Тамара поставила перед Олегом тарілку із сирниками, щедро полила їх сметаною, як він любив, і повернулася до плити. Він навіть не підвів очей від телефона. Лише пробурчав, що сметани замало, та все одно з’їв усе.
За вікном уже світлішав березневий ранок. Без чверті сім Тамарі треба було виходити на роботу. Олегові сьогодні нікуди було поспішати. Та й узагалі вже чотири роки йому нікуди не треба було йти…
Колись він пішов із заводу, заявивши, що переріс це місце і скоро знайде собі щось краще.
Спочатку він і справді робив вигляд, що шукає. А тепер лежав на дивані, гортав вакансії з таким виглядом, ніби робить велику послугу всьому світові, але не відгукувався на жодну пропозицію. Зате чудово знав, як саме має жити вона.
За ці роки Тамара звикла ніби звітувати перед ним. Олег залазив у її телефон, постійно дзвонив на роботу, а її зарплату рахував так, наче сам її заробляв.
І при цьому ще називав себе головою сім’ї.
– Ти знову цю кофту натягла, – кинув він їй у спину. – Тобі вже п’ятдесят п’ять, а не двадцять. Соромота одна…
Вона промовчала. Відповідь означала б скандал хвилин на тридцять, а їй уже час було бігти на автобус.
Якось увечері Тамара раптом зрозуміла, що далі так жити не може.
Вона виписала на аркуші, куди витікає її зарплата, і просто оніміла. На Олега, на його тютюн, пиво й нескінченні дрібні витрати йшло понад десять тисяч на місяць.
Усе інше зникало на комуналку, продукти, засоби гігієни та побутову хімію. І тоді Тамара раптом усвідомила: Олег знайшов себе дуже давно — поруч із нею, і сидіти в неї на шиї йому, схоже, було цілком зручно.
Того ж тижня у його матері Галини Степанівни був день народження. За столом зібралася вся рідня, і Олег, розм’яклий після частувань, почав розповідати, яка Тамара нервова, як вона його весь час пиляє та до всього чіпляється.
– Я їй слово, а вона мені десять, – скаржився він. – Нормального життя немає.
Тамара сиділа й відчувала, як паленіють щоки. А Галина Степанівна стиснула губи й додала таким тоном, після якого хотілося встати й утекти.
– Терпи, Тамаро. Чоловік у домі є — і слава богу.
– Та вже краще зовсім без такого чоловіка, – подумала Тамара.
Але рідня вважала інакше. Усі вони, і Олег також, були певні, що без нього вона просто пропаде.
Нікому вона нічого не відповіла. Просто того вечора завела конверт і щомісяця, отримавши зарплату, почала відкладати туди частину грошей. Не чіпала їх, що б не сталося. Олег просив то на одне, то на інше, а вона казала, що грошей нема.
Він сердився, називав її скнарою, а вона мовчки збирала далі. Дочка Марина, яка давно жила у Полтаві, була в курсі й підтримувала матір.
Через рік із лишком Тамара пішла до юристки. Ірина Львівна переглянула папери й повідомила саме те, заради чого Тамара й прийшла.
Квартира, в якій вони жили, дісталася Тамарі п’ять років тому у спадок від матері. І оформлена вона була тільки на неї.
– Майно, отримане у спадок, є вашою особистою власністю, – пояснила юристка. – При розлученні воно не ділиться. Навіть якщо ви прожили в шлюбі тридцять років, квартира все одно лишається вашою. Чоловік не має на неї прав.
– А якщо він не захоче розлучатися? – спитала Тамара.
– Тоді розведуть через суд. Ділити вам, по суті, нічого. А те, що він зареєстрований у квартирі, вас не лякає: після розлучення його знімуть із реєстрації теж через суд, це вже технічне питання. Збирайте поки що документи й не бійтеся.
Тамара збирала й чекала. І ось нарешті в конверті назбиралася пристойна сума. У неділю мали знову сидіти за столом у Галини Степанівни, а за кілька днів до цього Тамара подала до суду заяву про розлучення.
Олег останнім часом загорівся однією ідеєю: знайомий кликав його в справу — переганяти й перепродавати вживані авто, потрібен був лише стартовий капітал.
– Отже, – сказав він, – квартиру треба продавати. Купимо житло менше, різницю я вкладaю, приятель відповідає. Пора вже нам підніматися, бо сидимо як… як не знаю хто!
Галина Степанівна погладила сина по плечу:
– Правильно, Олегу. Давно пора.
– Та я й сам це розумію, – буркнув він. – Сиджу, як Омелько на печі…
– Не як Омелько, а як панич, – заперечила свекруха, дивлячись на сина з любов’ю.
Тамара насилу стримала сміх. Ну-ну…
– Ти, Тамаро, документи на хату підготуй, – уже наказав Олег тоном, що не терпів заперечень. – Зрозуміла?
Вона уважно глянула на нього.
– Продавати нічого не будемо, – тихо сказала Тамара.
– Це як?
– Квартира моя, – продовжила вона. – Вона мені від мами дісталася у спадок. Це моя особиста власність, і до поділу вона не має жодного стосунку.
– До якого ще поділу? – не второпав Олег.
– До того, що буде після розлучення.
– Після якого ще розлучення?! – напружився він.
– Після нашого, – сухо відповіла Тамара. – Я подала заяву.
Олег мовчки втупився в неї.
– Якщо що, розведуть і без твоєї згоди, – додала вона.
– Та ти… ти здуріла! – він гупнув долонею по столу. – Я в цій квартирі тридцять років зареєстрований!
– І що, що зареєстрований?
– А те! Нікуди я звідси не піду! І взагалі, я знайму сильного адвоката, він тебе без грошей залишить, от побачиш.
– Реєстрацію після розлучення знімуть через суд, – спокійно сказала Тамара. – А адвоката наймай, це твоє право. Але гроші ти витратиш даремно, закон тут не на твоєму боці.
Олег замовк і глянув на матір. Галина Степанівна, звісно, одразу кинулася його рятувати.
– Ти що це надумала? – закричала вона. – Тридцять років жили не тужили, а тепер чоловіка на вулицю збираєшся викинути? Совісті в тебе нема!
– А в Олега де була совість, коли він сидів у мене на шиї? – відрізала Тамара.
– Та ти ж без нього пропадеш, – похитала головою свекруха.
– Не пропаду. І ось що, Олегу, – Тамара подивилася йому в очі, – я вважаю, що жити нам із тобою під одним дахом більше нема чого.
Олег підхопився.
– Та ти… та я… та ти…
– Ти багато років сидів у мене на шиї, Олегу, – сухо мовила Тамара, – тепер посиди на маминій. Мені цікаво, на який день вона перестане називати тебе паничем. Хоча ні, не цікаво…
Вона підвелася з-за столу, швидко зібралася і пішла. Олег кинувся за нею, але Галина Степанівна його зупинила.
– Хай іде, – голосно сказала вона. – За кілька днів сама приповзе!
Олег так просто не здався. За кілька днів він прийшов до Тамари з приятелем і оголосив, що це адвокат. Той довго намагався переконати Тамару, що хоча квартира й спадкова, але є нюанси.
– Які саме? – поцікавилася вона.
– Різні, – і він почав сипати статтями та законами.
– Я тебе по судах затягну, – пригрозив Олег. – Роки на це підуть. Тобі це треба?
Тамара якось випровадила їх, а наступного дня знову пішла до юристки. Та все розклала по поличках: Олег не має жодних прав на квартиру, він навіть у ремонт не вкладався.
І після розлучення його випишуть через суд, хоче він цього чи ні. Те саме сказала йому й дочка.
Олег почав збирати речі. Він мовчки тягнув валізи до передпокою, а Тамара стояла біля дверей кухні й дивилася.
– Пошкодуєш, – кинув він, натягуючи куртку. – Ще приповзеш.
– Двері за собою зачини, – спокійно попросила вона.
Він пішов до матері. А ввечері Тамара викликала майстра і поміняла замок.
Про його поневіряння Тамара дізнавалася від спільних знайомих, та й місто було невелике. За тиждень Галина Степанівна сама зателефонувала їй — розгублена й зла.
– Забери його назад, га? – сердито попросила свекруха. – Він же не людина, а мені на шию сів і ще й командує, гроші на тютюн вимагає з моєї пенсії. Я стара, мені це треба?
– Та це ж чоловік у хаті, Галино Степанівно, – відповіла Тамара. – Радійте!
Свекруха кинула слухавку. Та ні радіти, ні терпіти вона не стала — і за кілька днів виставила сина за двері.
Олег тинявся в пошуках того, до кого б приткнутися, телефонував старим приятелям, але охочих утримувати його не знайшлося. Історія з машинами, звісно, нікуди не зрушила — стартового капіталу так і не з’явилося.
А Тамара тим часом уперше за багато років почала витрачати гроші на себе й не відчувала через це провини.
Якось вони з колишнім чоловіком зіткнулися біля магазину. Олег перегородив їй дорогу й заговорив тихо, майже лагідно, як не говорив уже років із двадцять. Сказав, що тоді гарячкував, що готовий повернутися, що вони ж прожили разом ціле життя.
Потім попросив грошей, небагато, у борг, до кращих часів. На мить у ній ворухнулося старе бажання пошкодувати його й нагодувати. Але робити цього вона, звісно, не стала.
– Кращі часи в тебе вже були, Олегу, – зітхнула вона. – Чотири роки з них ти пролежав на дивані.
Вона пішла додому, а він лишився стояти на тротуарі. Озиратися назад їй не хотілося.
Влітку вона зібралася й поїхала до дочки в Полтаву, гуляла набережною, сиділа в кафе біля води й замовляла тістечка, не дивлячись на ціну. За тиждень повернулася додому.
Іноді Тамарі телефонували спільні знайомі й переказували, як Олег скаржиться на неї. Тамара слухала це краєм вуха.
Вона стояла біля вікна своєї світлої кухні, гріла долоні об чашку доброї кави й думала, чому раніше не наважилася розлучитися, скільки часу змарнувала даремно. Напевно, на щось сподівалася, але марно. Таке вже воно життя — якби знав, де впадеш, то й соломки б підстелив…
А ви що скажете з цього приводу? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!