– Марино, я більше не зможу з тобою зустрічатися. Ти дівчина класна, симпатична, знайдеш собі іншого хлопця. Гаразд? Тільки не переймайся і не плач, терпіти цього не можу.
Марина дивилася на Гришу і нічого не розуміла. Навіщо він це каже? Чого це він? Ці три тижні були найщасливішими у житті Марини. Вона була впевнена, що і Гриша так само щасливий з нею.
Мріяла, що вони скоро одружаться і на зло всім, однокласникам, які обзивали її “Опудалом” за те, що вона ні з ким з хлопчиків не зустрічалася, дівчатам з її курсу, які цуралися її за те, що вона думала тільки про навчання і нічого не розуміла в модних речах, на зло батькам, які твердили їй, щоб вона була обережна з чоловіками та не підпускала їх близько до себе, на зло всім вона буде щаслива з коханим чоловіком, особливо, коли у них з’явиться малюк.
Про дитину й хотіла розповісти Марина Гриші, але вона почала першою і тепер вона нічого не розуміла. Марина смикала його за руку, щоб він зупинився, пояснив усе нормально, але хлопець продовжував говорити:
– Ти ж не думала, що такий чоловік, як я, буде неодруженим? Мала розуміти, що це тільки для задоволення, для пригоди, так би мовити. Загалом мені з тобою було добре, сподіваюся, і тобі теж. До речі, те, що в тебе до мене нікого не було, було навіть кумедно. Гаразд, вибач, мені треба прибратися тут і бігти, дружину із сином зустрічати з відпустки. Сюди більше не приходь, це квартира друга, він теж незабаром приїде. Ну все, бувай.
Гриша почав випихати Марину за двері, але вона упиралася.
– Почекай, я нічого не розумію, – бурмотіла вона, – Яку дружину? Навіщо ти тоді казав, що любиш мене? Я ж тобі повірила! Я закохалась у тебе. Гришо, у мене буде дитина, – випалила з тремтінням у голосі Марина вже за дверима.
– Ага! Усі ви так кажете, – реготав Гриша, – Тобі грошей треба? На, – він сунув з-за дверей до рук дівчини якісь папірці, – То це тобі на морозиво. Іди вже давай! – і він зачинив двері.
Марина довго дивилася на якісь купюри, затиснуті в руці, потім гидливо кинула їх на підлогу під’їзду, витерла руки об куртку, наче вони були вимазані брудом і вийшла надвір.
Три тижні щастя, двадцять два дні й ночі божевільного кохання. Марина закинула навчання в інституті, майже не дзвонила батькам, вона всю себе без залишку віддала Гриші, першому своєму чоловіку, чоловіку, якого вона покохала.
Так сильно, що забула про все, про батьків, про навчання, про гордість. А тепер вона йшла вечірнім містом і плакала. Витирала сльози, зітхала, навіщось з надією озиралася і знову плакала.
Марина винаймала кімнату у Ганни Дмитрівни, літньої прибиральниці, в минулому актриси маленького театру. Ганна Дмитрівна одразу побачила, що Марина плакала, вона завела її на кухню, налила в кришталевий келих води, подала дівчині й прямо запитала:
– Кинув?
Марина схлипнула та кивнула.
– Розказуй.
Марина підвела голову, подивилася на господиню квартири, побачила в її очах щире співчуття і все розповіла. Про те, як Гриша випустив у магазині гаманець, а Марина підняла і наздогнала його.
Як він дякував їй і казав, що таких чесних дівчат вже немає на світі, що вона особлива, до того ж найкрасивіша. Увечері він запросив дівчину до кафе, потім вони довго гуляли.
Того вечора Гриша поцілував Марину. А за два дні запросив до себе додому. Він приготував скромну вечерю, просто зварив пельмені та полив їх сметаною.
Начебто нехитро, але Марина була щаслива. Того ж вечора він сказав, що любить її, вона повірила і не встояла, а тепер не знає, що їй робити з дитиною.
Ганна Дмитрівна спокійно вислухала Марину і твердо заявила:
– Треба їхати до батьків. Все їм розповісти та там вже думати, як жити далі.
– Ви хотіли сказати: що робити далі?
– Ні, я правильно сказала. Але тобі вирішувати. Головне, ухвали правильне рішення, щоб потім не шкодувати все життя.
Анна Дмитрівна раптом різко відвернулася і тихо додала, вже дивлячись у темне вікно.
– Не лише щастя може стати помилкою. Буває і навпаки. Якщо вчасно зупинитись. Я не зупинилася. І тепер зовсім одна…
У п’ятницю ввечері Марина поїхала додому. Жила вона у невеликому селищі, за сорок кілометрів від райцентру. Мати її працювала вчителем математики, а батько електриком. Вони були простими, але шановними у селищі людьми.
Марина одразу покликала маму до своєї кімнати, зібралася з духом і все розповіла.
– Ти ж лише на третьому курсі! – ахнула мама, – Що люди скажуть? До того ж ми стільки сил і грошей витратили на те, щоб ти вступила, і тепер усе кинути через якусь дурість?
Марина хотіла заперечити, мовляв, дитина – це не дурість, але нічого не сказала, вона знала, скільки батьки збирали гроші їй на навчання та життя в обласному місті.
– Добре, що тітка Зіна ще працює в лікарні та в неї якраз чергування у ці вихідні – продовжила мама, – Завтра з’їздимо в район і все владнаємо. Не бійся, це не страшно та не боляче. Батьку нічого говорити не потрібно. У нього й так тиск.
Наступного дня Марина та її мама вранці вийшли з дому. Автобус до міста йшов рано о сьомій ранку. Коли вони вже підходили до зупинки, раптом повіяв різкий вітер, з нізвідки налетіла хмара й пішов дощ, холодний осінній дощ, який в раз промочив їхній одяг.
Марина одразу змерзла, та й мама побоялася їхати у такому вигляді. Вони повернулися додому. Їхати другим рейсом в обід вже не було сенсу, тож поїздку жінки вирішили відкласти.
Вночі Марина не спала, вона згадувала слова Ганни Дмитрівни. А раптом, справді, ця її помилка зможе стати найголовнішим її щастям? Аж раптом Марина вже ніколи не зустріне чоловіка, якого зможе покохати, і тоді вона залишиться зовсім одна, як стара актриса?
Наступного дня Марина з мамою дісталися міста. Вони зайшли до будівлі районної лікарні, Марина залишилася у коридорі, а мати втекла шукати свою подругу.
Коли вона повернулася у супроводі невисокої худенької жінки в білому халаті, та вигукнула:
– Олю, та твоя дочка вся у сльозах! Хіба можна робити справу у такому стані. Вибач, я не візьмусь. Давайте за два дні, коли я прийду знов на зміну. Заспокойтеся, обміркуйте все та приїжджайте. Час дозволяє, – і вона, помахавши рукою, зникла за одними із білих дверей.
Мама важко зітхнула, простягла дочці свою чисту хустку і попрямувала до виходу, Марина повільно пішла за нею, крадькома посміхнувшись у мамину хустинку.
Увійшовши до свого подвір’я, вони одразу побачили батька. Він стояв у дверях із грізним виглядом.
– Ану ж бо, мати, що ви там приховуєте? Чому моя дочка ночами плаче? Чув я, нема чого відпиратися.
Довелося розповісти. Що тут розпочалося!
Батько був у сказі, кричав, мовляв, чому одразу не сказали, не чужа ж людина. І чому не подумали, що після такого втручання Марина може залишитися бездітною?
Інститут можна і заочно закінчити, а разом вони якось виховають. Головне, хіба можна так ризикувати, до того позбутися дитини, його онучки чи онучка? Тут тато навіть заплакав.
І Марина, в голос заплакала, кинулася йому на шию. Знала вона, що буває батько суворий, але все ж таки він найкращий!
Коли мама подзвонила подрузі та розповіла про їхнє рішення, та відповіла:
– А я на вас вже й не чекала, – і відключилася.
Марина перевелася на заочне відділення, влаштувалася на роботу і стала з радістю чекати на появу малюка.
З’явилася дівчинка, Даша. Дуже схожа на діда, йому на велику радість. Даша росла смішною, бешкетною дівчинкою. Але дуже слабенькою.
Через її здоров’я Марині доводилося двічі брати академічну відпустку, вона не могла залишати на батьків хвору дочку. Важко було, але Даша вже йде в перший клас, а Марина, вже з дипломом, влаштувалася в районний центр на гарну роботу за спеціальністю.
У серпні вона зняла у місті житло та понесла документи доньки до найближчої школи.
Коли Марина підійшла до дверей школи, то побачила, що її ремонтує молодий чоловік і зупинилася, не знаючи, як пройти, щоб не завадити йому.
– Потримай, – здригнувшись, почула вона.
Чоловік подав їй плоскогубці та якусь деталь:
– Тільки не впусти, – суворо додав він, навіть не подивившись на неї.
Марині стало навіть цікаво. Вона тримала деталі та інструменти, подавала потрібне, притримувала, коли чоловік просив її, а він перевірив замок на відремонтованих дверях, готово сказав:
– Ну ось, можеш же нормально допомагати, – і, нарешті, повернувся до Марини: – Ой, а де Мишко?
Марина знизала плечима:
– На мою думку, я за нього. А що, не впоралася?
– Це ти мені допомагала? Вибачте, що я на ти, – зніяковів він, потім раптом усміхнувся – Я Ігор Ігорьович, вчитель математики.
Від усмішки його обличчя ніби освітлилось, очі спалахнули, Марина навіть задивилася, потім схаменулась і відповіла:
– А я Марина, по батькові не обов’язково, мені й так подобається.
– Мені теж, – тихо сказав молодий симпатичний вчитель, не відводячи від дівчини погляду.
За пів року вони одружилися. Ігор дуже полюбив Дашу, як і вона його. Він вдочерив її та став їй чудовим, люблячим батьком. Невідомо чому, але спільних дітей Марина та Ігор так і не мали. Але вони не засмучувалися, Даша була для них обох найрідніша.
Минуло одинадцять років. Марина з Ігорем та Дашею поїхали до обласного міста подавати документи до інституту. Вирішивши всі справи, вони вийшли з будівлі інституту і зібралися вже йти, як хтось гукнув Марину, вона озирнулася й насилу впізнала постарілого Гришу.
– Я вас наздожену, – сказала вона своїм і підійшла до колишнього коханця – Як життя? Втім, бачу, не дуже. Що хотів, я поспішаю.
– Це моя дочка? – хрипко спитав Гриша.
– Ні, звичайно, я тоді пожартувала, її рідний тато поряд з нею, – спокійно відповіла йому Марина, а чоловік засмучено зітхнув.
– Чому ось так? Дружина від мене пішла, виявилося, що мій син зовсім не мій, і жодна жінка, з тих, з якими я зустрічався, не подарувала мені дитину. Я хворий, а поряд жодної рідної душі. За що мене Бог покарав?
– А ти так і не зрозумів? – сумно запитала Марина. – Пробач, мені треба йти.
Вона обернулася і швидким кроком пішла наздоганяти Ігоря та Дашу. Донька хотіла було запитати, хто цей чоловік,
але Марина взяла її за руку і запропонувала:
– А зайдімо у гості до чудової жінки. Між іншим, актриси, – вона посміхнулася, побачивши, як спалахнули очі доньки та весело потягла за собою її та чоловіка.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
