Аліна спокійно снідала, коли її телефон несподівано задзвонив. На екрані з’явився незнайомий номер. Зазвичай вона ігнорувала такі дзвінки, припускаючи, що це реклама чи чергова пропозиція позики, але щось змусило її відповісти.
— Алло, привіт, – вона підняла слухавку.
— Доброго дня, Аліна Сергіївно, – почав чоловічий голос, який звучав професійно та впевнено. – Це Іван, співробітник банку. Ми дзвонимо вам з приводу нещодавньої операції з вашого рахунку.
Аліна насупилась.
– Операції? Якої операції?
— Ми помітили, що вчора з вашого рахунку було знято всю суму коштів. Чи можете ви уточнити, чи все вас влаштувало? Можливо, наша служба може запропонувати вам вигідніші умови, якщо щось не сподобалося.
Слова співробітника банку буквально повисли у повітрі. Аліна на мить завмерла, намагаючись зрозуміти, що тільки-но почула.
— Вибачте, я вас правильно зрозуміла? Ви кажете, що з рахунку знято всі гроші? – промовила вона, відчуваючи, як її голос стає напруженим.
– Так, все правильно, – відповів співробітник. – Ми хотіли уточнити, можливо, ви плануєте закрити рахунок? Чи це було пов’язано з якимись незручностями під час обслуговування?
Аліна майже не чула його.
— Зачекайте, це якась помилка, – різко перебила вона. – Я не знімала гроші.
У голосі співробітника банку не пролунало ані подиву, ані тривоги. Він продовжив говорити таким самим рівним, трохи механічним тоном:
— Можливо, операцію провела довірена особа, якщо у вас оформлена довіреність? Чи хочете, щоб ми почали розбиратися з цим питанням через службу безпеки?
Аліна машинально провела рукою по лобі.
— Вибачте, я не розумію, про що ви говорите, – спробувала зібратися вона. – Уточніть, будь ласка, які саме гроші було знято?
– Вся сума на вашому основному рахунку, – уточнив співробітник. – Баланс зараз дорівнює нулю.
Ці слова пролунали як вирок.
— Я… – голос Аліни затремтів. – Я цього не робила.
— Ми розуміємо ваше занепокоєння, – спокійно відповів співробітник. – Якщо хочете, ми можемо зафіксувати це як спірну операцію та розпочати перевірку.
Але Аліна вже не слухала. Її охопив страх. Гроші, які вона збирала кілька років, зникли.
— Дякую за інформацію, – ледь видавила вона і швидко завершила розмову.
Телефон вислизнув із її рук і впав на стіл. Вона гарячково шукала пояснення. Як це могло статися? Вона ніколи не стикалася з подібним, і раптово весь її звичний спокій зник. Перше, що спало їй на думку, – її обдурили шахраї.
Звісно, це шахрайство! В останні роки стільки чутно історій про те, як зловмисники отримують доступ до чужих рахунків, зламують програми або хитрістю виманюють дані.
Її погляд метався по кухні, наче десь поруч могло виявитися вирішення проблеми. “Не може бути, щоб це було правдою,” – думала вона. Надія, що сталася помилка, не давала їй повністю впасти у відчай.
— Це якась плутанина, – промовила вона вголос, намагаючись заспокоїти себе. – Напевно, вони переплутали мене з кимось.
Аліна мала поширене прізвище та ім’я. “Напевно, в їхній базі даних є інша клієнтка, і гроші зняли з її рахунку,” – намагалася переконати себе дівчина. З цими думками вона поспішила відкрити програму банку на телефоні. Вона приклала палець до сканера, і за мить на екрані відобразився її рахунок.
Однак надія на помилку розтанула, як тільки вона побачила цифри. “Баланс: 0”. У Аліни перехопило подих. Це вже не здавалося помилкою чи плутаниною. Гроші справді зникли.
Єдина людина, яка могла легально зняти гроші з рахунку, – це Стас. Декілька років тому вона оформила на нього генеральну довіреність. Тоді це здавалося логічним кроком.
– Але навіщо? – тихо промовила вона.
Вона судомно почала згадувати, чи були якісь ознаки дивної поведінки з боку чоловіка. Чому він нічого не сказав їй? Невже сталося щось серйозне, що змусило його взяти такі гроші без попередження? Чи він потрапив у біду?
Вона спробувала йому зателефонувати. Телефон Стаса довго гудів, але відповіді не було. Аліна набрала номер знову, потім ще раз. Марно. Кожне безуспішне поєднання посилювало тривогу.
Тепер у голові Аліни звучало одне запитання: «Що трапилося з моїми грошима, і чому Стас мовчить?» Її уява одразу намалювало десятки лякаючих сценаріїв. Може у когось із його близьких проблеми?
А раптом він потрапив у якесь лихо, про яке навіть боявся їй сказати? Вона надіслала йому кілька повідомлень: “Стас, передзвони, це терміново!” і «Я хвилююся, де ти?». Тиша. Вона ходила по квартирі туди-сюди, обхопивши себе руками, ніби намагаючись знайти внутрішню опору. Її думки кидалися.
— Якби щось трапилося, він сказав би мені. Стас ніколи не мовчить, якщо справа стосується сім’ї.
Вона почала думати, що могло статися останніми днями. Може, він говорив щось дивне? Виглядав стурбованим? Але нічого подібного вона не згадала. Єдине, що вона достеменно знала – Стас був людиною обов’язку.
Іноді навіть занадто. Для нього сім’я завжди стояла на першому місці, включаючи його колишню дружину та їх спільних дітей. Поки Аліна намагалася впоратися з занепокоєнням, у її пам’яті випливла одна давня історія, яка чомусь особливо її зачепила в той момент.
Це було рік тому, коли в будинку раптом зникла чимала сума готівки. Вона зберігала гроші у ящику комода, вважаючи, що це тимчасово та безпечно. Того дня вона виявила, що грошей нема.
Спочатку подумала, що могла сама їх кудись перекласти, але ретельні пошуки ні до чого не спричинили. Вона обшукала всі шафи, ящики, навіть перевірила куртки у передпокої, але купюр ніде не було.
Її першою думкою було, що їх, можливо, вкрали. Тоді вона обережно спитала Стаса: чи не бачив він ці гроші. У відповідь він спочатку спохмурнів, а потім, зітхнувши, зізнався:
– Я взяв їх.
— Що означає «взяв»? Чому ти не сказав мені? – її голос тремтів від суміші здивування та обурення.
Стас пояснив, що використав гроші, щоб зводити свою колишню дружину до ресторану. Це був її день народження, і він вважав за свій обов’язок зробити для неї щось хороше.
— Вона ж мати моїх дітей, Аліна. Хіба це не зрозуміло? – сказав він тоді.
На той раз вона намагалася не влаштовувати скандалу. Вона розуміла, що Стас дбає про своїх дітей і намагається зберегти нормальні стосунки з їхньою матір’ю, але її це все одно зачепило.
Вона відчувала, що її думка як його теперішньої дружини виявилася на другому плані. Зараз, сидячи у порожній квартирі, Аліна зрозуміла, що цей спогад не дає їй спокою.
Якщо він тоді зміг зробити так, не попередивши її, то, можливо, і зараз його вчинок пов’язаний із колишньою дружиною. Коли Аліна вкотре спробувала додзвонитися до Стаса і знову почула гудки, терпець урвався.
Вона вирішила зателефонувати його матері. Зазвичай вона уникала таких розмов, але наразі вибору не було. Якщо хтось і міг знати, де він і що відбувається, то це вона.
— Алло, Марино Петрівно? Це Аліна. Ви не знаєте, де Стас? Я не можу до нього додзвонитися, – голос Аліни був схвильованим.
— Доброго дня, Аліна, – відповіла Марина Петрівна, – Стас? Так, він сьогодні заходив, але був якийсь дивний. Сказав, що зайнятий важливими справами, навіть чаю не попив зі мною.
– Дивний? У якому сенсі? – Аліна мало не скрикнула.
— Ну… розсіяний якийсь. Я ще подумала, що його щось мучить, але він нічого не сказав. Тільки додав, що все гаразд і має план.
“План?” – Аліна не знала, як на це реагувати. Вона подякувала Марині Петрівні і поспішно поклала слухавку. Розмова з матір’ю Стаса не тільки не прояснила ситуацію, а й посилила її тривогу.
Стас щось задумав, але що саме? Чому він не поділився цим із нею? Коли Стас нарешті повернувся додому, Аліна зустріла його біля дверей. На її обличчі читалося все: тривога, агресія, розчарування.
— Стасе, ти можеш пояснити, що відбувається? Чому ти не відповідаєш на дзвінки? – Почала вона з порога.
Стас виглядав стомленим, начебто цей день вичавив із нього всі сили. Він важко зітхнув, але не став ухилятися.
– Аліна, я знаю, що ти хвилювалася. Давай сядемо, я все поясню, – він пройшов у вітальню і сів на диван.
Аліна сіла навпроти, схрестивши руки.
— Стасе, навіщо ти зняв усі гроші з мого рахунку? – Аліна запитала чоловіка про те, що турбувало її весь день.
Стас провів рукою по обличчю, ніби намагаючись зібратися з думками.
– Я обміняв машину Олени, – нарешті сказав він.
– Що? – Аліна завмерла.
— Старий автомобіль був уже на останньому подиху. Вона возить дітей до школи, на гуртки, лікарів. Я знайшов варіант обміняти її машину на нову з невеликою доплатою.
Аліна дивилася на нього, не вірячи своїм вухам.
— Зняв ВСІ гроші, щоб купити нову машину Олені? – її голос став холодним.
– Так, але я доплатив різницю зі своїх грошей, – уточнив він, ніби це мало згладити ситуацію.
– Ти зняв ВСІ МОЇ гроші! Без попередження, без обговорення! Ти розумієш, що то було? Наші заощадження! – Аліна вже майже кричала.
Стас витримав її погляд.
— Аліна, я маю матеріальну відповідальність перед своїми дітьми. Олена – їхня мати, і її безпека – це безпека наших дітей.
Для Стаса це здавалося логічним, але для Аліни це був удар по довірі. Вона відчула, як усе всередині закипає.
— Ти навіть не подумав спитати мене? Як я маю почуватися після такого? – її голос тремтів, і вона встала з дивана.
Стас мовчав. Він явно не хотів сперечатися, та й вибачень вона від нього не почула. «Я зробив правильно», ніби говорили його очі. Аліна пішла до спальні, грюкнувши дверима. Їй потрібен був час, щоб обміркувати все це
Наступного ранку Аліна прокинулася з почуттям порожнечі. Розмова зі Стасом все ще дзвеніла в неї в голові. Вони практично не розмовляли після його зізнання, і ніч пройшла у повній тиші. Вона була не тільки зла, а й скривджена. Коли Стас зайшов на кухню, Аліна одразу почала розмову:
— Стасе, я не можу це просто так залишити. Як ти міг ухвалити таке важливе рішення без мого відома? Це наші гроші, наша сім’я, а ти вчинив так, наче я тут ніхто.
Стас, з чашкою кави у руках, сів за стіл і подивився на Аліну.
— Аліна, я розумію, що ти злишся, але це було правильно. Машина, на якій вона їздила, могла зламатися в будь-який момент.
Аліна ледь утрималася від крику.
— Але ти міг поговорити зі мною, це спільні гроші, Стас!
— Аліна, давай бути чесними. Адже ти зможеш заробити ще грошей.
— Ти навіть не вважаєш за потрібне вибачитися? – її голос тремтів від емоцій.
— Аліна, – спокійно, але твердо відповів Стас. – Якби ситуація повторилася, я зробив би так само.
Вона зрозуміла, що подальша розмова безглузда. Вони ніби говорили різними мовами. Вдень у двері хтось постукав.
— Привіт, Аліночко.
Аліна мовчки відступилася, пропускаючи свекруху.
— Я знаю, що у вас зі Стасом була розмова, – почала Марина Петрівна, сідаючи в крісло.
— Так, і я все ще не можу повірити, що він так вчинив, – сухо відповіла Аліна, сідаючи навпроти.
Марина Петрівна зітхнула.
— Його діти – це частина нашої сім’ї.
Аліна напружилася, відчуваючи, як усередині піднімається хвиля обурення.
— Частина вашої сім’ї?
— Це не взаємовиключні речі, – лагідно сказала свекруха. – Стас завжди буде батьком своїх дітей.
Аліна не знала, що відповісти. Слова свекрухи звучали логічно, але це не зменшувало її образ. Марина Петрівна дістала конверт та поклала його на стіл.
– Тут твої гроші. Я повернула ту суму, яку Стас використав. Він не хотів тебе образити.
— А я, на вашу думку, повинна просто заплющити на це очі?
— Звичайно, хороша дружина має бути завжди на боці чоловіка, – спокійно відповіла Марина Петрівна, підводячись.
Вона пішла, залишивши Аліну наодинці з конвертом та своїми думками. Дівчина провела решту дня у роздумах. Вона розуміла, що свекруха мала рацію: діти Стаса та Олена назавжди залишаться частиною його життя.
Але їй було нестерпно миритися з тим, що її думку, її почуття ігнорують. Коли Стас повернувся ввечері, вона не почала з ним розмовляти. Замість цього, зачинившись у спальні, вона написала листа.
«Стас, я довго думала про те, що сталося. І я зрозуміла, що ми надто різні. Ти прийняв рішення, яке повністю ігнорує мене і мої почуття. Ти хороший батько, і я сподіваюся, ти піклуватимешся про своїх дітей, але я не готова терпіти таке ставлення до себе. Прощавай. Аліна».
Вона залишила листа на кухонному столі, зібрала речі і вийшла з дому, не озираючись.
