Брати Коля та Іван росли у неповній родині. Батько, гуляка та любитель застіль, кинув дружину з хлопчиками, коли старший, Микола пішов у п’ятий клас, а Іван ще був у дитячому садочку. Сім років різниця була у братиків.
Жінці було важко, добре хоч бабусі та дід допомагали як могли – картоплею, овочами, молоком. Жили рідні в одному селищі.
– Нічого Валюша, – заспокоювали покинуту жінку родичі, – нехай йому щастить. А в тебе будинок непоганий. Хлопчики виростуть і буде тобі опора на старості років.
Але Валя як не намагалася, все ж таки важко пережила зраду чоловіка. Особливо було прикро їй за дітей.
– Ну, якби тільки мене кинув, – плакала вона на плечі у матері, – а то ж рідні кровиночки залишилися. Ну, Бог йому суддя…
Проте Валя стала часто хворіти, схудла, змарніла, і через чотири роки у неї виявили онкологію. Довелося тепер їй серйозно лікуватися, часто їздити лікарями, лежати в лікарні.
– Ну, синку, – казала Валентина старшому Колі, – ти в мене тепер у хаті за головного. Я, швидше за все, недовго протягну. Тільки Іванові не кажи, він ще малий для такого… А тебе заклинаю, ніколи не кидай брата…
– Та що ти, мамо. Все буде добре, – стримуючи сльози, заспокоював мати старший син, – Ось побачиш. І я і при тобі ніколи Ваньку образити не дам. Обіцяю.
Валентина посміхнулася. Вона дуже любила обох синів, але молодшого чомусь ще й шкодувала більше, ніж старшого.
– Ой, Коля весь у мене, – говорила вона матері, – і серйозний, і роботящий, а ось Ванька – у чоловіка. Гуляти любить, веселун, аби школу закінчив добре… За ним пильний нагляд потрібний.
Мати мала рацію. Микола бачив легкий і вітряний характер Вані та став ним особливо опікуватися: і уроки перевірить, і з вечірніх гулянь додому кличе, і поради дає, як поводитися і що робити.
– Відчепись, Колько, годі за мною ходити як наглядач! – висловлював невдоволення Ваня.
Але тільки коли Коля пішов до армії, молодший брат звільнився від контролю. Мати все лікувалася, і Ваня відразу став гірше вчитися, розбалувався, замість того, щоб по дому допомагати, пропадав на вулиці, користуючись добротою матері та бабусі.
Повернувшись з армії, Коля побачив, що Ваня дуже виріс, голос його став грубішим, і хоч брати й скучили один за одним, але кожен вже був сам по собі – мужики.
Проте Микола не забував про виховання брата, він почав знову допомагати йому в навчанні, і, як і раніше, залучав до домашньої роботи, і брав улітку з собою на підробіток. Треба було свій будинок теж у порядку утримувати.
– Який же ти в мене господарський, Коля, – хвалила його мати, – ось-таки пощастить твоїй майбутній дружині. Є хто на прикметі?
Коля жартував. А Ванька бачив його:
– Є, Оленка. Уся розфуфирена така. Може, бачила, з фарбованим рудим волоссям по селищу ходить? Ось він по ній і сохне.
– Не збираюся я одружуватися, не слухай ти його, мамо, – соромився Микола і йшов на ґанок.
Проте невдовзі привів Коля Олену як дружину до будинку. Розписалися вони скромно, і невеликою компанією зіграли весілля вдома в Оленки.
Ваня не злюбив відразу дружину брата. Олена хоч і була місцевою дівчиною, але трудитися в саду та городі не любила, та й в будинку з небажанням прибиралась. Все озиралася на свекруху, і не хотіла доглядати її, так, як робили це сини.
Валентина чула не раз сварки старшого сина з дружиною, і намагалася йти до сусідки, щоб не засмучуватись, і не заважати молодим.
Але життя у Миколи так і не склалося. Не захотіла Олена «тягнути брата і доглядати хвору матір, що слабшає». Вона і за чоловіком не прагнула доглядати, вважаючи, що обидва повинні бути на рівних.
Їй більше подобалося, коли вранці чоловік запрошував її на сніданок, а то й каву в ліжко приносив.
Коли пара після півтора року спільного життя розлучилася, Валентина ще більше схудла, вважаючи себе винуватою у невдачі сина.
Ваня на той час вже закінчив школу і збирався йти до армії. Микола замкнувся у собі. Він вже шкодував, що так поспішно одружився, і дав собі зарок не довіряти своїм почуттям і жінкам взагалі.
– Вибач мені, синку, – вибачалася постійно мати, – це я винна. Хто захоче доглядати мене, або навіть терпіти поруч чужу хвору людину?
– Це ти чужа? – обурювався Микола.
– Для неї – звісно. Це я лише для вас рідна. А хіба я ще комусь потрібна?
Але син не хотів нічого слухати та обіймав маму. Жили вони разом тепер дружно, чекаючи зі служби Ваню.
Молодший син повернувся дорослим. Злетіла з нього та лушпайка, дурна пихатість і дитяча наївність. Але через пів року після його повернення мами таки не стало.
Як ніколи в цей час брати були потрібні одне одному. Вони відремонтували кухню, лазню, щоб зайняти себе працею якнайбільше, щоб відволіктися від сумних думок про матір.
Микола знайшов собі жінку у селищі. Ніхто б і не подумав, що стане він ходити до вдови Раїси, яка старша за нього на вісім років, і в якої син і донька.
– Ось ти знайшов собі й маму, дружину, та й дітей відразу, – говорив йому Ванька з докором.
– Не твоя справа, – огризався Микола, – а молодим вертихвісткам я вже не вірю.
Але молодшого брата Микола не кидав. Жив на два будинки. Тільки коли Ваня теж одружився і привів у будинок свою дружину, Миколі довелося забратися. Так би він, може, і жив би у своїй кімнаті, але Ванька наодинці йому так і сказав:
– Ти краще пішов би жити до своєї… Без образ. Ми таки молода сім’я. Чого тут другому мужику вештатися?
Коля кивнув і навіть зробив зусилля посміхнутися. Однак таке прохання брата кольнуло його серце. По суті Ванька, його рідний братик, якого він виховував, навчав, опікувався, виставив його з дому.
Прийшов Коля до своєї Раїси та залишився в неї, а незабаром вони розписалися тихо. Тепер лише зрідка відвідував Микола брата, не заважаючи йому жити, як хочеться.
Віддушиною були бабусі та старий дід, які на нього завжди чекали, і хвалили за широку натуру та добре серце.
Однак, проживши з дружиною три роки, Ванька перебрався працювати в місто, і, мабуть, загуляв там. Чутки поповзли селом, що у Вані є в місті коханка, а то й друга родина.
Микола зустрів Івана одразу біля будинку, як тільки дізнався про це.
Брати посварилися. І Ванька, щоб Коля його знову «не виховував, і не вчив як жити», кинув дружину відкрито і поїхав до міста.
Миколай так переживав за сім’ю брата, що був сам не свій. Він пам’ятав своє розлучення, і не хотів, щоб Іван теж опинився біля розбитого корита, тим більше, що у Вані з Олесею вже був синок Олексій.
Коля став приходити до Олесі, дружини Вані, і допомагати їй у господарстві, адже вона була сиротою. Раїса та Олеся стали подругами, і маленький Льоша любив ходити в гості до дядька Колі.
Так минуло два місяці. Ваня майже не з’являвся у селищі, а якщо і приїжджав, то ненадовго зовсім, і Миколі не вдавалося його побачити.
– Немов ховається братик твій, – говорила Раїса, дружина Колі, – боїться з тобою перетнутися. Накоїв справ, а тепер і від дружини очі ховає, і гордість повинитися заважає. Кажуть, що один він у гуртожитку заводському живе у місті. А Олеська на нього чекає… Сподівається, що одумається мужик. Зганьбив на все село.
– Не втручайся, Раю. Це їхня справа. Хоч я й сам би його побив, – стискав кулаки Микола.
Старший брат приходив кілька разів на тиждень, щоб принести дров у лазню, набрати води, почистити тварин у дворі.
Чутки про те, що Микола опікується тепер його дружиною, дійшли до Вані.
Якось приїхав він у село надвечір, прийшов у свій будинок, став у сінях і чує голос брата на кухні. Про щось говорять весело Микола та Олеся.
Закипіли ревнощі в грудях Ваньки, відчинив він двері й увійшов, як сніг на голову впав.
А там якраз Микола поличку прибиває, а Олеся вечерю готує.
– Привіт, – глухо сказав Ванька і насупився, – дивлюся: весело у вас. На мене ніхто не чекає. Зайнялися ремонтом, так. А своїх у тебе справ, брате, немає? Чи ти вже звик до чужої дружини заходити? Мало які справи тут знайдуться?
– Що? – Микола випростався, кинув цвяхи на підлогу, згріб брата в оберемок і виволік його на вулицю.
– А чого нам на тебе чекати? Дурнів і так кругом повно. Нецікаво вже, брате, розумієш? З дурнями… – Микола злегка придушив Ваньку, притиснувши до стіни, через що той почервонів як рак і прошипів:
– Відпусти. Дай сказати…
– А ось не відпущу гада. Дружина тут, розумієш, ганьбу повними ложками сьорбає. Кинута з малюком живе.
– А тобі щодо мого особистого життя? Ти завжди мною командував з дитинства. А я сам хочу жити, як мені хочеться… – знову прошипів Іван.
– Сам? Ага… Бачу, як у тебе добре все виходить. Від рідного сина та дружини ліворуч бігати! Так ти, негідник, ще й ревнувати до мене надумав. Я тут у твою відсутність допомагаю їй, сім’ю твою тягну – і ось мені подяка. Свиняче рило.
Микола ніколи й пальцем не чіпав брата, але тут не стерпів – відважив йому ляпас, аж іскри з очей у Ваньки посипалися.
– Ти чого? З глузду з’їхав зовсім… – Іван схопився за обличчя, з носа сочилася кров.
Тут почулися поспішні кроки, і жінки вибігли на ґанок:
– Ваня, що це? У тебе кров… – заметушилась Олеся, стягуючи фартух і прикладаючи до обличчя чоловіка.
– Коля, припини, що ти… Не треба… – Рая забирала в будинок Миколу, – ви ж брати, з глузду з’їхали, чи що… Що там, на небі, ваша мати скаже? Вона все бачить. Ось дурні…
– Та чорт з ним… Правильно, – погодився Микола, витираючи піт з обличчя, – пішли додому, хай поговорять. Але я йому трохи вклав розуму. Якщо дійде, звісно…
Побачивши Раїсу, яка, виявляється, була в кімнаті з Льошею, Ванька обм’як, знітився, замовк. Він зрозумів всю свою навіженість і дурість.
– Ось і я став посміховиськом, – сказав він дружині, вмиваючись на кухні, – вибач мені Олеся… Я повний дурень. Насправді – повний дурень.
– Ще й ревнувати надумав! Звичайно, дурень, – погодилася дружина, – а щодо «вибач» я подумаю. Але якщо завтра не повернешся з речами… то все.
– Так я вже… А речі на подвір’ї, там біля ґанку… – Ванька обійняв дружину, а потім озирнувся на поріг кімнати. Там стояв Льоша і на всі очі витріщався на батька.
– Синку, – Іван присів до сина, – чи не забув татка? Ти мені вибач, я зараз тільки з речами. А завтра підемо в магазин іграшки купувати, гаразд?
Олеся дивилася на чоловіка, і сльози збігали її щоками. Вона беззвучно плакала. Звикла вже за відсутності чоловіка, щоб не чув малюк.
Ваня став жити, як і раніше у сім’ї. Після тієї розмови з братом він змінився, зрозумів, що краще, ніж у рідному домі з дружиною та сином йому ніде не буде.
І з Миколою в нього стосунки налагодилися. Брати, як і раніше, всюди були разом: і працювали тепер поряд на пилорамі, і ремонтами займалися разом, і в ліс по гриби ходили. Так і стали сім’ями дружити. Минуло багато років, і вони вже не згадували про погане.
І лише одного разу, коли поминали вони матір на цвинтарі в річницю її відходу, Ванька випив сто грамів, розплакався, зітхнув і подякував Колі:
– Стільки ти для мене зробив, брате… Дякую. Ніколи не забуду. І за сім’ю мою боровся, і будинок віддав. І допомога від тебе завжди безкорислива. І вчив у дитинстві, і читав мені вголос, пам’ятаю, коли я ще читати не вмів … Ніколи мені з тобою не розрахуватися …
– То хіба між своїми потрібні розрахунки? Господь з тобою, Вань, – голос Миколи трохи затремтів, – ми ж – рідні. І потім – не без допомоги матері. Це вона мене просила. І я обіцяв.
– Вона просила? – Вразився Ваня.
– Так. Але якби не попросила, я б і сам здогадався. Вже повір.
– Виходить, що я в тебе важка дитина, – трохи посміхнувся Ванька, – і єдина…
– А ось і ні, – посміхнувся Микола, – вже – ні.
– Що? Невже Райка…? – спитав Іван.
– Так і є. І поки що знають тільки свої – рідні. От і тобі говорю. Не тріщіть по всьому селу, чи мало. Щоб не наврочити. Зрозумів? А коли вже стане видно, то й добре.
Вчасно народилася у Раї донечка, яку назвали Валею, на честь бабусі. І що цікаво – мала і була копією баби Валі. Ось як природа постаралася. І брати обожнювали дівчинку. Вона їм так нагадувала матір.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
