Іван привіз наречену Валентину до свого села, до батьківської хати. Мати зраділа, у тридцять із гаком років син нарешті вирішив одружитися. Нагулявся. Приїхав. Допомога їй буде на старості років.
Дім повна чаша, мати господиня в домі. Батька давно не стало, залишивши міцний будинок і велике господарство. Старався все для сім’ї. Тільки ось син один, не змогла Віра другого виносити, а потім і зовсім не змогла… Важка робота сільська, господарство велике, щоденного догляду вимагає без вихідних і відпустки. А потім і сам надірвався, зліг. Віра три роки за ним доглядала, але все марно. Навчилася тоді Віра і з трактором поводитися і з будь-якою худобою.
Валентина була молода. Років так на десять молодша за Івана, прикинула Віра. Молода, тендітна, шкіра та кістки. Себе згадала жінка, така ж була. У чому й душа тримається. А валізка малесенька. Речей кіт наплакав. Але син вибрав, нехай живуть. Та й сирота. А може й краще так.
Усі сільські дівки Валентині заздрили. Відхопила нареченого багатого та красивого. Усі до однієї, намагалися позалицятися до вже одруженого Івана. Тільки він не звертав уваги. З роботи додому біг до дружини, до діток. Валентина подарувала йому двох синів і доньку.
Коли молодшій було п’ять, а старшому десять вирішив Іван із другом у місто податися на заробітки.
— Тобі грошей не вистачає? У нас усього повно, – відмовляла мати, – їжа є, дві ваші зарплати, пенсія моя. А господарством хто займатиметься? Я вже багато не можу.
— Осточортіло мені ваше господарство, матусю! Влаштуюся, і сім’ю в місто перевезу. Дітям вчитися треба. Та й будинок продати пора. З нами поїдеш.
— Іване. У нас школа поруч. – намагалася зупинити чоловіка Валя.
— Ти ж міська. От і поїдемо в місто.
— Якщо дитячий будинок у місті, то звісно міська. Я ж не пам’ятаю. Мала була. А мама як? Це ж твоя мама, їй уже допомога потрібна. Та й ми як у місті з трьома дітьми? – Валя навіть сльози крадькома змахнула.
— Усе! Не обговорюється. А ти приведи себе до ладу. Страшно дивитися. Шкіра та кістки. М’яса не наросло.
Валя з Вірою жили дружно. Віра, пам’ятаючи себе в молодості, жаліла її. А вже онуки коли пішли, то й зовсім стала оберігати. Інший раз можна було подумати, що Валя її дочка. Валя теж полюбила свекруху, навіть майже стала відразу мамою називати.
— Зібрався? Їдь! Ми подумаємо. – сказала мати.
Іван поїхав. Писав листи. Телефонів мобільних ще не було, діло це було ще в девʼяностих. Приїхав через півроку. Привіз подарунки, грошей трохи залишив, і знову на півроку поїхав. Його друг, з яким він поїхав, повернувся. А його дружина одного разу розповіла Вірі, що син живе в багатої бабці, якій вони робили ремонт. Живе і не працює. Віра вирішила Валі не говорити нічого, раптом усе не так. Але по селу вже поповзли чутки. Одного разу Валя прийшла сама не своя і стала збирати речі.
— Ти це куди?
Валя мовчки подала лист. Він більше був схожий на записку.
“Валентина. Вибач, але в мене інша. Будинок після матері мені дістанеться. Тож не гай часу, їдь. Зможеш ще влаштуватися і дітей підняти. Ось гроші на перший час. А далі сама на себе розраховуй. Іван”.
— Поїхав він. От нехай і живе там. Я вас нікуди не відпущу. Нічого дітей по чужих кутках тягати. Та й я не зможу без вас. Нікуди він вас не вижене. Не дозволю.
А одного разу Іван приїхав разом із новою дружиною на новому «жигулеві». Не думав він дітей у домі матері побачити. Не знав, мати не вважала за потрібне повідомити йому. Донька, якій уже виповнилося 12, кинулася на шию батькові, заплакала. Старший син підійшов. Іван хотів його обійняти, а він мовчки взяв сестру і повів. Середній пішов за ними.
— Зрадник це, а не тато. Ходімо. Працювати треба.
Іван мовчки спостерігав, як син сів у трактор і поїхав орати город позаду будинку. Другий син і донька годували кроликів. Господарство не поменшало, а навпаки розширилося, кроликів у них раніше ніколи не було. Виросли діти, а він цього й не бачив.
— А мати їхня де? Одна поїхала, на тебе кинула. – запитав він у матері.
— По собі не суди. Валентина її звуть. Чи забув. Скоро з роботи прийде. А ви чого нам таку честь зробили. Удвох.
— Розмова в нас до тебе.
— Говори свою розмову і йди, поки Валюшка не повернулася.
— Ми за тобою приїхали.
— А я думала за дітьми.
— У них мати є. А тобі краще з сином жити. Продавай свою хату і перебирайся. Разом із господарством і землею багато виручиш. Ми тобі квартирку поруч пригледіли. Грошей вистачить.
— А дітей куди? Чого мовчиш?
— Нехай і Валентина їде в місто. Орендує квартиру. Дітям там можливостей більше.
— Можливості є, тільки бажання в них немає. А то б давно виїхали.
— Ми тобі повідомили. Думай. Ми і покупця вигідного знайшли. Тільки недовго думай.
— А мені думати сенсу немає. Я тут не господиня.
— Ти що, мати, таке кажеш?
У цей час зайшла Валентина.
— Які люди.
Валентина за роки, які Іван її не бачив, розцвіла, покращала. Одягнена гарно, у вухах сережки материні, стрижка модна. Від колишньої боязкості ні краплі не залишилося. Красуня. З його новою ні в яке порівняння. Задивився Іван, поки не отримав у бік від своєї нової дружини.
— Чого, матуся, чай на стіл не ставиш? Гість дорогий приїхав. – запитала Валя.
— А гість уже йде. Що треба – сказав. Пора йому. Спасибі, сину, що матір відвідав, не забув. А вам, красуне, прощавайте. Сподіваюся більше не побачимося.
— Ось, мати, телефон. Надумаєш, дзвони. – Іван поклав папірець на стіл і вийшов.
Іван приїхав тільки на похорон матері. Валя зателефонувала, все-таки син. Діти вже всі були дорослі. У старшого були вже свої діти. Діти з ним спілкувалися сухо, як із чужою людиною. А донька взагалі не підійшла.
— Валентина. Діти дорослі. А будинок мій. Маю право тут жити. Розлучився. Вирішив перебратися назад. Хочеш – залишайся. А ні, то й не тримаю тебе.
Валя мовчки дістала документи з комода. Будинок Віра переписала на неї. Там якраз стояв той рік, коли Іван написав Валентині листа. Іван мовчки пішов. Валентина його тримати не стала. З ним її точно нічого не пов’язує. У неї є діти, а тепер ще й онуки.
