— Жінка, яка не може мати дітей, — уже й не жінка, а тільки півжінки. Так свекруха моя каже, — Марійка зітхала й гірко посміхалася.

— А ти не слухай, — різко й несподівано голосно схилилася до неї напівглуха баба Катя, — Бо Бог знає, шо робить. Знатить рано тобі мати дітей, він же наперед усе бачить.

— Так адже, бабо Катю… як бачить-то? П’ять років живемо. Я так дитину хочу, — сльози потекли по Машиних щоках.

Не так часто вона про це говорила вголос, все більше мовчала, про себе в серці зберігала цей біль. А зараз прийшла в рідне село за десять кілометрів провідати могилу матері, і ось присіла з рідною душею поговорити – зі старою напівглухою сусідкою.

— Але не ми дітей знаходимо, а вони нас. Терпи, рідненька.

Гавкали собаки, що залишилися в селі, цвірінькали горобці. Звичних звуків села вже й не залишилося.

Село Гливки, практично померло. Схилилося похиленими хатами до річки, ніби віддавало їй свій останній уклін.

Марія попрямувала додому, до чоловіка. У велике село. Потрібно було вийти засвітло. Усе життя вона боялася нічного лісу й поля – дитячий переляк якийсь…

Маша родом була звідси. Шість років тому залишилася зовсім одна. Батько загинув, і мати рано померла. Пішла вона працювати дояркою в місцевий колгосп.

Тоді, коли познайомилася з майбутнім чоловіком, був червень. Це було сімнадцяте літо Мар’ї, і перше літо, коли працювала вона на фермі. Ходити на ферму було далеченько, але вона бігала туди із задоволенням, хоч і боліли спочатку руки від доїння.

Одного ранку дорогою застав її дощ. Небо заволокло, обклало хмарами, хрипко зарокотало. Усе навколо стало здаватися косим, зігнутим в один бік.

Маша пірнула під навіс, що стояв на краю села біля лісу. Сіла на настил, намотувала на руку розпущені чорні коси, вичавлюючи з них дощову воду.

І тут, крізь косі струмені дощу, вона розгледіла чорнявого хлопця, що біжить до неї, у картатій сорочці, що прилипла до тіла, і закатаних вище колін штанях. Хлопець пірнув під навіс, побачив її і усміхнувся:

— Ось це подаруночок! Я — Микола, а тебе, як звати?

Мар’я злякалася, серце заколотилося – навкруги темрява від дощу. Вона промовчала, відсунулася на край настилу.

— Тебе громом чи що оглушило? Чи німа? – жартував він.
— Не німа. Машею мене кличуть.

— Замерзла? Погріти? — продовжував лякати він дівчину, але близько спочатку не підходив, — А нам дощ весь покіс збив.

Він ще довго жартував, а потім почав чіплятися так, що Марія дуже злякалася. Блузка її прилипла до тіла – чи то розбурхало хлопця, чи просто був він дуже велелюбний… Вона побігла під дощ щодуху, і довго так бігла, озираючись.

Ох, і страшно було в похмурому від навислих хмар лісі! А потім Микола прийшов до них скотарем на підміну, тимчасово. Марія глянула на нього з образою. І тут він раптом почав свої залицяння, ходив за Марією по-серйозному. Мабуть, та зустріч залишила слід.

У заміжжя Мар’я поринула з радістю. Хоча, що чекає її в сім’ї чоловіка і в чужому селі, вона уявляла погано. Свекруха виявилася похмурою, нездоровою. Вона з радістю звалила на невістку частину турбот, але стежила за виконанням справ пильно.

І хоч доводилося і не солодко Мар’ї, вона не сумувала. Була вона працьовита… Ось тільки докори свекрухи бентежили. Ну, так і справді – прийшла голодранкою, без приданого, сирота, та й годі.

Утім, через деякий час, з приводу господарства свекруха заспокоїлася. Бачила, що невістка вправна. Іншим докорам настав час – не несла Мар’я. Минув рік, пішов другий, а дітей так і не було.

— Ти, дівка, зіпсована якась. Жінка, що не може мати дітей, — уже й не жінка, а тільки півжінки. Що це за хата в нас без онуків-то?

Мар’я плакала Миколі в плече, він докоряв матір, а та злилася ще більше. Мовчала, зітхала. Свекор і зовсім, дивився в бік Марії, лише коли вона ставила перед ним миску.

Але надію Маша не втрачала. Сама ходила до фельдшериці, сама потайки бігала в сусіднє село до Батюшки, варила і пила відвари, які радили від бездітності.

Життя йшло. Їхній будинок вважався не найбіднішим. Хоч часи були нелегкі. Шматок у хаті завжди був. Якось під ранок приніс Микола півмішка сирого зерна.

— Ох, Миколо, ох, не треба… Як би не донесли! — казала мати.

— Усі тягнуть, не один я. Заспокойся, мати…

Запереживала і Мар’я. Вмовляла Миколу не вплутуватися в такі справи. Але він все одно й притягав із колгоспних робіт якісь відходи.

Марія і ночами вже почала спати погано. Не запалюючи лампи, сиділа вона на ліжку, підігнувши ноги, чекала чоловіка.

І ось одного разу пішла його зустрічати. Навпомацки відшукала спідницю, кофту й фуфайку, знайшла під ліжком високі гумові чоботи, прихопила чоловічий брезентовий плащ і вийшла на ґанок. Листопадовий пронизливий вітер ударив у відчинені двері, великі краплі води обпекли обличчя.

І де він так довго в цю дощову пору? Ноги самі понесли її на край села.

Вікна не горіли, навіть собаки поховалися. Не ув’язалося за нею і прив’язливе цуценя Фенька, якого ніжно вона любила.

Марія йшла, дивлячись перед собою, виглядаючи чоловіка, а потім зупинилася на краю села.

Далі йти — тільки в поле. Нічного поля і лісу Мар’я завжди боялася. Вона вирішила трохи почекати, та й повертатися назад.

Дощ бив по холодній вогкій землі, шумів – то накатами вітру, то рівно й монотонно. І тут, крізь шум дощу, Марія почула легкий жіночий сміх. Він лунав з боку поля.

Вона прислухалася і раптом виразно зловила голос Миколи. Спочатку навіть зраділа, зробила крок, а потім охололо… Він там не один.

Шум дощу то заглушав, то доносив до неї голоси. І вона впізнала жіночий голос – це був голос Каті, дівчини із сусіднього села, яка працює разом із нею на колгоспній фермі.

Катя була смілива, весела і балакуча. Мріяла кинути село, вирушити в місто на заробітки.

— Ходи, хата, ходи, піч, ходи й галанка.

Я в мамки одна дочка! Міського я знайду, лисого багатого. Не хочу в колгоспі жити, дурепою просватаною! — розповідала Катька на гулянках.

А ось останнім часом щось згасла веселість Катерини. Вона перестала смішити дівчат, як бувало, промовисто погладшала. І жіночки на фермі подейкували, вона чекає дитину від одруженого. Марія була впевнена, що від когось міського.

А он як обернулося. Що цей «одружений» – Микола, Мар’я не могла навіть і припустити. Вона побігла додому щодуху слизькою, знайомою до кожного горбика стежкою. Але все одно впала, проїхала боком по багнюці – спідниця її в ногах заплуталася.

Прибігла додому й почала відмиватися в лазні, загуркотіла тазом. Пралася довго, навіть якось несамовито, все ніяк не могла випустити з голови цей сміх, цей ласкавий голос і шепіт чоловіка, звернений до іншої.

— Відперемо цей бруд, Фентка, відіпремо,- розмовляла з цуценям.

Усе, що було в неї в цьому домі – так це її любов і його любов до неї. А виявилося, що й цього немає. І чи то від того, що на власні очі картини цієї любовної вона не бачила, а лише чула в глухому шумі дощу, чи то від бездонної жіночої надії, Мар’ї в зраду вірити не хотілося.

І коли заглянув до неї в баню Микола, вона нічого йому не сказала. Вирішила почекати до завтра.

А рано вранці за Миколою прийшли. Два правоохоронця і голова колгоспу. Мати ридала, хапалася за піджака голови.

Батько проводжав сина мовчки, дивлячись спідлоба на непроханих гостей. Мар’я клопотала, збирала чоловіка, піднімала з підлоги невтішну свекруху.

Із села забрали чотирнадцять осіб, відвели в правління. Народ юрмився біля стін правління до обіду. Передавали мішки, кульки… Обідньої пори під’їхала вантажівка, усіх заарештованих посадили в кузов і відвезли. Сказали, що в місто – на суд.
Марія озирнулася. Під березами віддалік стояла і Катерина.

Цей арешт надовго сполошив усе село. Ось тільки говорити про це боялися, сиділи, закрившись, по хатах.

Свекруха злягла у своєму материнському горі. Захворів й свекор. Уже кілька днів і Мар’я не спала.

Так нічого й не вирішила вона з Миколою, залишилася чи то дружиною, чи то покинутою. Але зараз жалість і страх за чоловіка пересилювали образу й ревнощі.

Рипатися зараз нікуди було не можна, дружину арештанта не дуже вітають в інших колгоспах. А про розлучення з Миколою так і не поговорили.

Через кілька днів Мар’я, втомлена, поверталася з ферми, несла молоко, коли раптом, відчинивши двері своєї хати, побачила Катерину.

Вона сиділа за столом, склавши руки під великим уже животом. А перед нею – свекор зі свекрухою. Катерина дивилася прямо, лише цокнула язиком.

— Добрий день, — сказала Катерина.
— Вітаю, — відповіла Мар’я.

— Марійко, — незвично привітно звернулася до неї свекруха, — Але ж Катя-то в місто їздила, відвідувала там наших. З Ольгою і Ніною, батько ж там у них і Васька, чоловік Ольги.

Марія поставила відро з молоком на піч, мила руки біля рукомийника, слухала.

— Маш, суд же був, десять років нашому Колі дали! Ти подумай, – мати простягнула руку з хусткою, а потім притиснула її до очей і заплакала.

— Як це — десять?
— Так… , — відповіла за свекруху Катерина, — Сказали – державні злочинці вони. Майже всім по десятці вліпили. Судили всіх, одним списком.

— Господи! — видихнула Мар’я, не вірячи своїм вухам.
Свекруха плакала, було шкода її. Мар’я заспокоювала:

— Ну, мамо. Не може бути. Може подумають ще, можа й відпустять… Страху наженуть та відпустять, — сподівалася Маша.

— Хто їх тепер відпустить? Дурна ти зовсім, Машо! Тепер уже — по етапу. Кажу ж, судили ох судом, — Катерина була впевнена у своїх словах.

Вони ще погорювали, послухали подробиці про судовий процес від Катерини. Потім зависла пауза, лише чутно було, як свекор прихлюпує чай із блюдця.

— Ну, ось що! — Катерина грюкнула долонею по столу так, що всі підстрибнули, і голосно заявила, — Оскільки господарі мовчать, я скажу: Колька збирався одружитися зі мною. А з тобою розлучатися хотів, та не встиг. Ось так от, Марійко.

Хочеш вір, хочеш не вір, але дитинка у мене від нього буде. І одна я її ростити не збираюся. І додому в село батько мене з животом не пустить.

Але думала, що одружимося з Колькою, пробачить. А тут он воно, як обернулося…

Тому до вас йду жити, – обернулася вона до свекра, — Вашого онука няньчити будете. З Колею говорила я в місті, не проти він. Тільки Машу теж гнати не велів, сказав, потім уже розлучаться.

Катерина розповіла все це швидко, дивилася на Марію, чекала на реакцію – здивування, протесту, сліз…

Але Марія сиділа на лавці біля печі, спокійно склавши втомлені руки на спідниці, і мовчала, дивлячись у підлогу. Першою не витримала свекруха.

— Марійка, наш це дім, нам і вирішувати. Онук же буде. А Коля… Що там із Колею… Як він там? — свекруха схлипнула, —

Нехай Катерина тут залишається, таке наше рішення. Нехай хоч дитя сина в домі росте. А ти вже сама вирішуй, – вона уткнулася у фартух, заплакала.

— Нехай, я не проти, — відповіла Марійка встала, почала цідити молоко.
Катерина зі свекром вирушили за речами.

Свекруха почала поратися, чекати Катерину.

— Спати-то де покладемо? Адже дитини чекає… Ось ось народить, і дитині куток потрібен. Ох, горе-горе…

Марія принесла з двору оберемок соломи, розстелила її на підлозі біля печі на кухні, зверху накинула домоткану зі скручених клаптів деружку – тепер це її постіль. Майже як у Феньки в будці.
***

Дні ставали дедалі коротшими й холоднішими. Хворіла свекруха всю зиму. Катерина в останні дні сильно розповніла, ходила перевальцем.

Господарство лягло на плечі Марії, нікуди від нього не дінешся. Катерина зі свекрухою якось навіть здружилася, можна сказати керувала нею.

Навіть за Марію заступалася часом, коли бачила, що та з нею аж надто сувора.

— Піди на ліжко ляж, а то запрягли тебе тут, — жаліла вона Марію.

З денного доїння до вечірнього сиділа Марія на фермі. Поглядала в маленьке віконце на білий ліс за річкою і думала про свою долю.

Повернутися в рідне село вона не могла. Хата там свистить вітрами, та й на роботу в лютий мороз за десять кілометрів не побігаєш.

Часто стала згадувати вона маму. Що б сказала вона зараз, бачачи в якій ганьбі живе її дочка? Дві дружини в будинку в одного мужика. І поди розбери, хто головна. А мама в неї була горда жінка, впевнена.

Так і текли зимові дні, позначені втомою і малим розмаїттям. Лише малюк, що народився в січні, привніс трохи радості.

У найлютіші морози привіз Катерину на возі свекор із пологового будинку з маленьким згортком у руках – хлопчика назвали Єгор.

Мар’я щосили намагалася на дитину дивитися якомога менше, душа боліла, що не вона принесла в дім дитя, хоч і молилася, і лікувалася… Але нереалізовані материнські почуття прив’язали до малюка і її.

— Увесь же в Колю, скажи, Машо, — уже забувала про її почуття свекруха.
— Так, схожий…, — погоджувалася Мар’я.

Здебільшого з сином була, звичайно, Катерина. Але помічала Марія, що синочок хвилює Катерину значно менше за свою власну майбутню долю.

— І чого тепер? Так і гнити тут, у цьому колгоспі? А я ж на курси хотіла в райцентр, на лаборантку хотіла вивчитися. Колю тепер десять років не чекай. Що й робити-то, не знаю…
***

А на фермі почалися зміни. Побудували в них у селі чотири двоквартирні будинки, заселили сім’ї. Прийшли до них підмінні доярки, балакучі, нетутешні, але працьовиті.

З’явилися в них вихідні. З однією жінкою з новеньких здружилася Марія. І у свій вихідний Марія була на фермі.

— Ти чого це? — запитувала нова знайома Віра.

Розповіла Мар’я їй свою історію — вдома в неї не надто весело. Віра дивувалася. Такого, щоб під одним дахом уживалися дружина і коханка, вона не чула.

— Іди, — радила вона.

— Та що ти, Віро, — відмахувалася Марія, — Нікуди мені. Та й як вони без мене-то? Господарство ж…

Єгор зростам, вже починав потихеньку пересуватися на колінах. Мар’я розчулювалася.

Тягнувся він до неї більше, ніж до матері, чіпляв кучері, цілував у щоки, сміявся закручено, дивлячись на її кривляння. З підрослим цуценям Фенькою влаштовували вони веселі ігри.

Що казати — хлопця Маша полюбила. А Катерина, ніби як, і сприяла цьому. Була з дитиною різка, сувора, а часом і невиправдано жорстока – такому маленькому вже перепадало часом від матері – він її дратував.

І Марія розуміла – чому. Мрії він її перекреслив, мрії про життя в райцентрі.

Свекруха і свекор з онуком сиділи, але сил у них уже точно не було. Зранку Марія вирішила пекти пироги.

Із засіку в чавун насипала чотири совки борошна і, повернувшись у хату, почала замішувати тісто. Катерина збиралася на гулянку до сусідів. Начепила біле намисто і втекла. Свекруха присіла поруч із Машею, тримаючи Єгора на руках.

— Ох! Машо, адже сказати тобі чого хочу. Ніби ти матір дитині, а не Катя, — Марія відчула якесь хвилювання в словах свекрухи, — Катерина боїться сказати, так я скажу: їхати вона надумала. У місто, каже.

Вчитися хоче там і працювати. Єгора хоче на нас залишити. А ми-то з дідом уже які няньки!

— Як це? — очі Марії розплющилися.
— Так от. На тебе, мабуть, сподівається. Така вона, стерво, а не мати… Як це дитя своє кинути? Століття жила, такого не бачила!

Вона помовчала. Маша продовжувала місити тісто, але вже за інерцією, неусвідомлено, думаючи про сказане.

— Чого робити будемо, Машо?

Маша знизала плечима.

— А я от думаю — може, й на краще це. Своїх-то дітей тобі Бог не дав, то ось дитина в тебе буде. А Коля повернеться, кого вибере? Звісно, того, хто дитину його ростить, — вона з любов’ю подивилася на онука, що сидить на колінах, — Може так ось Бог-то все і обернув. А? Як думаєш? — свекруха підлесливо заглядала Маші в очі.

— Я не знаю, мамо. Подивимося…
— А чого дивитися-то? Чого? — затараторила на радощах свекруха, — Я ж, поки ти на фермі-то, понянчусь, а там… І дід… Загалом, виростимо. Адже онук… А Катька й не мати, а так – назва одна. Учора рушником його… ох… Ледве вирвала.

Марія вирушила на вечірнє доїння. Свято святом, але доїти треба. Вона взагалі зараз анітрохи не уявляла, що їй робити, не в силах була щось вирішити. Усе навколо стало раптом якимось чужим, навіть пироги вже пекти не хотілося.

— Що сталося, Маш? Обличчя на тобі немає, — Віра дивилася на неї жалісливо…
***
Пироги вдалися. Марія виклала їх у чавунець, прикрила рушником. Катерина повернулася розчервоніла, весела й задоволена.

— Ох, життя гарне, Машко! Даремно ти не пішла, таке гуляння! Наспівалися, наплясалися!
— Пироги ось, — підняла рушник Марія.

— Уууу, голодна я, — схопила пиріг Катерина, відкусила на ходу. Вона вже стягувала ошатну сукню.

Мар’я справлялася з господарством у дворі. Вона зупинялася часом, втупившись в одну точку, з тихим сумом вдивляючись у своє життя. Фенька крутився навколо, не розуміючи, що відбувається з його господинею.

Катерина заснула попереду Єгора, свекруха і свекор теж притихли у своїй комірчині. Марія заколисала хлопчика, поклала його поруч із матір’ю. Сонна Катерина прикрила сина рукою, обійняла.

За вікном було похмуро. Зашурхотів по даху дрібний дощик. Марія подумала про це зовсім спокійно.

Дощ не здатен був її зупинити. І темний ліс, якого боялася з дитинства – теж. Хто заслуговує на звільнення, якщо не вона?

«Ні, мамо, більше я не терпітиму, права ти. І любові вже немає ніякої, і надії теж,» – подумки говорила Марія з матір’ю.

Ніхто й не помітив, що Марія витягнула в сарай полотняну свою сумку. Вона взула гумові чоботи, натягнула пальто, незважаючи на літню пору, трохи постояла посеред кухні. Узяти пиріжків? Та ні… Нехай уже їдять на згадку про неї.

Вона тихенько, трохи скрипнувши мостинами, вийшла з дому. Узяла в сараї важку сумку з усім своїм добром, потріпала прив’язаного сонного Феньку і вийшла за хвіртку.

По вологій дорозі йти було приємно. І поле не лякало. Біля лісу призупинилася, глибоко зітхнула і ступила туди рішуче. Тільки так можна було дійти до станції. Досить уже боятися, відбоялася…

Вона зібралася в Іванкове – там набирали ткаль на навчання, давали гуртожиток. Це підказала їй Віра.

Туди, до нового свого життя, і прямувала Маша. Грошей було замало, вона хвилювалася, але на дорогу має вистачити.

А не вистачить, шукатиме, де заробити. Чомусь зараз Маша була впевненішою, ніж будь-коли у своєму житті.

Крізь шум дощу почула тупіт копит. Злякалася, зайшла в темну гущавину. І коли впізнала в місячному світлі силует свекра — покликала.

Він узяв її сумку, звалив на віз.
— Довезу, чого пішки-то з тягарем.
— Вибачте мене, — прощалася з ним вона на станції.

— Це ти нас пробач. Я все думав, коли ти, нарешті, втечеш? А ти он скільки терпіла, — він поклав Марії в руку гроші, — Не згадуй, — розвернувся і пішов до воза.

Маша, дивлячись йому в спину, прощалася з минулим. Її вибір був такий! Вранці прийшов поїзд. Гойднуло, вагони застукали по стиках рейок, відвозячи тривожну, але впевнену у своєму щасливому майбутньому Марію до нового життя.