Юлія вже тягнулася вимкнути телефон, коли раптом згадала про вечерю. Вона зайшла на кухню, щоб підігріти борщ, і завмерла на порозі, помітивши порожню емальовану каструлю біля мийки.
Ще якихось двадцять хвилин тому, після теплого душу, вона думала лише про тихий вечір: поїсти, трохи прибрати й нарешті лягти спати раніше. А тепер перед очима стояла та сама каструля, на яку вона після роботи витратила майже дві години.
— Ви справді вилили цілу каструлю борщу? — розгублено спитала Соломія, дивлячись на Галину. Свекруха в цей час, ніби нічого й не сталося, знімала піну з нового бульйону.
— А що тут такого?
Галина навіть не відразу повернулася до неї, продовжуючи свою справу.
— Я спробувала, то це ж чиста кислятина. Олексій таке й близько не їстиме.
— Куди ви його поділи?
— Господи, та яка різниця? Унітаз. Не у вікно ж.
Соломія кілька секунд просто мовчки дивилася на свекруху, їй навіть здалося, що вона недочула. Але на плиті вже стояла інша каструля — новенька, блискуча, і в ній тихо кипів галиний бульйон. Поруч лежали продукти, які вона принесла: курка, морква, зелень, пакет локшини.
— Забирайте все це й ідіть звідси, — спокійно, але твердо сказала Соломія.
— Що? — Галина повільно обернулася.
— Я сказала: збирайте свої продукти й забирайтеся з нашої квартири.
Свекруха розвернулася до неї вже всім тілом, і обличчя в неї перекосилося.
— Ти зі мною так не розмовляй.
— А як я маю з вами розмовляти після того, як ви викинули їжу, яку я приготувала?
— Не їжу, а бурду. Я, між іншим, хотіла тобі допомогти. Якщо ти в тридцять п’ять років досі не вмієш зварити нормальний борщ, хтось же має тобі це пояснити.
Соломія різко схопила пакет із зеленню й кинула його назад у сумку Галини.
— Мені нічого пояснювати не треба. Забирайтеся.
Саме в цей момент на кухню зайшов Богдан. Він щойно переодягнувся після роботи й застав останні слова.
— Що знову сталося? — дратівливо кинув він, переводячи погляд з однієї на іншу.
— Твоя мама вилила мій борщ в унітаз.
— Ну і що? — Богдан лише глянув на плиту, де вже кипів новий бульйон. — Мама ж новий готує.
Соломія навіть засміялася від подиву. Вона не могла збагнути, як він може так спокійно на це реагувати.
— Тобто як це — «ну і що»?
— Соломіє, ну не починай. Мама спробувала, їй не сподобалося. Вона краще розуміється на кулінарії.
— Тоді хай розбирається у себе вдома.
— Я в сина вдома, — встряла Галина, піднявши голову. — І, між іншим, не з порожніми руками прийшла.
Соломія взяла зі столу пачку локшини й закинула її в розкриту сумку свекрухи. Потім потягнулася до пакета з куркою.
— Я сказала: все забирайте.
Богдан перехопив її за зап’ястя й стиснув.
— Заспокойся.
— Відпусти мене.
— Спочатку перестань істерити.
— Богдане, відпусти! — крикнула вона, намагаючись вирватися.
Він ще сильніше притиснув її до себе і силоміць посадив на стілець. У його очах спалахнула злість.
— Та замовкни ти вже про мою матір! Вилила твій борщ — значить, мала на це причину! Ще раз підеш на неї з криком, сама вилетиш із цієї квартири! І взагалі, досить уже прикидатися господинею — краще слухай, коли досвідчена розумна людина намагається тобі щось пояснити!
Галина після цих слів випросталася біля плити з таким виглядом, ніби син нарешті сказав саме те, що мусив сказати давно. На її обличчі застигло задоволення.
Соломія вивільнила одну руку, схопила ополоник, що лежав поруч, і жбурнула його в Богдана. Той влучив йому просто в лоб.
— Ти з глузду з’їхала?! — заволав Богдан, відсахнувшись.
— А ти ще раз мене руками посадиш! Ще раз тільки спробуй!
— Ось! — Галина вказала на невістку. — Ось про що я тобі казала! Жодної поваги до чоловіка! А потім дивується, що вдома бардак і їжа незрозуміло яка!
— Забирайтеся, — повторила Соломія вже зовсім тихо. — Обоє відійдіть від мене зараз.
— Я нікуди не піду, — відрубав Богдан. — Я тут живу.
— Тоді живи. Але відсьогодні я для тебе не готую. Зовсім. Ні сніданок, ні вечерю, ні суп, ні котлети. Нічого.
Богдан потер лоб і криво всміхнувся, а в його тоні прозирала зневага.
— Ой, налякала.
— Я не лякаю.
— Та ти максимум тиждень протримаєшся. Потім самій набридне цей цирк.
— Побачимо, — сказала Соломія, і в її голосі було спокійно, але відчувалася незламна рішучість.
Галина ще з добрих двадцять хвилин грюкала каструлями й доводила, що Соломія сама винна в скандалі, та ще й розповідала, як «нормальна дружина» має зустрічати чоловіка після роботи. Соломія більше не сперечалася.
Вона пішла в спальню, зачинила двері й замовила собі вечерю з кафе. Коли кур’єр приїхав, Богдан спеціально спитав, чи не соромно їй витрачати гроші на готову їжу, коли мати стоїть біля плити.
— Не соромно, — відповіла Соломія. — Мою їжу сьогодні вже один раз спустили в каналізацію. Двічі готувати не хочу.
Такі розмови про кухню в них траплялися й раніше, але до такої відкритої сварки ніколи не доходило. Галина від самого початку була переконана, що Соломія готує неправильно.
Її котлети були «сухуваті», картопля — «надто грубо порізана», гречка — «не тієї розсипчастості», а супи постійно порівнювалися з галиними. Богдан із задоволенням слухав ці порівняння.
— У мами, звісно, борщ наваристіший, — міг сказати він за вечерею, і це звучало як остаточний вирок.
Або:
— Мама м’ясо спочатку відбиває, тому воно м’якше виходить.
Перші роки Соломія ще відбивалася жартами, намагаючись не брати все близько до серця. Потім почала злитися. А після семи років шлюбу вже просто намагалася не реагувати на ці постійні уколи. Це нагадувало нескінченне змагання, у якому вона завжди програвала.
Вона працювала бухгалтеркою у невеликій торговельній компанії й поверталася додому зазвичай після сьомої вечора. Богдан, майстер на виробництві, приходив трохи раніше, але до плити ставав тільки у виняткових випадках.
Максимум, на що він був здатний, — зварити магазинні вареники або зробити бутерброди. При цьому і Богдан, і Галина вже давно чомусь вирішили, що повноцінна вечеря — це виключно обов’язок Соломії.
Так було зручно Богдану. Галині теж.
Свекруха жила лише за три зупинки громадським транспортом і навідувалася до них часто. Іноді приносила щось із продуктів, іноді — контейнер із домашніми пиріжками, а буває, просто заходила «на п’ять хвилин», які легко перетворювалися на дві години.
Соломія не мала нічого проти самих візитів. Її дратувало зовсім інше: Галина майже одразу прямувала на кухню й починала справжню перевірку.
— А чого сир так лежить?
— Чому ти каструлю відразу не прибрала?
— Навіщо таку дорогу сметану купуєш?
— А Богдан це взагалі їсть?
І в кожному такому питанні вже був готовий висновок: Соломія все робить не так.
Сам Богдан рідко бачив у цьому проблему. Якщо дружина скаржилася, він лише відмахувався.
— Ну, мама така. Їй треба все контролювати.
— А чому саме в нас?
— Бо переживає.
— За кого?
— За сім’ю.
Соломія чудово розуміла, що під словом «сім’я» Галина зазвичай мала на увазі лише свого сина.
Спочатку, коли вони щойно одружилися, усе здавалося набагато безневиннішим. Галина могла зателефонувати й спитати, що син їв на вечерю, а Богдан детально відповідав, навіть якщо Соломія сиділа поруч. Потім починалися поради.
— А навіщо ти курку в духовці пересушила? На сковорідці швидше.
— Мамо, та нормальна ж курка була!
— Ти ж сам сказав, що сухувата.
— Та я так просто сказав.
Соломія тоді вперше здивувалася, навіщо взагалі обговорювати з матір’ю смак вечері, яку готувала його дружина. Богдан не бачив у цьому нічого дивного.
— Вона все життя готує. Їй цікаво.
— А мені цікаво, чому ти їй звіт даєш.
— Який ще звіт? Ми ж просто говоримо!
Згодом такі розмови стали буденністю. Якщо Галина приносила свої котлети, Богдан обов’язково порівнював їх із соломіїними. Якщо Соломія пекла пиріг, свекруха неодмінно уточнювала, скільки яєць вона поклала і чому не додала сметани.
Якось Галина навіть принесла свій набір спецій і переставила Соломієві банки у верхню шафу, бо «з цим усе одно нормальної їжі не зробиш».
Тоді Соломія все повернула на місце й прямо сказала Богдану:
— Мені не подобається, коли хтось господарює на нашій кухні.
— Та вона ж не чужа!
— І я не в неї вдома.
— Та ніхто в тебе кухню не забирає, Соломіє.
Так цей спір і закінчився. Наступного дня Богдан уже й не пам’ятав про нього, а Соломія запам’ятала. Просто тому, що таких «дрібниць» ставало дедалі більше.
Саме готуванням вона ніколи не обтяжувалася. Навіть любила іноді приготувати щось нове, особливо у вихідні. Але одна річ — готувати вечерю людині, яка подякує, і зовсім інша — заздалегідь уявляти, як твої котлети, суп чи запіканку потім порівнюватимуть із галиними.
За останній рік Соломія кілька разів пропонувала Богдану ділити приготування їжі.
— Давай хоча б два дні на тиждень готуватимеш ти.
— Я пізно приходжу.
— Лише на двадцять хвилин раніше за мене.
— Зате я фізично втомлююся.
— Я теж працюю.
— Ну, тобі ж самій простіше приготувати нормально, ніж потім їсти мої вареники.
У підсумку все залишалося, як і було. Богдан не змушував її стояти біля плити й не складав меню, але звик, що їжа з’являється. А Галина звикла вважати, що має повне право оцінювати результат.
Саме тому зниклий борщ виявився не просто однією вилитою каструлею. Соломія вперше побачила, до якої межі дійшло те, що раніше називали порадами й турботою.
Після історії з борщем Богдан був певен, що дружина справді довго не витримає.
Наступного дня він прийшов додому і перш за все відкрив холодильник.
— А вечеря де?
Соломія сиділа за столом, їла макарони з салатом зі своєї тарілки.
— У мене в тарілці.
— А мені?
— Не знаю.
— Ти серйозно це продовжуєш?
— Я вчора сказала.
— Соломіє, досить уже.
Вона мовчки доїла свою порцію.
У холодильнику стояла каструля Галини. Богдан дістав її й демонстративно налив собі супу.
— От і чудово. Мама мене голодним не залишить.
— Смачного тобі.
— Тебе не дратує, що я спокійно обходжуся без твого куховарства?
Соломія подивилася на нього спокійно.
— Богдане, я сім років після роботи думала, що купити, що приготувати і як зробити так, щоб тобі не набридло одне й те саме. Якщо тепер про це думає хтось інший, мене це зовсім не засмучує.
— Ну-ну.
Перші два тижні Богдан справді почувався переможцем.
Галина майже щодня приїжджала з контейнерами. То голубці, то відбивні, то розсольник, то сирники. Вона розкладала все по холодильнику й, обов’язково при Соломії, казала:
— Синку, це тобі на завтра. А це краще сьогодні з’їж.
Богдан спеціально хвалив.
— Оце котлети! Соломіє, до речі, спробувала б. Може, зрозуміла б, якими вони мають бути.
— Не хочу.
— Дарма.
Галина ледь помітно всміхалася.
Соломія в ці розмови більше не втручалася. Вона готувала собі невеликими порціями. Іноді салат і курку, іноді гречку, іноді запікала рибу.
Якщо дуже втомлювалася, купувала готову їжу біля роботи. Головне було в іншому: вона перестала взагалі зважати на Богдана.
Раніше, заходячи в супермаркет, Соломія подумки одразу розкладала покупки для Богдана. Чи є вдома хліб до ранкового чаю? Чи не скінчилася улюблена ковбаса? А йогурт, який він любить? Тепер її думки були лише про те, що їстиме вона сама.
Минуло близько трьох тижнів, перш ніж Богдан відчув на собі всі «переваги» такого нового порядку. Доти він насолоджувався увагою матері, а тепер раптом щось пішло не так.
Одного вечора Галина подзвонила синові з цілком конкретним проханням.
— Богдане, — пролунало в слухавці, — завтра після роботи заїдеш до мене.
— Навіщо, мамо? — здивувався він.
— М’ясо привезеш. Хотіла тюфтельки тобі зробити, а в мене ж нічого немає.
— Мамо, я ж пізно закінчу, — спробував відмовитися Богдан.
— То що, мені їх із повітря робити? Чи ти думаєш, я в супермаркеті сама їх намалюю?
— Ну, купи сама, я тобі гроші скину, — запропонував він.
— Мені важке носити не можна, ти ж знаєш, Богдане, — її голос став ще наполегливішим.
Відмовлятися було ніколи. Тож після роботи Богдану довелося спочатку їхати в магазин, а потім до матері. Додому він повернувся вже майже о десятій вечора.
Соломія якраз збиралася лягати. Вона сиділа в ліжку з книжкою, коли Богдан зайшов до кімнати.
— Ти хоч чайник поставила? — спитав він, кинувши погляд у бік кухні.
— Ні, — відповіла вона, не відриваючись від читання.
— Чому? — у його голосі прозвучав докір.
— Мені чай не потрібен, — просто сказала Соломія.
Богдан подивився на неї, але продовжувати сварку чомусь не наважився. Мовчання само все сказало.
Згодом до нових обов’язків додалася ще й логістика — туди-сюди довелося возити галині контейнери.
— Мамо, навіщо я маю саме сьогодні це завозити? — якось запитав Богдан.
— Бо завтра мені просто не буде куди покласти твою їжу, синку! — відрізала вона.
— Та в тебе ж удома з десяток контейнерів! — спробував заперечити він.
— Не з десяток, а значно менше, — заперечила Галина. — І половина без кришок.
Богдану нічого не залишалося, як знову підкоритися. І він повіз.
Наступного тижня Галина вже попросила Богдана поїхати з нею на базар. Вона вирішила, що тепер, коли годує сина «на дві сім’ї», то й продукти мають бути найкращі.
— Мамо, я ж у суботу хочу відпочити, — ледь чутно простогнав Богдан.
— А на що тобі тоді продукти купувати? — незворушно запитала Галина.
— У магазині ж можна взяти, — сказав він.
— Ой, у магазині м’ясо зовсім не те. І ти це знаєш! — вона махнула рукою.
— Та мені й те нормально, — пробурмотів Богдан.
— Звісно, тобі нормально! Тебе ж твоя дружина стільки років чим попало годувала, то ти вже забув, який смак має справжній борщ чи котлети, — не втрималася вона від уколу.
І Богдан, звісно, поїхав на базар.
Поки що він не скаржився Соломії на ці нові тягарі. Навпаки, щоразу, коли мова заходила про їжу, він лише розводив руками, мовляв, мати готує чудово, а всі проблеми з харчуванням розв’язалися самі собою.
Та всередині його вже починало під’їдати роздратування. Поїздки, сумки, графік — усе це тиснуло.
Галина, звісно, не вважала за потрібне оплачувати дорослому синові продукти. На її думку, це було цілком логічно.
— Курятину купив? — спитала вона якось.
— Забув, — винувато сказав він.
— Ну тоді сьогодні й курятини не буде! — відрізала Галина.
— Мамо, ну купи ти сама, — почав він благати.
— Богдане, я ж тобі готую безкоштовно! Хіба я ще й продукти маю купувати? — її голос звучав обурено.
Минуло два місяці. Богдан тепер кілька разів на тиждень після роботи заїжджав до матері. Возив м’ясо, крупи, овочі. Забирав каструлі з гарячою їжею, а потім повертав порожні.
У суботу регулярно віз Галину на базар, бо вона заявила, що раз готує «на дві сім’ї», то без якісних свіжих продуктів не обійтися.
Одного разу в неділю Богдан проспав майже до одинадцятої. Коли вийшов на кухню, побачив Соломію, яка спокійно пила каву.
— Мама не дзвонила? — запитав він.
— Мені — ні, — відповіла Соломія.
— Я їй учора контейнери не повернув, — ніяково промовив він.
— Зрозуміло, — її тон не змінився.
— Може, ти сьогодні до неї заїдеш? Все одно ж у магазин збиралася.
Соломія повільно поставила чашку на стіл. Її погляд був спокійний і твердий.
— А з якого дива?
— Це ж майже по дорозі, — спробував він.
— Мені зовсім не по дорозі, — відрізала вона.
— Соломіє, ну ти ж на машині! — у його голосі вже чулося роздратування.
— І що з того?
— Та Боже мій, невже так важко завезти пару контейнерів? — терпіння в нього закінчувалося.
— Тобі важко. Мені навіщо?
Богдан опустився на стілець навпроти.
— Послухай, давай уже покладемо край цьому цирку, — сказав він, дивлячись на Соломію.
— Якому?
— Із готуванням. Готуй знову нормально на двох.
Соломія не відповіла відразу. Вона лише спокійно дивилася йому в очі.
— Ні, — нарешті сказала вона.
— Я серйозно, Соломіє, — Богдан підвищив голос.
— Я теж.
— Ну скільки можна впиратися?
— Це не впертість. Мені так зручніше.
— Зручніше щовечора щось там собі вигадувати?
— Так, — її голос був твердий. — Бо тоді ніхто не розповідає мені потім, що котлети у твоєї мами соковитіші, а суп недостатньо наваристий.
— Знову ти за своє! — розсердився Богдан.
— За що саме?
— Це не «за своє». Це ти сама зараз прийшла й просиш, щоб я повернулася до старого.
— Я не прошу. Я пропоную нормально жити.
— Ми й так нормально живемо. Ти їси те, що готує мама. Я їм своє.
— Я вже замучився після роботи туди-сюди їздити! — вигукнув він.
— А я сім років після роботи готувала, — холодно нагадала Соломія.
— Це не те саме, — заперечив Богдан.
— Звісно, — зітхнула вона. — Ти ще й на базар їздиш.
Богдан різко підвівся зі стільця.
— Гаразд. Не хочеш по-хорошому — не треба, — кинув він і вийшов.
Наступного дня він перестав купувати спільні продукти. Раніше вони не ділили магазинні витрати по чеках — хто заїхав, той і брав. Найчастіше це була Соломія, бо вона краще пам’ятала, що потрібно додому.
Богдан іноді привозив щось важке: воду, побутову хімію, великі пакети з крупами. Тепер же після нової сварки він вирішив: якщо дружина «живе окремо на кухні», то нехай і продукти купує сама.
Соломія не стала сперечатися. Увечері вона звільнила одну полицю холодильника, акуратно склала туди свої покупки й сказала:
— Щоб не плутатися, це моє.
— Дуже смішно, — відповів Богдан, але в його голосі не було жодного гумору.
— Я не жартую, — спокійно сказала вона.
Через тиждень у Богдана з’явилася своя полиця. Ще одну зайняли контейнери від Галини, які він привозив щодня. Холодильник мав досить дивний вигляд, але тепер усім було зрозуміло, де чиє.
Перші справжні проблеми з новою системою почалися майже одразу.
Одного вечора Богдан приїхав від матері з трьома контейнерами й поставив їх на середню полицю холодильника, випадково зачепивши соломіїну банку з йогуртом.
— Давай твоє трохи посунемо, — запропонував він.
— Куди? — спитала Соломія.
— Ну, вгору.
— Там овочі.
— Тоді вниз.
— Там твої продукти.
— Господи, — видихнув Богдан, — у нас холодильник, а не державний кордон!
— Це ти хотів розділити покупки, — спокійно нагадала Соломія.
— Я хотів, щоб ти зрозуміла, як безглуздо це виглядає, — пробурмотів він.
— А я зрозуміла тільки одне: тепер я точно знаю, скільки продуктів купую собі, — відказала Соломія.
Богдан відкрив один контейнер, понюхав гуляш і раптом скривився.
— Мама знову перестаралася з лавровим листом, — пробурмотів він.
Соломія нічого не сказала.
— Ти хоча б іноді могла б щось спільне приготувати, — пролунав його голос. — Ну не щодня.
— Можу, якщо заздалегідь домовимося, — погодилася вона.
— От завтра зроби котлети.
— Ні.
— Чому?
— Бо завтра я пізно буду, — пояснила Соломія.
— У п’ятницю тоді.
— У мене інші плани.
— То мені тепер треба записуватися за тиждень, щоб отримати гарячий обід? — роздратовано спитав Богдан. Його голос звучав так, ніби він щойно відкрив для себе страшну несправедливість.
— Якщо дуже хочеш котлет, можеш приготувати їх сам. У будь-який день, — спокійно відповіла Соломія, не відриваючись від своїх справ.
Богдан із гуркотом зачинив дверцята холодильника, і по кухні розлився різкий звук.
— Ти, здається, спеціально робиш із усього посміховисько! — обурився він.
— Ні. Я просто більше не збираюся крутитися навколо твоїх планів на вечерю. Мої пріоритети змінилися, — відрубала вона, дивлячись на нього без тіні емоцій.
Наступного дня Богдан одразу поскаржився Галині. Мати, не довго думаючи, вирішила, що Соломія «карає чоловіка їжею». Звісно, на її думку, це була найжорстокіша форма виховання.
— Вона тебе виховує, Богданчику, — впевнено заявила Галина. — Виховує, і все!
— Та ніхто мене не виховує, мамо! — заперечив він, хоча десь у глибині душі, мабуть, розумів, що це не зовсім так.
— А що ж це тоді? Живуть чоловік і дружина, а в них окремі полиці в холодильнику, окремі каструлі. Та це ж сором! — театрально сплеснула вона руками.
— Мамо, не починай, — попросив Богдан.
— Я й не починаю! Я просто бачу, до чого вона тебе довела, мій хлопчику, — її голос був сповнений драми.
Після цієї розмови Галина почала готувати ще більше, ніби хотіла довести, що цілком може замінити невістку на кухні. Вона приносила синові величезні контейнери з їжею, але чим більше готувала, тим більше організаційних справ перекладала на його плечі.
Жінка щиро вважала це справедливим: продукти важкі, до місцевого базару далеко, та й порожні контейнери треба було повертати. Богдан же, який спочатку хотів лише гарячу вечерю без зайвих розмов, тепер отримав ще й додатковий щоденний маршрут після роботи.
Одного вечора Богдан з необережності взяв із соломіїної полиці шматок сиру.
— Це моє, — пролунало її голосне й чітке застереження.
Він зупинився, вже підносячи шматок до рота.
— Ти зараз серйозно? Через два шматочки сиру? — не повірив Богдан.
— Ти сам хотів окремі продукти, — нагадала Соломія.
— Та з’їж його сама, якщо він такий цінний! — вигукнув він, відчуваючи, як обличчя наливається жаром.
— Положи назад, — спокійно наказала вона.
Він поклав.
Того вечора Богдан уперше сам смажив собі яєчню. Усі галинині контейнери несподівано спорожніли.
За кілька днів мати подзвонила йому близько шостої.
— Ти сьогодні заїдеш? — спитала вона.
— Ні, мамо. Дуже втомився, — відповів Богдан, потираючи скроні.
— А суп? Який суп тобі варити?
— Який суп? — перепитав він, забувши про попередні домовленості.
— Курячий! Я ж тобі обіцяла! — обурилася Галина.
— Не вари, — сказав Богдан.
— У сенсі?
— Я сьогодні вдома поїм.
— Що, Соломійка передумала? — у її голосі була надія, змішана з підозрою.
— Ні.
— Тоді що ти їстимеш?
— Щось знайду.
Після цього Галина образилася вже по-справжньому.
— Зрозуміло. Значить, я два місяці навколо тебе бігаю, мов дзиґа, а тепер — «щось знайду»! — її голос зірвався вище.
— Мамо, я тебе не просив щодня готувати, — необачно вирвалося в Богдана.
— Що?! — обурено вигукнула вона.
Богдан одразу зрозумів, що сказав зайве.
— Я не в тому сенсі, — поспішив виправитися.
— Ні, саме в тому! Спочатку твоя дружина годувала тебе всякою гидотою, потім я відклала всі свої справи й почала тобі прислужувати, а тепер ти ще й невдоволений? — звинувачення сипалися одне за одним.
— Хто сказав, що я невдоволений? — спробував він заперечити.
— По голосу чути! Я чую!
— Я просто втомився їздити за їжею, от і все.
— А я не втомилася? Мені шістдесят чотири роки! Ти принесеш продукти, я все приготую, розкладу по контейнерах, потім ще посуд відмивай! Я що, молода дівчина, чи що? — голос Галини був сповнений жалості до себе.
Богдан затиснув телефон плечем і відчинив холодильник. На його полиці самотньо лежали яйця, пачка сосисок і пів батона.
— Мамо, давай я сам сьогодні щось зроблю, — запропонував він, відчуваючи, як стискається серце.
— От і роби! І взагалі, раз такий самостійний, тиждень сам і проживи. Подивимося, наскільки тебе вистачить!
Той тиждень розтягнувся майже на цілий місяць.
Галина справді перестала привозити йому їжу. Спочатку Богдан думав, що мати от-от схаменеться і знову почне його опікати. Але Галина вирішила показати характер.
Перші два вечори він харчувався варениками з морозилки.
На третій день смажив собі яєчню.
На четвертий купив готову курку-гриль у супермаркеті.
Соломія спостерігала за всім цим без жодного коментаря. Її обличчя було непроникним, без натяку на сарказм чи зловтіху.
— Могла б хоч підказати, скільки ті макарони варити, — якось буркнув він, роздратований.
— На пачці написано, — сухо відповіла Соломія.
— Дуже смішно.
— Там справді все докладно написано, — наполягла вона.
Макарони Богдан, звісно, переварив. Потім двічі пересолив картоплю. Одного разу вирішив зварити рис і отримав клейку масу, яку сам назвав «цементом».
Соломія жодного разу навіть не всміхнулася. Це чомусь дратувало його сильніше, ніж будь-які глузування.
— Тобі взагалі все одно? — спитав він якось увечері, коли черговий кулінарний експеримент провалився.
— На що саме?
— Що я тут так мучусь.
— Ти доросла людина, Богдане. Впораєшся.
— Ясно, — пробурмотів він, відчуваючи себе школярем.
Поступово він перестав мучитися. Навчився запікати курячі стегенця так, щоб вони були соковиті, варити нормальну гречку, робити просту підливу. Купив собі маленьку сковорідку, бо Соломія попросила не брати її добру без дозволу.
І в якийсь момент кухня перестала бути для нього місцем, де їжа з’являється сама собою, ніби за помахом чарівної палички.
Він уперше почав помічати, що після готування лишається плита, яку треба витерти. Що цибуля закінчується несподівано. Що м’ясо слід заздалегідь розморозити.
Що якщо ввечері нічого не підготував, то вранці контейнер на роботу сам не наповниться. Ці прості істини відкривалися йому з великими зусиллями.
Але вибачатися перед Соломією Богдан не збирався. Гордість не дозволяла.
Іноді він кидав:
— Ну от, готую ж. І нічого страшного не сталося.
— Бачу, — коротко відповідала Соломія.
— Може, тепер хоча б разом будемо купувати продукти? — пропонував він.
— Якщо заздалегідь домовимося, що саме буде спільним, — нагадувала вона їхні нові правила.
— Господи, та ми ж як у комуналці живемо! — зітхав Богдан.
— Зате ніхто чужого не викидає і не бере без дозволу, — парирувала Соломія.
Після таких слів він зазвичай замовкав.
Найнеприємніша розмова сталася на дні народження тітки Богдана. Зібралося близько дванадцяти родичів. Соломія йти не хотіла, але Богдан дуже просив.
— Просто посидимо пару годин. Без кухонних сварок, обіцяю.
— Якщо твоя мама почне, я мовчати не буду, Богдане, — попередила вона.
— Вона не почне, — запевнив він.
Та Галина почала ще до гарячих страв.
Спочатку вона розповіла двоюрідній сестрі Богдана, що син «зовсім схуд», бо його «не годують як слід». Потім голосно зауважила, що сучасним жінкам простіше замовити готову їжу, ніж нормально нагодувати чоловіка.
Соломія продовжувала їсти салат, ніби не чула жодного слова.
І це, схоже, ще більше підбадьорило Галину.
— Уявляєте, Богдан тепер сам біля плити стоїть! Після роботи! Справжній чоловік! Бо ж дружина вирішила характер показувати, бачте, — вона голосно засміялася, дивлячись на родичів. — Де таке бачено?
Хтось ніяково хмикнув.
Богдан, відчуваючи, як кров приливає до обличчя, сказав:
— Мамо, досить.
— Що досить? Я ж правду кажу! — обурилася Галина.
— Не треба це тут обговорювати.
— А чого соромитися? Я завжди казала, що сім’я починається з нормального побуту. А коли дружина борщ зварити не може…
Соломія повільно поклала виделку на стіл.
— От бачите? — Галина обвела родичів поглядом, повним образи. — Я вже й слова не можу сказати. Вона довела сина до того, що він тепер сам каструлі тягне, а я ще й винна!
Раптом Богдан із таким гуркотом поставив склянку на стіл, що всі здригнулися.
— Мамо, досить! Ніколи більше не обговорюй, хто і що готує в моєму домі.
Галина миттєво замовкла.
— Що-що?
— Ти чула.
— Це вона тебе навчила так із матір’ю розмовляти?
— Ні. Це я сам втомився. Спочатку ти два місяці розповідала, як легко мене нагодувати. Потім виявилося, що я ще й маю після роботи тягати продукти, контейнери, возити тебе на ринок і вислуховувати, який я невдячний. Тепер готую сам. Крапка. Тема закрита.
— Тобто ти при всіх став на її бік?
— Я ні на чий бік не став. Я сказав: не обговорюй мою кухню.
— Твою? — Галина ледь не розсміялася. — А коли ти до мене голодний прибігав, кухня теж була твоя?
— Мамо…
— Ні, ти скажи! То я тепер погана?
— Я цього не казав.
— А й не треба було.
Галина підхопилася з-за столу, швидко накинула кардиган, який зняла через спеку, і вийшла, навіть відмовившись забрати контейнер із салатом, який принесла сама.
Назад Богдан із Соломією їхали в повній тиші.
Вже вдома Богдан запитав, дивлячись на дружину:
— Ну що, задоволена?
— Чим саме?
— Тим, що я з мамою посварився.
Соломія зняла взуття, кинула на нього погляд.
— Ні. Я цього зовсім не хотіла.
— Але ж ти постійно говорила…
— Я говорила, щоб вона не викидала мою їжу і не командувала на моїй кухні. Ти сьогодні сам сказав їй майже те саме. Тільки на кілька місяців пізніше.
— Ну от, сказав.
— Добре.
Він явно чекав чогось іншого. Може, Соломія його похвалить. Може, запропонує помиритися і знову почати готувати на двох. Але вона спокійно пішла на кухню, дістала зі своєї полиці сир і яблуко.
— І все? — не витримав Богдан.
— А що має бути?
— Не знаю. Ми ж начебто все владнали.
— Ти з мамою владнав.
— А ми?
Соломія зачинила холодильник.
— А ми живемо так, як ти сам нам допоміг це влаштувати.
— Знову починається.
— Нічого не починається. Я не йду. Розлучатися не збираюся. Але готувати тобі щодня теж більше не буду.
— Навіть після всього цього?
— Особливо після всього цього.
— Ти все життя мені той борщ тепер пригадуватимеш?
— Ні. Я його майже не згадую. Просто мені стало зручно не відповідати за твою тарілку.
Богдан втомлено, майже змушено усміхнувся.
— Отака в нас сім’я.
— Сім’я не означає, що один дорослий має прислуговувати іншому.
— Тільки, будь ласка, без лекцій.
— От і не починай.
На цьому розмова закінчилася.
Вони справді залишилися разом.
Збоку мало хто взагалі розумів, що саме в них змінилося. Вони разом їздили до друзів, порівну платили комунальні послуги, іноді ввечері дивилися серіали. На вихідних могли вибратися за місто. Але кухня стала іншим місцем.
У кожного була своя полиця.
Якщо Соломія збиралася пекти великий пиріг чи варити суп на кілька днів, вона могла спитати:
— Будеш?
Якщо Богдан відповідав «так», вони заздалегідь домовлялися про продукти. Якщо ні, вона готувала лише собі.
Іноді Богдан готував м’ясо й пропонував Соломії. Вона могла погодитися. А могла й відмовитися.
Жодного щоденного обов’язку більше не існувало.
Галина після того сімейного свята майже місяць не з’являлася. Потім почала приїжджати знову, але вже значно рідше. На кухні вона більше не відкривала каструлі без дозволу. Одного разу побачила на плиті страву Соломії, потягнулася до кришки, але вчасно зупинилася.
Богдан помітив це.
— Мамо, не треба.
Вона відсмикнула руку.
— Та будь ласка.
Вибачень від Богдана Соломія так і не дочекалася. Ні за те, що хапав за руки, ні за те, що силоміць посадив її на стілець, ні за погрозу вигнати з квартири. Богдан волів думати, що якщо зараз усе більш-менш спокійно, то старе краще не чіпати.
Соломія не наполягала.
Але й назад нічого не повернула.
За кілька місяців Богдан уже цілком упевнено варив собі суп. Перший справді вдалий він скуштував, посолив і чомусь подивився у бік дружини.
— Смачний вийшов.
— Добре.
— Спробуєш?
Соломія взяла чисту ложку, скуштувала трохи з його тарілки.
— Нормальний.
— Просто нормальний?
— А що ти хочеш?
Він ледь помітно всміхнувся.
— Нічого.
І поставив каструлю на свою полицю.
Того вечора Галина зателефонувала дізнатися, чи поїде син із нею на ринок у суботу.
— Ні, мамо. Я біля дому продукти куплю.
— Там дорожче.
— Нічого.
— І м’ясо гірше.
— Мені добре.
— Ну, як хочеш.
Він поклав телефон і на кілька секунд затримався біля холодильника. Потім дістав блокнот, записав, що треба купити для супу на наступний тиждень, і спитав у Соломії, чи потрібна їй машина вранці.
Вона відповіла, що потрібна.
Богдан кивнув і вирішив заїхати до магазину ввечері.
Повернення до старого життя йому вже не хотілося. Та й повертати Соломію до її колишньої ролі було пізно.