Ти ж у нас самостійна!

“– Ти ж у нас самостійна! – Сказали батьки, й таємно подарували трикімнатну квартиру молодшій сестрі

Ганна йшла по торговому центру з візком, коли її гукнули:

– Аня! Привіт!

Вона обернулася, і побачила Маринку, подругу сестри. Вона широко усміхалася, та тяглася обійнятися.

– Як справи? Слухай, хотіла запитати, що Лідці на новосілля подарувати? Квартира шикарна вийшла, трикімнатна в центрі!

– Яке новосілля?

Візок зупинився сам собою.

– Ну як яка, вона ж у бабусину квартиру переїжджає! Каже, батьки їй подарували. Щасливчик твоя сестричка!

Ганна відчула, як усередині все стислося. Цю квартиру батьки здавали три роки – вона навіть орендарів знала в обличчя.

А ще потай сподівалася, що колись її продадуть, поділять гроші, і вона достроково закриє іпотеку.

– А вона вже переїхала?

– Та ні, ще тільки збирається. Але наступного тижня новосілля влаштовує.

За годину Ганна стояла біля дверей Лідиної однокімнатної квартири в спальному районі. Дзвінок не працював, тому постукала.

– Аня? – Ліда відчинила двері в робочому комбінезоні, обличчя спітніле, в руках ганчірка. – Ти чого без дзвінка?

– Та ось, зустріла Маринку, а вона запитувала, що тобі на новосілля подарувати.

Ганчірка впала на підлогу. Ліда швидко підійняла її, витерла руки та відступила всередину квартири.

– Стривай секунду, я тільки… у ванну схожу.

Двері в санвузол зачинилися, але звукоізоляція в хрущовці нікчемна. Ганна виразно чула:

– Мамо? Аня про все дізналася… Так, про квартиру… Приїхала до мене… Що робити?

Ганна оглянула кімнату. Всюди коробки: «Посуд», «Книги», «Речі». На дивані – стос документів.

Ліда вийшла з ванни з напруженим обличчям.

– Слухай, не роби трагедії через квартиру. Ти ж доросла людина, у тебе своя житлоплоща є.

– Лідо, ти отримала майже три мільйони. Так просто!

– Ну то й що? Мені подарували – я взяла. А ти б що, відмовилася?

– Може б і не відмовилася. Але не брехала б рідній сестрі у вічі.

– Я не брехала! Просто… не казала.

– А яка різниця?

Ліда сіла на диван, затулила обличчя руками.

– Аня, ну що ти хочеш? Квартиру повернути? То я вже ремонт замовила, дизайнера найняла.

– Я нічого не хочу. Просто тепер розумію, хто я в цій сім’ї.

– Та годі тобі! Ти ж самостійна, сильна. А я одружена, Максим роботу втратив, нам потрібніше було.

– Максим роботу втратив? Коли?

– Ну… торік. Ми сказали батькам, вони й вирішили допомогти.

Ганна повільно кивнула. Отже, навіть брехали батькам про причини.

– А мою іпотеку до п’ятдесяти років ви теж враховували, коли вирішували, кому потрібніше?

– Ой, Аня, ну годі вже! Квартира моя, крапка. Нема чого чуже рахувати.

Ганна розвернулася і пішла до дверей.

– Ти що, так і підеш? Образишся і все?

– Не ображуся, Лідо. Просто знатиму тебе справжню.

Вдома Ганна зателефонувала матері.

– Мамо, нам треба поговорити.

– Ліда мені вже все розповіла. Ну навіщо ти себе накручуєш? Подарували, та й подарували.

– А пам’ятаєш, ти казала – коли продасте бабусину квартиру, поділите гроші?

– Казала… Але обставини змінились. Ліда сімейна, Максим має проблеми з роботою.

– А я маю іпотеку — це не проблема?

– Ти ж справляєшся сама. Молодець яка.

За пів години зателефонував батько.

– Доню, не переймайся. Незручно вийшло, звичайно.

– Незручно, тату? Ти три роки дивився мені у вічі й подавав надію.

– Ну… ми думали, що ти зрозумієш. Ти ж у нас самостійна.

Так. Самостійна. Тому може платити двадцять тисяч щомісяця і не скаржитися.

Недільний обід у батьків – священна сімейна традиція. Ганна приїхала, як завжди. Донька Соня грає з планшетом, чоловік Ліди, Максим, розповідає анекдоти, мати метушиться з каструлями.

Всі вдають, що нічого не сталося.

– А ми з Лідою думаємо ще одну квартиру купити, – каже Максим, накладаючи салат. – У новобудові. Початковий внесок є – здаватимемо бабусину.

Ганна завмерла з виделкою в руці.

– Здавати? А новосілля?

– Плани змінилися, – Ліда ріже м’ясо, не підводячи очей. – Центр галасливий, паркування немає. Купимо щось сучасніше.

Виделка з дзвоном впала в тарілку.

– Тобто ви подарували їй квартиру майже за три мільйони, щоб вона купила собі другу?

Батько похлинувся компотом. Мати різко обернулася від плити:

– А що поганого? Молоді мають розвиватись.

– Мамо, а я що, стара? В мене іпотека до п’ятдесяти років.

– Ти сама обрала кредит брати!

Ганна встала з-за столу.

– Соня, збирайся.

– Але ж ви не доїли! – обурилася мати.

– Ми вже все з’їли. Дуже давно.

У передпокої, одягаючи куртку, Ганна помітила відчинені двері до батьківської спальні. На тумбочці стос документів. Зверху лежав договір дарування.

Вона швидко подивилася на дату: 15 березня 2021 року.

У машині Соня запитала:

– Мамо, чому ми пішли?

– Тому що дорослі іноді брешуть. І не хочуть це визнавати.

Вдома Ганна відкрила телефон, знайшла фото із власного новосілля. Одна свічка на столі, пляшка за двісті гривень, підпис: «Нарешті вдома!»

15 березня 2021 року.

Того самого дня, коли вона одна святкувала свої сорок два квадрати, вся сім’я стояла в нотаріальній конторі й оформляла Ліді три мільйони.

Тепер вона знала свою точну ціну у цій сім’ї.

Тиждень батьки розривали телефон – Ганна не брала слухавки. Поки не надійшло повідомлення від матері: «Зовсім очманіла? Через гроші сім’ю руйнуєш!»

– Мамо, я не руйную. Просто припинила вдавати.

– Вдавати у чому?

– Що у вас дві дочки? А не одна кохана, а інша – зручна.

За місяць батьки попросили зустрітися. Кафе, серйозні обличчя.

– Аня, ми поговорили й вирішили, — урочисто почав батько. – Дамо тобі на іпотеку. П’ятсот тисяч.

– Звідки візьмете?

– Ліда позичить з орендної плати, – сказала мати.

Ганна повільно розмішала каву. Значить, навіть ці крихти – від милості Ліди.

– Не треба.

– Як не треба? – розгубилася мати. – Ти ж хотіла!

– Хотіла чесності! А подачки не приймаю!

Наступного дня Ганна вийшла із сімейного чату, прибрала батьківські номери з обраних. Соня спитала ввечері:

– Мамо, чому ми більше не їздимо до бабусі?

– Тому що вони вирішили, що ми самі все можемо.

– А ми можемо?

– Звісно, доню. Ми ж сильні.

Минуло пів року. Ганна рефінансувала іпотеку, знайшла підробіток. На сімейні свята не їздила – казала, що зайнята.

Якось у тому ж торговому центрі зустріла Ліду. Та котила візок, повний дорогих продуктів.

– Аня! – Зраділа сестра. – Як справи? А ми вже переїхали! Квартира шикарна – сімдесят квадратів, дизайнерський ремонт.

– Вітаю.

– А стару здаємо – двадцять п’ять тисяч на місяць чистими. Слухай, ти чого така холодна? Батьки прямо переживають.

– Переживають?

– Ну, так. Кажуть, ти через якусь квартиру сім’ю покинула. Як не соромно – гроші важливіші за рідних?

Ганна подивилася на сестру в дорогій куртці з сумкою за половину її зарплати.

– Лідо, а ти справді думаєш, що справа в грошах?

– А в чому ж ще?

– У тому, що три роки ви всі брехали мені в обличчя. Але тобі не збагнути.

– Та й добре! Дуйся далі зі своїми принципами!

Увечері Ганна сиділа на кухні й дивилася на фотографію з новосілля. Тоді їй здавалося, що вона зовсім одна.

Товари для кухні

Тепер розуміла: самотньою вона була в тій «дружній» родині, де вважали її за зручну. А зараз вона просто вільна.

Відкрила банківську програму. За іпотеку лишилося півтора мільйона. Ще шість років по двадцять тисяч.

Але кожна гривня – це плата за право не вдавати. За те, щоб знати собі справжню ціну. І ціна ця виявилася набагато вищою, ніж думала сім’я. Бог їм суддя. Як кажуть, силою, не будеш милою…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.