Федю, Федю? А що у тебе на роботі? Все гаразд?
– Нормально. Як завжди.
– Федю, Федю, а підемо вечеряти! Я пельмені наліпила, як ти любиш. Ходімо, га?
– Не голодний я.
– Федю, Федю, ну як же так, га? Я тебе на вечерю чекала, без тебе не сідала.
– Слухай, Тетянка, ну що ти? Ось як причепишся, їй богу! Набридла ти мені, сил моїх більше немає. Ти що, немов дитина маленька, без мене і поїсти не можеш? Повз рота пронесеш?
– Федю, Федю, ну не лайся, а?
– Федю, Федю! Тьху! Вже слухати гидко! Тобі самій не набридло, Тетянко? Ось що ти переді мною тут стрибаєш, як той коник? Чи ти не знаєш нічого? Ти давиш мене своєю турботою, розумієш? Задихаюся я з тобою, скоро зовсім дихати нема чим стане. Душна ти, і турбота в тебе така, така… Набридло все, Тетянко, сил немає. Не живу я з тобою. Це твоє Федю, Федю! Скільки разів казав, що я й так чую, нема чого повторювати! Взагалі я люблю коли мене кличуть — Федір! Що це за Фєдя??? Теліка надивилася?
– Федю, Федю. Ти гайда, чарочку пропусти, воно й легше стане. Відпочити тобі треба, втомився ти, – Тетянка винувато дивилася на чоловіка і смикала в руках край фартуха.
– От ти їй богу дурна, чи прикидаєшся? Ще й фартух цей начепила! Інша у мене є, розумієш, інша! Її кохаю! Іду я від тебе, Тетянко.
– Йдеш? Добре подумав? Ти не дивися, що я така м’яка, дороги назад немає. Ти знаєш мене. Підеш – іди, але знай, що назад не прийму. А чи потрібний ти іншій? Думаєш легко мені вдавати, що нічого не відбувається? Думаєш легко за столом одним із тобою сидіти і знати, що інша в тебе?
– Дивись, Федько, подумай добре, чи так твоє кохання сильне, щоб заради неї сім’ю розвалити в одну мить?
– Не повернуся, не сподівайся.
Федір, не роззувавшись, пройшов до спальні. На чистих доріжках з’явилися брудні сліди від чоловічих чобіт. Діставши рюкзак, він почав складати свої нечисленні речі.
Окинувши поглядом кімнату, Федір, не дивлячись на Тетяну, вийшов у хороми. Поки йшов з одного краю села на другий, у голові з’явилися думки.
Навіщо так? Правильно він робить, що пішовши від дружини? Адже понад 20 років прожили разом, син гарний, військовий.
Живе правда далеко, більше тільки говоримо по телефону. Не наїздиш у таку далечінь. Цікаво, як син поставиться до розлучення?
Та не маленький уже, маю зрозуміти. Перегоріло все у Федора, нічого немає, навіть поваги до дружини більше немає. Саме ось за це її “Федя, Федя!”
Адже давно знає все, а мовчить, заглядає в очі. Інша б давно в обличчя залізла, розбила, подряпала, а ця тільки мовчки дивиться з докором іноді. Ось за що її поважати можна, якщо в неї до самої поваги немає?
Ще ця старовина її. Зовсім уже з глузду з’їхала. Нормальна жінка була, а ні, ось вбила собі в голову, що їй потрібна кухня з колод під старовину, неодмінно, щоб піч була і доріжки ці ручної роботи.
Як дурна, їй богу, по всьому селі ці половники збирала, підлогу кухні розгромила, щоб деревом обшити.
Ні, Стелла зовсім інша. У неї й ім’я саме за себе каже. Жінка сталева. Хватка. І не скажеш, що молода ще зовсім.
Адже вона трохи старша за сина. Могла ось невісткою стати, а йди ж ти, дружино. ну, поки не зовсім дружина, зате така рідна, з нею Федір знову молодим став, дихати заново навчився.
Жодних тобі пирогів, борщів. Вона навіть розмовляє не так, як Тетянка. Та зі своєю старовиною зовсім з глузду з’їхала, не тільки в будинку, а в голові у неї ця старовина.
У Стелли все сучасно. Різнокольорові яскраві шафки, одяг модний. Та в неї й постать не та, що в Тетянки. Та зовсім себе запустила, все ходить, у рота йому, Федору заглядає, догодити намагається.
Молодець він, що пішов. Давно треба було зробити цей крок. Ну нічого, все буде тепер інакше.
****
Тетяна сиділа посеред кухні, дивилася на брудні, потворні плями на доріжках, і беззвучно плакала. Адже він так нічого і не зрозумів!
Не зрозумів, до чого вся ця старовина. А вона сподівалася, дурна! І ще плями ці, наче до душі, по серцю цією брудною ножиною протопали!
Озирнувшись навколо Тетянка піднялася з підлоги, і злісно почала знімати з підлоги брудні доріжки. Та кому вони тепер потрібні?
Нічого він не пам’ятає, нічого святого в ньому нема! Вона ж… він її маленькою пам’ятає, вона ж трохи старша за їхнього сина, Стелла та.
Повернулась у село, модна вся, молода, гарна. І одразу якось умудрилася в контору колгоспну втиснутися. Посада одразу знайшлася, а то як же, вона фахівець, а молодим треба дорогу давати.
За 2 роки дісталася старшого економіста. Дурню всяку ввела, аудити якісь, ще всяке нове, що й вимовити страшно. Голова не дурень, із сім’ї не пішов, одна справа просто забавлятися з дівчинкою молодою, а зовсім інша родину руйнувати.
Це Федька, поманила вона його, він і пішов. Тільки чи потрібен він їй? На зарплату ветлікаря сильно не розгуляєшся. Ну та гаразд, він свій вибір зробив, назад дороги немає.
***
Згадала Тетянка той рік, коли вони одружилися з Федором. Молоді, палкі, все їм було ні по чому. Нема грошей? Не біда, у них є цілий погреб картоплі. Ну і що, що дрібна!
Увечері розведуть багаття на вулиці, і сидять, притулившись одне до одного. Прогорить багаття, вони в гарячу золу картоплі накидають.
Потім їдять її, прямо зі шкіркою, обличчя в обох чорні, а їм і смачно, і весело. Поселили їх у хатинку одну, де бабуся самотня жила.
Бабусю діти забрали, а будинок колгоспний. Так у цьому будинку Тетянка багатство справжнє знайшла.
Доріжки домоткані, і нові зовсім, на горищі лежали, меблі всі залишилися. Тетянка хату відмила, доріжки у ванні на вулиці прала, ла разом із Федором на річку возили полоскати.
Навела в хаті затишок, краса, доріжки аж хрумтять від чистоти. Прийдуть вони з роботи, та чай п’ють.
Згадала Тактянка, як мріяли про велику, простору хату, щоб кухня неодмінно під дерево. Щоб шафи різьблені, старовинні.
Щоб потім, коли вони стануть старі, сидіти ось так на кухні, і молодість згадувати, які вони були. як жили. Коли Тетянка дізналася, що Федір загуляв, вона вбила собі в голову, що якщо вона матиме дерев’яну кухню, з доріжками, то все буде як тоді, в молодості.
Федір знову до неї повернеться, забуде про ту, іншу. Тільки ні кухня, ні доріжки не повернули щастя, що похитнулося.
Нічого довкола не бачив Федір крім свого кохання. Все село дивувалося терпінню Тетяни.
Це ж треба знати про пригоди, і мовчати, вдавати, що все добре. А Федір теж добрий! Вона йому в дочки годиться, а він кохання придумав!
***
Не подавала Тетяна вигляду, що погано їй, нудно одній у будинку, який самі будували, який обставляли з такою запопадливістю, зі смаком. До кухні своєї мрії зовсім заходити не могла.
А вдень, на роботі, вдавала, що все добре. Навіть із Федором віталася, як ні в чому не бувало, наче й не жили стільки років разом.
Федір спочатку намагався на очі дружині не попадатися, мало що від неї можна очікувати? А потім заспокоївся. В усіх буває.
Ну не пожилося, що тепер. Федір все тягнув, на розлучення не подавав, наче сумнівався у своєму виборі.
І вже зовсім якось знітився, навіть плечі опустилися, коли на роботі Тетяна конверт йому передала, мовляв, на розлучення я подала.
Навіть якосьподивився їй у слід. Потрібно ж, уже й на розлучення подала.
Думав, що вбиватиметься, страждатиме, сльози лити, а вона що? Цвіте та пахне. І що в неї в голові, у Тетяни цієї?
Мабуть, і чоловіка собі знайшла вже. Та ні, це навряд. Село, одразу б плітки пішли.
***
– Тетяно, я тут прийшов. Будинок ніби разом будували, спільний він, наш, а живеш ти в ньому одна, як королева, а ми в кімнатці тулимося.
– Що, на квартиру попроситися хочете? Так не гарно буде, якщо ми всі втрьох тут житимемо.
– Ти не крутись, Тетяно, тобі це не йде. Ти ж не така, ти м’яка, добра. Для чого ти так?
– Як, Федя? Кажи, чого прийшов?
– Будинок нам ділити треба. Не діло це, ось так поневірятися.
– А як ділити будемо? Пилою чи сокирою? По вздовж чи впоперек?
– Ну, Скажеш теж. Ми зі Стеллою подумали, і вирішили, що будинок продавати треба.
– Це ти ось так запросто вирішив те, що своїми руками будував, в одну мить чужим людям продати?
– Ну, У мене і покупці є.
– Ні. Чужим людям не продам свій будинок.
– Ні, Тетяно. Все одно доведеться. Мирно не погодишся, я по суду…
– А не треба по суду. Купуй у мене мою частку.
– Ти це серйозно, Тетяно? А ти як же? Ти куди підеш?
– А твоя яка справа? Чужим людям продати-так, то не думаєш куди я піду. От і тут не бери на думку.
– Немає у мене стільки грошей. Подумати треба.
***
Тетяна дивилася на село, що залишилося позаду крізь скло автобуса. Зараз до райцентру, а далі до сина ближче.
Вадим вже й варіанти житла в передмісті дивився, а без роботи Тетяна ніколи не залишиться, ветлікар, тим більше з досвідом, та її всюди візьмуть, і на вік не подивляться.
Трохи сумно залишати за спиною пів життя. Їхати в невідомість, але вже краще так, ніж слухати фальшиві слова співчуття та дивитися на колишнього чоловіка з його майже дружиною.
Кажуть, восени весілля у них, то нехай одружуються, він зробив свій вибір. Чи шкода їй свій будинок, у який вона вклала стільки сил? Ні, не шкода. Не приніс він їй щастя. Все це наживне і будинок, і меблі. Хай краще Федя живе там, аніж чужа людина.
***
Федір задумливо дивився на яскраві, різнокольорові шафки, вази зі штучними квітами, пухнасті накидки на крісла, яскравий пухнастий килим, дзвінкий стіл зі скляною стільницею з безглуздим орнаментом. І це кухня?
Та як тут можна сидіти і спокійно їсти після роботи, коли всі ці відтінки дратують і так нестабільну нервову систему? Федір з сумом згадував затишну кухню з дерева, з доріжками, Тетяну, яка клопотала біля плити, намагаючись догодити йому, Федору, і думав, який же він дурень!
Як можна було проміняти рідну, кохану жінку, милу, сором’язливу та добру, відмінну дружину, матір, на ось це все? Яскрава зовнішня обгортка і порожнеча всередині. Ось як у цій шафі.
Федір різко встав, підійшов до шафки, ривком відчинив дверцята, потім другу, третю. Порожньо. Нічого. Жодного запасу круп.
Пакети з локшиною швидкого приготування, каші-п’ятихвилинки, різнокольорові коробки з пакетованим чаєм. Все! Навколо порожнеча. Що в домі, що в серці, що у душі.
Стелла дивилася на нього своїми величезними яскраво нафарбованими очима. Вийшовши на ґанок, Федір сів на сходинку й обхопив голову руками. Дурень. Дурень. Дурень.
Який він дурень! Ось так в одну мить взяти, і перекреслити велику, найкращу частину свого життя для чого?
Нічого вже не буде, як раніше. Нічого вже не буде гаразд. Як радів Федір, коли вдалося знайти потрібну суму для покупки будинку. Як тішився, коли Тетяна підписувала договір. Як тішився, коли вони зі Стеллою вже громили кухню, ламаючи акуратні колоди, і вивалювали все будівельне сміття в одну велику купу на подвір’ї, пряме в те місце, де у Тетяни був палісадник.
Як гидливо Стелла скидала в цю купу доріжки, а Тетяна йшла повз, і байдуже дивилася на все це. Вона пішла.
Лише пішла не одна. Замість себе вона забрала щось важливе, таке потрібне, просто життєво необхідне для Федора.
Вона забрала з собою спокій, затишок і віру в щасливе майбутнє. Нічого вже не буде, як і раніше.
Все Федір зламав, зруйнував своїми руками, та так, що й радості не лишилося, одна порожнеча. Як брудні сліди на чистих доріжках.
