— Ти завжди так чоловіка годуєш, Олю? Тоді зрозуміло, чого він у їдальні подвійні порції бере.
Світлана відсунула тарілку. Оля завмерла з ополоником у руці.
— Що?
— Кажу, борщ у тебе… — кузина Тараса скривилася. — Ну, без образ. Зелень переварена, сметана пластівцями. Як це знімати?
— Я тебе обідом пригостила. Не для зйомки наливала.
— Ой, тільки не починай. Я ж по-родинному кажу.
У коридорі щось загуркотіло.
— Усе ціле! — гукнув Андрій, Світланин помічник. — Просто штатив зачепив.
Оля повільно поклала ополоник на блюдце.
— Світлано, може, досить?
— Чого досить?
— Мою їжу критикувати. Моїм чоловіком дорікати. У моєму домі.
Світлана нарешті відірвалася від телефона.
— Ти сьогодні якась нервова.
Оля ледь не засміялася. Нервова. Після всього вона була просто «якась нервова».
А почалося ж із двох годин.
На весняні свята родина зібралася в Ганни Василівни. Тарасова мама носила з кухні тарілки, просила всіх їсти й ображалася, коли хтось відмовлявся від добавки.
Світлана приїхала останньою — з коробками, телефоном біля вуха й таким виглядом, наче решта чекала саме на неї.
— Усе, передзвоню. У мене тут родинна нарада! — Вона скинула виклик і розвела руками. — Вітайте майбутню зірку кулінарних уроків!
— А постільну білизну вже не шиєш? — запитав хтось із дальнього кінця столу.
— Не той масштаб. Треба рухатися далі.
— Правильно, дитино, — підтримала Ганна Василівна. — Поки молода, пробуй.
Світлана сіла біля Олі.
— До речі, про допомогу. У вас же ремонт закінчився?
Оля насторожено кивнула.
— Кухня біла, світла… Мрія, а не кухня. Мені б кілька уроків відзняти. У себе пробувала — темно, проводка стара, чоловік усе обіцяє зробити. Можна до вас у середу?
— У середу я працюю.
— Так удома ж! Ми тихенько. Годинка-дві, не більше.
Під столом Тарас легенько торкнув дружину ліктем. Оля глянула на нього. Він усміхнувся — просив не відмовляти.
— Тільки на дві години, — сказала вона. — І мені справді треба працювати.
— Олюню, та ти нас навіть не помітиш!
У середу Оля помітила їх ще з порога.
Андрій заносив лампи й валізи, Світлана несла пакети. За десять хвилин стіл зник під мисками, на підвіконні стояли коробки, а біля дверей розчепірився штатив.
— А це все точно на дві години? — запитала Оля.
— Якщо не відволікатимемося, впораємося. Андрію, світло сюди! Олю, в тебе є велика скляна миска?
— У нижній шухляді.
— Дістань, будь ласка, у мене руки зайняті. І борошна трохи. Моє, здається, вдома лишилося.
Оля дістала миску, борошно й повернулася до ноутбука.
За стіною почалося:
— Стоп, знову! Я не так сказала. Андрію, ти знімаєш? Та не мене, руки! Олю, а можна чайник не вмикати? Шумить!
Оля заплющила очі й стерла щойно введені цифри.
За дві години вона визирнула на кухню.
— Ви скоро?
— Ще трішечки. Тісто не чекатиме, Олю.
— А моя робота?
— Ну не сердься. Уже закінчуємо.
Вони пішли за п’ять годин.
— Прибирати не будемо, поки гаряче, добре? — кинула Світлана вже з коридору. — Тобі ж легше потім замочити. Дякую, ти золота!
Оля навіть відповісти не встигла.
Увечері Тарас застав її біля раковини. Вона терла деко, притискаючи лікоть до боку: від довгого стояння розболілася спина.
— Досі миєш?
— Ні, милуюся.
Він зупинився.
— Олю…
— Вони п’ять годин тут були. Я звіт не закінчила. Тепер домию й сяду працювати.
— Світлана в чаті написала, що ти її врятувала.
— Мені від цього посуд чистіший стане?
Тарас підійшов, забрав у неї деко.
— Давай я.
Оля відійшла, стягуючи мокрі рукавички.
— І скажи їй, щоб наступного разу прибирала за собою.
— Скажу. Не бери так близько до серця. Вона ж творча людина.
— А я, виходить, мийна машина?
— Та не це я мав на увазі.
— Тоді не кажи так.
За тиждень Світлана подзвонила знову.
— Олюню, біда. Воду перекрили, а в мене рулети на замовлення. Пустиш до духовки?
— Сьогодні ні. У мене документи, я й так не встигаю.
— Ми швиденько!
— Минулого разу теж було швиденько.
— Ну вибач, не розрахувала. Сьогодні тільки спечемо й підемо. Навіть каву самі привеземо.
Оля помовчала.
— Світлано, мені потрібна тиша.
— Як мишки будемо. Обіцяю.
Разом зі Світланою прийшли дві незнайомі жінки.
— А це хто? — тихо запитала Оля в коридорі.
— Дівчата з мого гуртка. Вони хочуть подивитися, як крем робиться.
— Ти не казала, що приведеш людей.
— Та які це люди, Олю? Свої!
За пів години одна з «своїх» заглядала до спальні, де Оля намагалася працювати.
— Вибачте, а масло можна взяти? Світлана сказала, у вас є.
Оля зняла навушники.
— Яке масло?
— У холодильнику. Нам на крем не вистачає.
З кухні долинув регіт, потім голосно заграла музика.
Оля встала й пішла до них.
— Зробіть тихіше, будь ласка.
— Уже! — Світлана зменшила звук на поділку. — Не заважай Олечці, вона в нас серйозна.
Жінки засміялися. Оля відчула, як запалали щоки.
— Я не жартую.
Світлана глянула на неї невдоволено, але музику вимкнула.
Коли вони нарешті пішли, Оля довго стояла посеред кухні. На підлозі липла пляма крему. Біля смітника лежала порожня пачка її масла.
У дверях повернувся ключ.
— Їсти будеш? — запитав Тарас, заходячи.
— Спочатку поговоримо.
Він одразу поклав сумку.
— Що сталося?
— Більше зйомок тут не буде.
— Вона знову не прибрала?
— Тарасе, ти мене чуєш? Річ уже не тільки в посуді. Я не можу працювати у власній квартирі. У мене питають дозволу прийти удвох, а приводять чужих людей. Беруть продукти, наче так і треба.
— Я поговорю з нею.
— Не «будь акуратнішою». Скажи: зйомок більше не буде.
Він потер потилицю.
— Мама ж образиться.
Оля відвела погляд. Саме це чомусь боліло найдужче.
— А я?
— Що ти?
— Я можу образитися? Чи мені не можна, бо я не твоя мама?
— Не перекручуй.
— Я прошу тебе допомогти. А ти вже думаєш, як би ніхто, крім мене, не засмутився.
Тарас сів на стілець.
— Добре. Я подзвоню.
Він справді подзвонив. Оля чула з кімнати:
— Світ, у нас зараз роботи багато… Олі важко… Може, ви поки якось у себе?
Після цієї розмови першою озвалася Ганна Василівна.
— Олю, що у вас там сталося? Світланка плаче.
— А що вона вам сказала?
— Що ти її мало не вигнала. Людина старається, заробити хоче, а тобі кухні шкода.
— Мені робочого дня шкода. І сил.
— Вона ж вам випічку залишає!
Оля подивилася на крихти біля плити, які не помітила звечора.
— Ганно Василівно, я не просила випічки.
— От пішла молодь. Усе вам заважає. Ми колись гуртом жили, одне одному допомагали.
— Допомагати й терпіти все підряд — не одне й те саме.
— Ти ще повчи мене! Родина повинна триматися купи.
Оля міцніше притиснула телефон до вуха.
— А чому триматися купи має означати, що я мовчу, коли мені погано?
У слухавці стало тихо.
— Ох, Олю. Важкий у тебе характер.
Після дзвінка вона сіла на край ліжка. Хотілося передзвонити, пояснити краще, знайти такі слова, щоб її нарешті зрозуміли.
Але щоразу, коли вона пояснювала, усе закінчувалося новим пакетом на її столі й новою горою посуду.
Останній раз Світлана потрапила до них у середу. Напередодні написала Тарасові, що треба лише забрати кілька кадрів. Він відповів: «Тільки недовго», — а Олі сказав уже вранці.
— Ти погодився?
— Вона запевнила, що це останній раз.
— Ти ж обіцяв поговорити.
— Я думав, так буде простіше.
Оля нічого не відповіла. На суперечку вже не було сил.
До обіду кухня знову була зайнята. Світлана попросила поїсти, бо «зранку крихти в роті не було». Оля налила їй свіжого борщу.
І почула про подвійні порції в їдальні.
— Ти сьогодні якась нервова, — повторила Світлана, коли Оля не відповіла.
— Так. Бо втомилася просити тебе рахуватися зі мною.
— Через тарілку борщу?
— Не через борщ. Ти чудово розумієш.
Світлана склала руки на грудях.
— Могла просто сказати, що не хочеш допомагати.
— Я казала. Ти пішла домовлятися з Тарасом.
Андрій з’явився в дверях, глянув на обох і зупинився.
— Нам… збиратися?
Оля кивнула.
— Так. На сьогодні все.
— Ми ще не закінчили! — обурилася Світлана.
— Закінчуйте в іншому місці.
Цього разу Оля не мила їхнього посуду. Мовчки поставила миски перед Світланою.
Та мила, грюкаючи ними так, що Андрій двічі просив обережніше.
А в п’ятницю надійшло повідомлення: «Будемо о третій. Знімаємо десерти».
Оля перечитала його двічі.
Поруч сидів Тарас. Після останнього візиту вони майже не розмовляли.
— Вона знову їде, — сказала Оля й поклала телефон перед ним.
Він прочитав.
— Я їй подзвоню.
— Не треба. Я відповім сама.
«Ні. Сьогодні ми нікого не приймаємо. І надалі зйомок у нас не буде».
Світлана одразу надіслала голосове:
— Олю, ну що ти робиш? Я людей попередила! Ти знаєш, скільки студія коштує? Ми вже виїхали. Давай без цих образ, добре?
Оля вимкнула запис.
— Може, вона не приїде, — невпевнено сказав Тарас.
Рівно о третій задзвонив домофон.
Оля підняла слухавку.
— Я попередила, що не прийматиму вас.
— Ми з торбами стоїмо! Відчини!
— Ні, Світлано.
— Тобі що, важко кнопку натиснути?
— Кнопку — ні. Потім знову пояснювати тобі те саме — важко.
— Сусіди дивляться! Ти мене перед людьми ганьбиш!
Оля ковтнула. Серце калатало так, що аж боліло під ребрами.
— Я не змушувала тебе їхати.
Вона поклала слухавку.
Тарас стояв біля кухонних дверей.
— Олю…
— Тільки не проси відчинити.
Він похитав головою.
За кілька хвилин задзвонив його телефон. Світлану було чути навіть без гучного зв’язку.
— Ти взагалі чоловік у своєму домі? Вона нас під під’їздом лишила!
Тарас глянув на дружину.
— Так. У своєму домі. І хочу, щоб тут моїй дружині було добре.
У слухавці щось різко відповіли.
— Ні, вона мене не налаштувала. Я сам мав тобі це сказати. Раніше.
Він слухав ще кілька секунд.
— Досить, Світлано. Сьогодні не приїдете. І завтра теж.
Коли він завершив виклик, Оля сіла. Ноги раптом стали ватяними.
Тарас присів поруч.
— Вибач.
Вона потерла долонею лоба.
— Ти хоч розумієш, за що?
— За те, що тобі довелося всім відмовляти самій. А я стояв збоку й хотів, щоб було тихо.
Оля кивнула. В очах защипало.
— Мені не треба, щоб ти з ними сварився. Мені треба, щоб ти мене чув.
— Чую.
Він узяв її за руку. Цього разу вона не відсмикнула.
Наступного ранку родинний чат вибухнув повідомленнями.
Світлана писала про заздрість, про людей, які відвертаються у важку хвилину, і про те, що «чужа людина завжди лишається чужою».
Ганна Василівна додала: «Бог їм суддя».
Оля почала набирати відповідь. Стерла. Знову набрала.
— Не знаю, як пояснити, щоб це не виглядало… — Вона замовкла.
Тарас узяв свій телефон.
«Ми відмовили у зйомках у нашій квартирі. На це є причини. Олю прошу не ображати».
Показав їй перед тим, як надіслати.
Оля прочитала й тихо сказала:
— Дякую.
Потім вимкнула сповіщення.
Та легше стало не одразу.
У понеділок колега Тетяна застала її на кухні з давно холодним чаєм.
— Ти його пити збираєшся чи ворожити на ньому?
Оля спробувала всміхнутися.
— Думаю.
— Судячи з обличчя, нічого доброго. Розказуй.
Оля розповіла. Про зйомки, роботу, борщ. Про те, як страшно було не відчинити.
Тетяна слухала, не перебиваючи.
— А тепер почуваєшся винною? — запитала нарешті.
— Трохи. Вони ж справді стояли під під’їздом із речами.
— Ти їх кликала?
— Ні.
— Попередила?
— Так.
— То за що себе гризеш?
Оля повела пальцем по обідку чашки.
— Не люблю, коли на мене сердяться.
— Ніхто не любить. Але ти ж бухгалтер. Якщо в тебе з рахунку без дозволу гроші зніматимуть, теж промовчиш, щоб не образити?
— Це інше.
— А твій час і сили нічого не варті?
Оля вперше за день усміхнулася по-справжньому.
— Варті.
— От і не роздавай їх людям, які навіть «дякую» кажуть із претензією.
Минуло два тижні.
Свекруха розмовляла з Тарасом сухо. Світлана мовчала. Оля інколи ловила себе на тому, що прислухається до ліфта: чи не зупинився на їхньому поверсі?
Потім і це минуло.
Однієї суботи вона смажила сирники. Тарас поставив чайник і потягнувся до тарілки.
— Почекай, гарячі.
— Я один.
— Ти завжди один. А тоді раптом половини нема.
Він обпік пальці, пирхнув, і Оля засміялася.
У двері постукали.
Не в домофон — просто у двері.
Усмішка зникла з її обличчя.
— Я подивлюся, — сказав Тарас.
На порозі стояла Світлана. Без Андрія, без техніки. У руках тримала коробку зефіру.
— Можна зайти?
Тарас озирнувся на дружину.
Оля вийшла в коридор.
— Заходь.
Світлана зняла взуття й поставила його до стіни. На кухні сіла на край стільця.
— Це до чаю.
— Дякую.
Оля дістала третю чашку.
Світлана крутила в пальцях край серветки.
— Я вибачитися прийшла.
Оля поставила чайник.
— За що саме?
Світлана підняла голову.
— За борщ. І взагалі… Я наговорила зайвого.
— Ти мене принижувала в моєму домі.
— Знаю.
— А коли я просила припинити, скаржилася на мене твоїй тітці.
Світлана опустила очі.
— І це знаю.
Запала пауза.
— Тобі знову потрібна кухня? — прямо запитала Оля.
— Ні.
Світлана відповіла швидко, майже злякано. Потім потерла обличчя долонями.
— Я студію винайняла. Один ролик зняла — і все. Грошей пішло… А переглядів майже немає. Андрій сказав, що безкоштовно більше не працюватиме. Удома щодня сварки через ту техніку, я ж частину в борг узяла.
Тарас сів біля вікна.
— Чого ти одразу не сказала?
— Що сказала б? Що я всім розказую, як заробляти, а сама не можу розрахуватися? — Вона гірко всміхнулася. — Соромно.
Оля мовчки підсунула їй чашку.
— У вас тут гарно, — тихо продовжила Світлана. — Я приходила й думала: от би мені так. Щоб чисто, спокійно, усе на місці. У кадрі ж ніхто не бачить, що кухня чужа.
— А хто потім її миє, ти бачила?
Світлана зціпила пальці.
— Бачила. Просто робила вигляд, що це дрібниці.
— Для тебе.
— Так. Для мене.
Оля сіла навпроти.
— Я могла б іноді допомогти. Якби ти питала. Якби чула відповідь. Але я не хочу боятися, що кожна поступка стане моїм обов’язком.
— Більше так не буде.
— Я хочу тобі вірити, Світлано. Але самих слів мало.
Та кивнула.
— Розумію. Без запрошення не прийду. І нічого тут знімати не проситиму.
Вона повернулася до Тараса.
— А про їдальню я вигадала. Зі злості.
— Ясно, — відповів він. — До речі, борщ був добрий.
Оля глянула на нього й ледь усміхнулася.
Світлана теж спробувала всміхнутися, але в неї затремтіли губи.
— Пробачте мені.
— Чай пий, — сказала Оля. — Охолоне.
Вони посиділи ще трохи. Не так, як на святах, коли всі навперебій говорили й ніхто нікого не слухав. Світлана запитала про Олину роботу. Вислухала відповідь. Розповіла, що хоче продати зайву лампу й поки знімати короткі рецепти вдома.
Йдучи, сама віднесла чашку до раковини.
Після клацання замка Тарас обійняв Олю за плечі.
— Як думаєш, зрозуміла?
— Сьогодні — наче так.
— А далі?
Оля притулилася до нього.
— Побачимо. Але я більше не чекатиму, поки зовсім урветься терпець.
Наступного дня подзвонила Ганна Василівна.
— Світланка казала, що була у вас.
— Була.
— Ну й добре, що помирилися. Родина ж. Чого довго ображатися?
Оля вже хотіла відповісти, що справа не в образі, але свекруха заговорила далі:
— На вихідні картоплю садитимемо. Приїдете зранку в суботу?
На холодильнику висів календар. У суботній клітинці Оля написала: «Книгарня. Відпочити».
Колись вона б зітхнула, закреслила напис і погодилася.
— У суботу не приїдемо, Ганно Василівно. У нас плани.
— Які ще плани?
— Хочемо відпочити. А в неділю після обіду можемо заїхати й кілька годин допомогти.
У слухавці повисла пауза.
Оля дивилася на календар і чекала. Не виправдовувалася, не обіцяла скасувати все, не додавала поспіхом: «Ну, якщо дуже треба…»
— Ну… приїжджайте в неділю, — нарешті сказала свекруха. — Тільки рукавички візьміть.
— Візьмемо.
Оля поклала телефон.
Тарас, який саме діставав чашки, запитав:
— Що мама?
— У неділю картоплю садитимемо.
— А в суботу?
— У суботу в нас свої плани.
Він усміхнувся й поставив перед нею чай.
Оля обхопила теплу чашку долонями. На кухні було тихо. І вперше за довгий час вона не чекала, що за цей спокій доведеться перед кимось вибачатися.