У Тані не було нікого, тільки одна бабуся. Вірніше батьки були, як же без них, але коли дівчинці було два роки їх нестало.
Таня і не пам’ятала їх зовсім, знала тільки по фотографіях, та з розповідей бабусі Каті.
-Тато у тебе красенем був. Він, коли в наше село приїхав, так всі дівки за ним бігали. А він маму твою полюбив. Її не можна було не полюбити. Вона у мене була як берізонька біла. Струнка, гарна, роботяща. Ось він її і взяв із собою в місто.
Ех, якби знала я, що таке трапиться, то ні за що б її не відпустила. Тепер одна втіха мені залишилася на старості – ти моя внучечка, – говорила бабуся Катя, цілуючи внучку в біляву голівку.
Таня дивилася на мамині фотографії і їй неодмінно хотілося бути такою ж красивою, щоб і її називали берізонька.
А поки що вона жила з бабусею в селі, ходила в школу і радувала хорошими оцінками. Як і всі діти Таня чекала літніх канікул. Не тільки тому, що можна не вчитися, а тому, що на літо в село приїжджав Остап.
Бабуся Остапа жила по сусідству, тому діти здружилися відразу.
-Молодий і молода, всюди нерозлийвода! – кричали їм услід сусідські діти.
На що Таня сварилася, а Остап сміявся.
-Та ну їх. Вони ж не розуміють нічого, – говорив він і брав Таню за руку, щоб разом піти на околицю села.
Але тоді було дитинство, тоді все здавалося дитячим і природно простим. Зараз Тані було чотирнадцять років і вона закінчила восьмий клас. Попереду ще два роки навчання в школі, а потім треба думати про майбутню професію.
-Ти ким хочеш стати, Таню? – запитував Остап, коли вони сиділи на своїй улюбленій галявині, посипаній блакитними незабудками.
Вона трохи помовчала і, зірвавши квітку, відповіла:
-Вчителькою, як моя мама. Вивчусь, приїду в село і буду вчити діток.
Остап ліг, закинувши руки за голову і, дивлячись в блакитне небо за яким носилися ластівки, мрійливо сказав:
-А я буду льотчиком. Я хочу літати високо над землею, як ці птахи і дивитися на світ їхніми очима.
Таня посміхнулася, Остап завжди був мрійником і романтиком. Він читав книги про авіацію і захоплювався льотчиками і їх подвигами.
Остап сів, і взявши Таню за руку, серйозно запитав:
-А ти будеш мене чекати?
Вона подивилася в його блакитні як бездонне небо очі і тихо відповіла:
-Буду.
Він наблизив до неї своє обличчя і несміливо поцілував в губи.
Перший поцілунок, це як перший звук від новонародженої дитини – несміливий і наполегливий одночасно.
Таню переповнювало щемливе почуття, коли вона бачила на своєму вікні букетик блакитних незабудок, які щоранку приносив їй Остап.
-Ти моя незабудка, – шепотів він їй, цілуючи на прощання.
Літо, наповнене щасливими мріями і першим коханням, закінчилося швидко. Остап їхав в місто, а Таня залишилася його чекати.
Він писав листи, які вона складала в коробку з-під взуття. Там же зберігався засушений букетик незабудок, як пам’ять про перший поцілунок.
А потім було літо без нього.
“Пробач, моя мила незабудка!
Цього літа мені потрібно готуватися до вступу в льотне училище. Я цілими днями сиджу в бібліотеці і читаю, читаю, читаю. Але вечорами згадую тебе. Ти мені снишся, Таню”, – писав Остап, вкладаючи в конверт малюнок, де він ручкою малював букет незабудок.
А через ще одне літо і сама Таня поїхала вступати до педагогічного інституту. Листи від Остапа стали приходити все рідше, поки зовсім не припинилися.
Вона вивчилася на вчительку і, як мріяла, приїхала в своє рідне село, щоб навчати діток.
Через якийсь час Таня вийшла заміж за чудового чоловіка, який душі в ній не чув. Вона відповідала йому взаємністю, але ні-ні, та й зітхала дивлячись на блакитне небо, по якому, залишаючи білий слід, летів літак.
Йшли роки. Бабусі Каті нестало. Бабусі Остапа теж, а він навіть не приїхав…
У Тані народилися діти, двоє прекрасних синів, які виросли і поїхали в місто вчитися.
Одного дня раптово нестало чоловіка…
Ось і стала Таня такою ж старою, як була її бабуся. Вона вийшла на пенсію, але продовжувала працювати в сільській школі тому, що не мислила своє життя без роботи.
Літніми вечорами вона часто ходила на їхню з Остапом галявину і, взявши гілочку незабудок, дивилася вдалину.
-Ти будеш мене чекати?
-Буду.
Луною в серці відгукувалися слова двох закоханих.
Але одного разу вона прийшла на галявину і побачила сидячого до неї спиною старого діда. Його сива голова дивилася в вечірнє небо, а в руці він тримав букетик блакитних незабудок.
-Остап, – прошепотіла вона.
Старий повернувся і їхні очі зустрілися.
-Ось я і повернувся до тебе, моя незабудка, – сказав він, притискаючи її суху руку до своєї зморшкуватої щоки.
І безслідно розтанули роки очікувань і нездійсненних надій. І канули в лету гіркі хвилини розчарувань, коли його тремтячі губи доторкнулися до її теплої щоки.
І ось на небі вже з’являються зірки, а на річку опускається білий туман. Але на галявині сидять двоє, тісно притулившись один до одного і, тримаючись за руки…