– Оленка привіт. Ну, як ви там? Як живете, як дітлахи?
– Вітаю, Марино Вікторівно. Так, нормально, я працюю, діти на канікулах. Ви там як? Не чекала на ваш дзвінок.
– Ой, Олено, і не питай! Погано, зовсім погано. Хворію ось, з болячок ніяк не виберуся, то одне, то інше. Зараз ось ногу зламала, лежу, ходити не можу, а літо на дворі, робота не чекає. Дід теж хворіє, та й де вже йому самому впоратися! І в будинку робити багато, і на городі.
– Ну зрозуміло. Ви тримаєтеся, одужуйте.
– Ох, люба, легко сказати, одужуйте, а як же одужати, коли все одне до одного! І Гриша теж гарний, ти уявляєш! Тобі він хоч дзвонить? Аліменти платить?
Олена, злегка відсунувши телефон від вуха, не кваплячись сьорбала чай і слухала нескінченні скарги колишньої свекрухи. Жінка торохтіла, не даючи вставити й слова.
Начебто ставить питання, і без найменшого проміжку відразу переключається на свої власні проблеми, каже, каже, ніби боїться, що її не дослухають. Як же її припекло, що навіть себе пересилила, та їй, такій поганій Олені зателефонувала.
Ох, недарма вся ця розмова, не та Марина Вікторівна людина, щоб дзвонити будь-кому просто так, без приводу.
“І навіщо слухавку брала? Треба було вдати, що не чую, і все, а тепер сиди, слухай це все” – думала про себе Олена.
За всі ті образи, що натерпілася від неї Оленка, можна було з нею і не вітатись, ніхто б і не засудив. А з іншого боку це їй вона свекруха колишня, а дітям – бабуся рідна, попри все їй сказане.
Юля все чула, що бабуся про них сказала, сама потім вирішила, що раз бабуся до них так, то не треба їм такого спілкування, а Андрійко маленький ще, багато чого не розуміє, сумує за бабусею.
Може схаменулась свекруха, та стосунки налагодити хоче, що вже Олені характер показувати, та минуле згадувати…
Поза всіма цими роздумами Олена зовсім втратила суть розмови, і повернулася до реальності тільки тоді, коли в трубці пролунав гучний і наполегливий голос.
– Алло, алло, Олено, ти мене чуєш?
– Чую, не кричіть ви так.
– Чуєш, а мовчиш! Я тебе вже 2 рази запитала, що там Гришка? Дзвонить вам?
– Ні, не дзвонить. Спочатку ще дзвонив, з дітьми розмовляв, а потім його ця дама і нас, і його так вичитала, що й дзвонити перестав. Та що я говорю, ви ж в курсі всього.
– А аліменти? аліменти платить хоч?
– Ні, більше як рік вже ні копійки не надсилав. Та ми й не просимо, самі впораємося. Тільки борг збирається в нього. Ви ж мати, самі маєте знати всі справи сина. Ще трохи, і я його прав батьківських позбавлю.
– От і нам із батьком не дзвонить більше. Ми ж щомісяця йому грошима допомагали, а тут як я захворіла, так і не працюю, а на пенсію одну не допоможеш. Раз відмовили, другий, і все, перестав навіть дзвонити! Ох, Оленко, дитино, пробач ти мене, що я на тебе так лаялася, за слова мої злі. Адже син все ж який, а свій, рідний. Це ти нам чужа. А він, бачиш, як, син цей! Хоч би приїхав допомогти, адже все від нас тягнуть, і овочі, і соління, і варення, та де йому! Переломитися бояться разом із цією своєю!
І знову нескінченний словесний потік, де й слово вставити неможливо. Згадала раптом Олена, як бабуся її про таких балакучих людей говорила, мовляв, з такими добре гівно сьорбати, вони й рота розкрити не дадуть.
Та вона завжди така була, свекруха ця. Все про себе кохану, все про себе, та про біди-негоди свої. Варто тільки приїхати, то не переслухаєш, яка вона бідна та нещасна.
Зараз, мабуть, і справді припекло, раз і подзвонила, і вибачення попросила, хоч і мигцем, між справою, але все ж таки. Уривки фраз долітали до Олени, бо слухала вона в пів вуха, не дуже вникаючи в суть розмови, лише зрідка вставляючи слово.
Згадала вона раптом, як залишилася одна, з двома дітьми після операції, не маючи можливості працювати. Гриша, як щур з корабля втік. Втік підло, без пояснень, якраз у той момент, коли Олена лежала в лікарні.
Виявляється, у нього вже давно була інша, молода, гарна і здорова. Не те, що Олена. Після появи сина почалися проблеми по-жіночому, кілька операцій довелося зробити.
Тьху тьфу, зараз все добре, а ось тоді вити хотілося від безсилля та безпорадності. Повна безнадія. Виписали з лікарні, грошей не вистачає, ще й свекруха вимовляє, мовляв, ти прохолоджуєшся, а я з твоїми дітьми сиджу, годую їх, доглядаю. Досить, забирай дітлахів, давай вже вчися з проблемами сама розбиратися.
Як важко було їй, краще не знати. Усі виплати на ліки йшли, і те купувала лише необхідне.
Жили скрутно. Діти як татові сказали, що продукти нема на що купити, так він з панського плеча аж 3 тисячі скинув. Він скинув, а ввечері його “нове кохання” подзвонило. Так репетувала, так кричала, що їм і самим не вистачає грошей, ще й ви, нахлібники, нав’язалися.
Мало того, що вона верещала, вранці свекруха зателефонувала, теж відчитала, мовляв, що за новини такі? Чому я дітей навчаю, жебраки ростуть! Ти – мати, і шлунки дітей – твоя відповідальність, нема чого перекладати їх на мужика. Коли народжувала – не думала, що в першу чергу твої ці дити. Думай сама, як жити далі, а дітей налаштовувати не смій. Мовляв, ще розібратися треба, чи його це діти, а то знають вони таких, як Олена.
Плакала від образи, від смутку. Гаразд вона, але діти? Хіба буває так, щоб і від дітей уникали?
Потім розлучення було, добре, ділити нічого було, квартира Олені ще до заміжжя дісталася.
Коли на аліменти подала, свекруха приїжджала з новою невісткою. Знову репетували, слиною бризкала. Юля поряд була, їй вже 10 було, Андрій на 4 роки молодший, у садочку був, не застав цей концерт.
Образи сипали на всі боки, всі сусіди з вікон носи цікаві висунули. Кілька разів свекруха повторила, що діти нагуляні, не онуки вони їй. Олена потім ледь дочку заспокоїла, то Юля відразу сказала, що ні тато, ні бабуся їй більше не потрібні, ніколи не пробачить.
Тряхнувши головою, Олена повернулася в реальність. Дякувати Богу, зараз все добре. Болячки позаду, здоров’я тішить, діти також.
Працює, зарплату одержує. Чи не мільйони, хай і не шикують вони з дітьми, але на життя вистачає.
– Я ж вже майже місяць і не милася до ладу, Оленко! Лежу, як нечепура, наче й здорова, а підвестися не можу. А дід хіба зможе мене помити як слід! Ось, намочить мені рушник, я де можу, сама обітрусь, де не можу – він мене протирає. Мені б у лазню, та хіба ж донесе він мене один?
Десь у глибині душі в Олени ворухнулась жалість. Ну що, ми не люди? Може допомога їй якась потрібна, а я сиджу тут, в образу укуталася, і не знаю нічого. Літня людина все-таки, бабуся її дітей…
– А Гришці зателефонувала, так він і напоумив мене, мовляв, зателефонуй Олені, вона ближче живе, приїде, допоможе. Ти приїжджай, Оленко, та діток із собою візьми, Юля велика вже, давно не бачила її, і залишилася б, допомогла мені, хоч в будинку б прибралася, та на городі хоч трохи.
– Я тільки на вихідні зможу приїхати, і то ненадовго, у мене в суботу вихідний буде, от і приїду. Запитаю у дітей, може й справді захочуть поїхати, хоча навряд.
– А навіщо вихідні чекати? І запитувати не треба. Ти Юльку на таксі відправ, за тиждень он скільки всього переробити можна, велика кобила вже, нічого в телефоні сидіти. Тільки ти її одну відправляй, без Андрія. Який з нього помічник, тільки під ногами плутатиметься, шумітиме, та Юльку від роботи відволікатиме. А сама у вихідні приїдеш, роботи на всіх вистачить.
Аж стиснулась від обурення Олена! Як сиділа, так і завмерла на місці. Ні, не змінюються люди. Якщо все життя ти була з червоточинкою, з гнильцем, змолоду до всіх зверхньо ставилася, від злості корчилася, то в старості, попри всі болячки та негаразди зроду характер на краще не зміниться, не стане людина золотою та добренькою, тільки більше злість та егоїзм назовні полізуть.
Даремно тільки настрій собі Олена зіпсувала, на цей дзвінок відповівши, даремно тільки шкодувати її почала. Нема чого таких шкодувати. За діло їй це, хай лежить і смердить, хай далі кисне. Сама вона не поїде на допомогу до цієї жінки, ні доньку свою не пустить, навіть якщо захоче Юлька.
– Ось ви як, Марино Вікторівно? А я й справді думала, що совість у вас заворушилася, за онуками скучили. Це що ж виходить, що Юлю ви не в гості гукаєте, а працювати на вас? Юля велика кобила, хай їде працювати, а Андрійку дорогу до вас закрито? Під ногами значить плутатися буде? Сину своєму дзвоніть, нехай він у вас працює, а мої діти вам не раби. Якщо разом їм до вас дороги немає, то й окремо до вас ніхто не поїде.
– А ти як хотіла, люба? Батьків та предків почитати належить, от і нехай борги віддає. Гришка її стільки років ростив, годував, напував, а я Гришку ростила, от і виходить, що Юлька твоя своїм життям не комусь, а мені зобов’язана!
– А вона у вас не позичала, їй життя я дала. І виховую їх сама, без вашої з сином допомоги. Наскільки я пам’ятаю, ви не визнали в моїх дітях своїх онуків, тож нехай вам син борги віддає.
Відключивши телефон, Олена на секунду замислилась, а потім рішуче взяла гаджет і внесла номер колишньої свекрухи до чорного списку. Там їй саме місце. Ти подивися, яка ділова! Нехай Юлька приїде!
Та Юлька сама ще дитина, 12 років всього, з чого це вона поїде чужий бруд із чужого дому вивозити? Ось є в неї син хороший, і невістка нова, хай і прибираються, і допомагають.
А їх раз вже викреслили зі свого життя, так і нехай самотужки справляються.
Чи справедливо Олена вчинила? Так. Що заслужила бабуся, те й отримала.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
