– Мамо, уявляєш, я вклалася в бюджет! – радісно повідомила Наталя телефоном. – Навіть залишилося на маленьку картину в передпокій.

– Розумниця, донечко, – голос Олени Петрівни звучав тепло. – Я ж казала, що ти впораєшся.

Наталя посміхнулася. Два роки тому вона закрила іпотеку на цю квартиру. Платежі були болючими для бюджету, але кожна копійка коштувала того.

З Вадимом вони познайомилися на корпоративі спільного клієнта. Високий, з уважним поглядом і незвичним почуттям гумору, він одразу привернув її увагу.

– Можна запросити вас на танець? – запитав Вадим, простягаючи руку.

– Хіба я можу відмовити такому галантному кавалеру? – Наталя розсміялася і прийняла запрошення.

Їхній роман розвивався стрімко. Після півроку зустрічей Вадим зробив пропозицію.

– Переїжджай до мене, – сказав він одного вечора. – У мене трикімнатна, місця вистачить. Твою квартиру можна здати.

Наталя задумалася.

– А як же мій ремонт? Я стільки сил у нього вклала!

Вадим обійняв її і поцілував у маківку.

– Зате гроші від оренди підуть на мою іпотеку. Вигідно ж!

Аргумент видався розумним. Наталя погодилася.

– Хочеш, зробимо твою особисту кімнату, – запропонував Вадим. – Облаштуєш її на свій смак.

Перші місяці спільного життя були схожі на казку. Весілля пройшло скромно, але душевно. Медовий місяць у Туреччині запам’ятався теплим морем і довгими прогулянками. Побутові питання вирішувалися легко і невимушено.

Проблеми почалися, коли мати Вадима, Тамара Анатоліївна, почала приходити занадто часто. Спочатку на вихідних, потім серед тижня.

– Вадюша, я принесла твої улюблені котлетки, – щебетала свекруха, безцеремонно заходячи на кухню. – Наталя не образиться, правда?

Наталя намагалася бути доброзичливою. Але Тамара Анатоліївна постійно знаходила привід для критики.

– Боже, ці подушки такі яскраві! – вигукнула вона, побачивши декоративні подушки на дивані. – У мій час цінували спокійні тони.

– Це сучасний дизайн, Тамаро Анатоліївно, – стримано відповідала Наталя. – Вони освіжають інтер’єр.

– Навіщо це потрібно? Тільки пил збирають, – фиркнула свекруха. – І ці картини… Вадик завжди любив мінімалізм.

Незабаром до візитів матері додалися і появи батька, Миколи Сергійовича. Він був мовчазнішим, але займав увесь простір своєю присутністю.

– Вадиме, поговори з батьками, – попросила одного разу Наталя. – Вони приходять без попередження. Я навіть сніданок спокійно з’їсти не можу.

Чоловік відмахнувся.

– Кинь, вони ж ненадовго. Тобі що, шкода?

– Справа не в жалості. Мені незатишно у власному будинку.

– Це мій дім, між іншим, – несподівано різко відповів Вадим. – Ти сюди просто переїхала.

Наталя замовкла, вражена цими словами. Вона ніколи не думала про квартиру Вадима як про “його” територію.

Ситуація погіршилася, коли батьки чоловіка почали скаржитися на свої житлові умови.

– Уявляєш, у нашій однушці навіть холодильник нормально не поміщається, – журилася Тамара Анатоліївна. – І до поліклініки годину добиратися.

– Магазини поруч усі дорогі, – підхоплював Микола Сергійович. – А на ринок взагалі не доберешся.

Вадим уважно слухав батьків, киваючи. Його очі наповнювалися співчуттям.

– Може, подивимося варіанти обміну? – запропонував він одного разу. – Їм справді важко.

– Обміну? – Наталя насупилася. – Що ти маєш на увазі?

– Ну, може, вони могли б переїхати ближче, – ухильно відповів Вадим.

По спині Наталії пробіг неприємний холодок. Вона раптово зрозуміла, до чого йде вся ця розмова. Погляд, яким свекруха оглядала квартиру, став зрозумілим. Це був оцінювальний погляд майбутньої господині.

Батьки Вадима приходили майже щодня. Вони скаржилися на тісну однушку і відсутність елементарних зручностей. Тамара Анатоліївна театрально зітхала, прикладаючи руку до грудей.

– Уявляєш, синку, учора ліфт знову зламався, – голосила свекруха. – Довелося на восьмий поверх пішки підніматися. У моєму-то віці!

Микола Сергійович піддакував дружині:

– Лікар каже, мені потрібно більше ходити. Але як тут ходити? Парк за два кілометри від будинку!

Наталя стискала зуби і намагалася зберігати спокій. Вона бачила, як чоловік переймається співчуттям до батьків. Його брови зсувалися, на обличчі з’являлася заклопотаність.

– Може, ми могли б чимось допомогти? – запропонував він одного вечора.

Наталя різко обернулася від плити.

– Чим саме? – її голос звучав насторожено.

– Не знаю, – знизав плечима Вадим. – Подумаємо разом.

Після двох тижнів постійних візитів і скарг Наталя зрозуміла, що більше не витримає. Її терпець урвався. Вона зателефонувала подрузі Ірині.

– Слухай, у тебе дача вільна на вихідні? – запитала Наталя. – Мені терміново потрібно змінити обстановку.

– Звичайно! – зраділа Ірина. – Можемо зібрати дівчат. Шашлики, озеро, ніяких чоловіків і свекрух.

Наталя з полегшенням видихнула.

– Ти не уявляєш, як я тобі вдячна.

У п’ятницю ввечері Наталя зібрала невелику сумку і поцілувала чоловіка.

– Я повернуся в неділю, – сказала вона. – Постарайся не нудьгувати.

Вадим обійняв її і якось дивно посміхнувся.

– Повеселися, – промовив він. – Тобі справді потрібен відпочинок.

Вихідні пролетіли непомітно. Подруги купалися в озері, смажили шашлики і базікали до світанку. Наталя відпочивала душею. Вона навіть не перевіряла телефон, повністю відключившись від повсякденних турбот.

Коли в неділю ввечері Наталя відчинила двері квартири, вона застигла на порозі. У передпокої панував хаос. Всюди стояли коробки, пакети і валізи. Їхні з Вадимом речі були зібрані й складені біля стіни.

– Що за… – видихнула Наталя, проходячи у вітальню.

На журнальному столику стояла масивна кришталева ваза. Наталя відразу впізнала її – ця ваза завжди стояла у свекрухи. Здивування змінилося тривогою. Щось тут було не так.

Вхідні двері скрипнули. Наталя обернулася і побачила Вадима. За його спиною маячили фігури батьків.

– Наталонько! – вигукнула Тамара Анатоліївна з надзвичайною наснагою. – Як добре, що ти повернулася!

Микола Сергійович пройшов у кімнату і сів у крісло. Він мав такий вигляд, немов був господарем становища.

– Що тут відбувається? – голос Наталії тремтів від напруги.

Тамара Анатоліївна радісно сплеснула руками.

– Вадим зробив нам приголомшливий подарунок! – захоплено заявила вона. – Уявляєш, він подарував нам цю квартиру!

Наталя переводила погляд із сяючого обличчя свекрухи на потупленого чоловіка.

– Що? – її голос упав до шепоту.

– Так-так! – продовжувала Тамара Анатоліївна. – Тепер ми з батьком житимемо тут, у комфорті й достатку. На старості років ми заслужили трохи затишку, правда, Миколо?

Микола Сергійович кивнув.

Наталя схопила чоловіка за руку і потягла в спальню. Зачинивши двері, вона повернулася до нього.

– Ти з глузду з’їхав? – прошипіла вона. – Як ти міг віддати квартиру батькам, не порадившись зі мною?

Вадим виглядав винуватим, але рішучим.

– Наталю, зрозумій, їм справді важко, – почав виправдовуватися він. – Ми молоді, нам простіше.

– Простіше? – Наталя підвищила голос.

– Поки що поживемо в їх квартирі, – Вадим уникав дивитися їй в очі. – А потім що-небудь придумаємо.

– Придумаємо? – Наталя розреготалася. – Ти хоч розумієш, що накоїв?

– Це мої батьки! – розлютився Вадим. – Я не можу дивитися, як вони мучаться!

– А на мене тобі плювати? Отже, ти вирішив усе за нас обох?

Вадим спробував обійняти її, але Наталя відсахнулася.

– Наталю, давай будемо розумними…

Наталя раптом зрозуміла щось важливе. Вона примружилася і пильно подивилася на чоловіка.

– Почекай. Ти віддав квартиру батькам? – її голос став холодним. – Тоді й іпотеку нехай вони платять!

Вадим зблід. Його рот прочинився, але слова не йшли.

– Що? Ні, іпотеку ми будемо платити, звісно, – пробурмотів він. – Це ж наш борг.

– Наш? – Наталя стиснула кулаки. – Ні, любий. Раз ти віддав квартиру, то я переїжджаю у свою. І більше ні копійки в твою іпотеку не вкладу!

Вадим змінився в обличчі. Він схопив її за плечі.

– Наталю, не дури! У нас ще десять років виплат! Без грошей від твоєї оренди я не впораюся!

– Це твоя проблема, – відрізала Наталя. – І твоїх батьків.

Двері відчинилися. На порозі стояли Тамара Анатоліївна і Микола Сергійович.

– Що за крики? – обурилася свекруха. – Що відбувається?

– Ваш син щойно пояснив мені вашу схему, – холодно сказала Наталя. – Ви отримуєте квартиру, а я маю продовжувати платити за неї? Прекрасний план!

– Наталю, не будь егоїсткою! – сплеснула руками Тамара Анатоліївна. – Ми ж сім’я!

– Ні, ми не сім’я, – Наталя пройшла повз неї до коробок із речами. – Сім’я так не чинить.

Вадим кинувся до неї.

– Наталю, давай поговоримо спокійно! Усе можна вирішити!

– Уже вирішено, – Наталя схопила свої валізи. – Я подаю на розлучення.

– Ти не можеш так вчинити з Вадимом! – закричала Тамара Анатоліївна. – Він усе життя платитиме цю іпотеку сам!

– Ви про це мали подумати раніше, – відрізала Наталя. – Коли вирішили провернути цю аферу за моєю спиною.

Микола Сергійович схопив Наталю за лікоть.

– Не можна так із батьками чоловіка! – прогримів він.

Наталя висмикнула руку.

– Можна. І потрібно, коли тебе намагаються обдурити.

Вона взяла валізи і попрямувала до виходу. Вадим у розпачі кидався по кімнаті.

– Наталю, почекай! Давай усе обговоримо! – кричав він. – Це непорозуміння!

Наталя обернулася на порозі.

– Десять років іпотеки без моєї допомоги, Вадиме. Подумай про це.

Вона зачинила двері й вийшла на вулицю. Сльози текли по щоках, але Наталя не зупинялася. Вона спіймала таксі і поїхала до батьків.

Телефон розривався від дзвінків. Вадим, свекруха, навіть свекор намагалися додзвонитися. Наталя вимкнула звук.

Олена Петрівна зустріла доньку з розпростертими обіймами.

– Матусю, я все втратила, – ридала Наталя.

– Нічого ти не втратила, – твердо сказала мати. – Ти позбулася зайвого вантажу.

Через місяць Наталя стояла в суді зі спустошеним поглядом. Розлучення пройшло напрочуд швидко. Вадим не сперечався і не протестував. Він виглядав постарілим і змученим.

– Ти зруйнувала нашу сім’ю, – шипіла Тамара Анатоліївна в коридорі суду. – Ти зіпсувала нам усім життя!

– Ні, – спокійно відповіла Наталя. – Ви самі все зруйнували своєю жадібністю.

Вийшовши з будівлі суду, Наталя глибоко вдихнула. Від серця відлягло. Вона сіла в таксі і назвала адресу. Свою адресу.

Квартира зустріла її тишею і чистотою. Орендарі з’їхали тиждень тому, і Наталя встигла все привести до ладу. Вона повільно пройшлася кімнатами, торкаючись стін і меблів.

– Дім, – вимовила вона тихо. – Я знову вдома.

Вона відчинила вікна, впускаючи свіже повітря. За вікном шуміло місто – живе, енергійне, сповнене можливостей. Наталя посміхнулася. У неї з’явився шанс почати все спочатку. І цього разу вона не зробить колишніх помилок.Спеціально для сайту Stories