– Жіночко, ви до кого? – Олена незнайомих людей на порозі свого помешкання не любила. – Професійним “біженцям” я не подаю, і набір столових ножів мені не потрібний!

– Доброго дня, дочко, – жінка потяглася до неї, мабуть, обійняти хотіла, або за руку привітатися, але потім зупинилася. – Я твоя мама.

– Ага, здрастуйте! Немає в мене мами, і ніколи не було.

– Ну як не було… Ти ж Олена Прохорова?

– Вона сама.

– Ось. Я ж так тебе в лікарні тоді й записала.

– Коли від дитини відмовлялася? То ти мені після цього тричі не мати! Чого прийшла? Дізналася, що мені дали квартиру? Так я тебе й на пів кроку за поріг не пущу!

…Олена ще в дитячому будинку дізналася, що від неї відмовилися відразу після народження. Випадково вдалося познайомитись зі своєю особистою справою.

Це її не здивувало, там багато таких було. Тих, у кого тато з мамою покійні, можна було на пальцях перерахувати. А решта – залишилися без піклування батьків.

Тобто, їх мами та тата, якщо такі офіційно були, або були позбавлені батьківських прав, або відбували термін. Були й такі, від кого матері відмовилися одразу після їхньої появи. До них потрапила й Олена.

Деякі кинуті дівчата все одно мріяли колись знайти своїх матерів. Надія, коли подорослішала, навіть на телепередачу листа написала.

Але ж хто їй матір знайде, якщо Надька її в очі жодного разу не бачила? Ні імені її не знає, ні навіть приблизного віку. Але вона матір все одно досі шукає:

– Мені б тільки зустрітися з нею один раз всього. Рідна ж кров. Може, у неї тоді важка життєва ситуація була.

– Чоловік-деспот проти дитини був. Або в неї вже дітей було стільки, що всіх не прогодуєш… Або хворіла вона невиліковно.

– Хворіла б – на дитину не наважилася, – Олена була непохитна, – а на світ привести й кинути немовля безпорадне, тільки стерво могла.

– Ні, я не вірю, що мама моя така. Можливо, вона мене шукає. А як знайдеш, якщо стару лікарню знесли вже давно…

– Дитячий будинок залишився, він у нас у місті один. Ні, подруго, мамки наші – тварини першорядні, особисто я свою шукати й не збираюся.

Після дитячого будинку подругам пощастило, – держава виділила їм по однокімнатній квартирі в будинку, побудованому за програмою надання безплатного житла дітям-сиротам і тим, хто залишився без опіки батьків.

П’ятиповерхівку у два під’їзди так і прозвали сирітською. Щоправда, дісталися там малогабаритні квартири не лише сиротам.

Були серед новоселів, як заведено, і родичі міських чиновників, і навіть одна родина мігрантів. Як вони у списку сиріт опинилися, навіть припустити важко.

А подруги отримали, та ще й в одному під’їзді. Олена на четвертому поверсі, а Надія на п’ятому.

Квартири, до речі, здали з недоробками. Багато чого довелося доводити до ладу, навіть шпалери клеїти. Надька відразу свого хлопця Дмитра запрягла.

А Олені доводилося все доробляти самій після роботи. Знайомі молодики у неї періодично з’являлися, але довго не затримувалися.

Одних ніби відлякувало її фактичне сирітство, інших, вона сама відшивала, бо їм тільки її квартира й була потрібна.

Тепер ось – мати з’явилася.

Надька буквально приголомшена цією звісткою була:

– І ти її прогнала?

– Прогнала! Навіть у коридор не пустила.

– І вона пішла?

– А що їй, у двері ломитися? Вона потім ще кілька разів на вулиці до мене підійти намагалася, але я з нею навіть не розмовляла.

– От ти, Олено, і недолуга. Та якби в мене мама з’явилася, хай будь-яка, та я б на сьомому небі від щастя була! Знала б, що не одна я в цьому житті.

– А я?

– Ти, це інше. Найближча, найвідданіша моя подруга, такої іншої на світі немає, і не буде. Але не сім’я! Там – зовсім інакше. Ось побачиш.

Але Олену до матері, яка з’явилася, поки не тягнуло. Навпаки, її раптова поява напружувала. Ось чому вона раніше десь ховалась? А тепер, коли Олена квартиру отримала, як з небуття виникла. На квадратні метри зазіхнула?

Втім, у дівчини й без матері проблем у цей час вистачало. Таксопарк, де вона працювала диспетчером, віддали в приватні руки двом якимось недобрим бізнесменам.

І тепер вони між собою ділили все, включаючи персонал. Це створювало в колективі якусь загальну знервованість, іноді, на зміну йти не хотілося.

Плюс до цього, їй зненацька став надавати знаки уваги таксист Петро. Хлопець був, взагалі-то, добрий, веселий, але, аж надто легковажний.

Міг посадити її у свій автомобіль і пів дня по місту катати. Безплатно, звісно. Але ж у нього денна норма є. Зі своєї кишені, чи що, гроші віддає?

З одного боку, така увага навіть подобалася. Але з іншого, – самостійне життя після дитбудинку привчило Олену до грошей ставитись дуже дбайливо, акуратно.

Вона чула розповіді про те, як колишні вихованці дитбудинків, які не мають жодного уявлення про сімейний бюджет, витрачали стипендії та заробітки, чи не за один день, а потім жебракували, або в борги залазили.

Ні, у цьому плані вони з Надькою обидві виявилися людьми серйозними, навіть дуже. Купити, звичайно, багато всякого хочеться, – і ошатного, і смачного, але стримувати себе треба.

Через кілька днів Олена повернулася з нічної зміни вранці, а Надя її вже біля дверей під’їзду чекає:

– Ти знаєш, хто у мене ввечері був у гостях?

– Дмитро твій, хто ж ще до тебе прийде?

– А ось і ні! Мати твоя. Її, між іншим, Зоєю Іванівною звуть… Ти про це, мабуть, і не знаєш.

– Та не треба мені знати, як її звуть! Немає її в моєму житті! І навіщо вона до тебе приходила? На мене скаржитися?

– Ні, вона про себе розповідала. Ти ж її слухати не хочеш.

…Зовсім юна Зоя приїхала після школи вступати до інституту в їхнє місто з далекого східного села. Колись тут жила і її тітка, на підтримку якої дівчина й надіялася.

Але виявилося, що родичка давно вже кудись переїхала, мало не у Львів. Довелося звикати до міського життя на самоті.

В інститут Зоя безнапасно вступила, отримала місце у гуртожитку, почала навчатися. На третьому курсі познайомилася із хлопцем із забезпеченої місцевої родини торгових працівників.

Далі все пішло за класичною схемою. Забезпечена сім’я про сільську дівчину чути нічого не хотіла, хлопця зрештою одружили на багатій доньці директора меблевої крамниці, а покинута Зоя несподівано виявила, що в положенні.

Додому шлях був зачинений, – позашлюбна дитина була тоді ганьбою на все село. Колишній коханий від майбутньої дитини зрікся заздалегідь.

Зоя взяла в інституті академічну відпустку і, зрештою, народила дівчинку, яку назвала Оленою та залишила у лікарні.

– На що ж вона тоді жила? – Здивувалася Олена.

– Єдиною людиною, – пояснила подруга, – хто знав про її цікаве положення, була тітка зі Львова, яку вона таки знайшла. Вона їй і допомагала потай від сільських.

– А потім твоя мати повернулася до села, а інститут так і не закінчила. Не могла вона тут жити, знаючи, що ти десь поряд.

– І вона мене потім ніколи не шукала?

– Шукала. Але лікарню, як ти знаєш, знесли, а з дитячого будинку чомусь надіслали відповідь, що тебе взяли за дочку.

– А зараз, як вона мене знайшла?

– Завдяки тій же львівській тітці. У неї сестра чоловіка у міській адміністрації працює. Вона і помітила Олену Прохорову у списку мешканців нашого сирітського будинку.

– Там же усі квартири через адміністрацію виділялися. До речі, житлоплоща твоїй матері не потрібна. У неї розкішний будинок у Дніпрі на березі річки, чоловік – головний агроном і ще дві дочки.

– Тож у тебе тепер є дві сестрички. А мама твоя до мене за дві години прийде. Ти поспи поки трохи після роботи. А я піду обід готувати. Возз’єднання сім’ї треба відзначити.

– А ти гадаєш, воно відбудеться? Я ще не вирішила, як до неї ставитися буду.

– Ось уві сні й вирішиш. І Петьку свого запроси з майбутньою тещею познайомитися, а Дмитра я вже на ринок за продуктами відправила.

– Та не хочу я тепер спати!

– Тоді ходімо до мене. Допомагатимеш.

– Може, у мене стіл накриємо? Моя ж мати таки.

– У тебе ви потім ще довго розмовлятимете віч-на-віч. Вам багато про що ще розповідати доведеться. Вважай, тільки зараз і зустрінетесь.

Чудова таки в Олени подружка. Теж рідна…

Чи слушно вчинила Надія? Можна пробачити такій матері? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.