку та сидів на лавці. 

Тетяна кинулася до хлопчика, міцно обійняла та почала плакати. А малюк тільки мило посміхнувся. Так само як її Кирило.

– Чому ти плачеш?

– А я злякалася, що тебе не побачу більше…

– Але ж я тут, ось, – засміявся малюк.

Тетяна підвелася, витерла обличчя від сліз та випила заспокійливі. До неї підійшла огрядна бабуся.

– Я директор сиротинцю. Так розумію, ви від Міли?

– Так, я хочу написати заяву на всиновлення Кирила. Готова забрати його вже і зараз. Без сина я не поїду додому. 

Тетяна взяла хлопчика на руки, немов хотіла вберегти від всього світу. Вже через декілька годин малюк переступив поріг її квартири.

– Ну, це твій новий будинок. Тут ванна, там – кухня. Ти не голодний? Треба помити ручки. Ти що на вечерю їси?

Кирилко став, немов закам’янілий, біля родинного фото Тетяни. 

– Це хто? – показав маленьким пальчиком на Кирила.

– Це твій тато. 

– То виходить, що ти – моя нова мама.

– Ну так… Привіт, синку.

– Привіт,  матусю!

Відтоді минуло 5 років. Ось вже Кирилко виріс та став школяриком. А старший син Ярослав допомагав братикові. Так, він називав Кирила братом. Вони разом гралися, гуляли в парку, робили домашнє завдання. 

Тетяна зуміла прийняти хлопчика, як рідного сина. Звісно, що деякі подруги дивувалися – навіщо їй такий тягар. Ще й від молодої коханки. Але жінці було байдуже на ті брудні плітки. 

Того дня Таня забрала сина зі школи. Але по дорозі звернула на незнайому вулицю. Вони проїхали густий ліс, декілька маленьких будиночків та зупинилися біля кладовища. 

– Я хочу тобі дещо показати, – тихо промовила жінка. 

Вона повела Кирила до самотньої берези, поруч з якою стояла самотня могилка. На плиті була фотографія Міли – вона посміхалася так, немов робила це востаннє. 

– Це твоя мама.

– А чому вона в землі?

– Рак. Ти знаєш про цю хворобу, правда ж.

Хлопчик кивнув головою на знак згоди. А потім підійшов до плити та ніжно поцілував портрет Міли.

– Я знаю, що вона зараз на небі та дивиться на нас. І точно посміхається, – радісно сказав Кирило. 

Тоді з-за хмар визирнуло сонце….

А ви б змогли прийняти чужу дитину? Вірите, що всі наші вчинки повертаються бумерангом?