– Ну, що ти лежиш? – стара, сердита і сонна після ночі медсестра тицьнула дівчинку під ребро, – вставай, дитину треба годувати.
Дівчинка-підліток не ворухнулася.
Люба спостерігає за нею, прикладаючи до грудей маля Аню, яка жадібно хапає груди.
“Дитина зовсім, – думає Люба, – Ось яка з неї мати? А куди цей дивився, мабуть, сам такий самий хлопчик”.
Ех, діти, що ж вам у машинки та ляльки не грається.
У палаті, вони лежали вдвох, перший раз коли народжувала Люба була у великій, на одинадцять місць, палаті. Ох, чого там тільки не наслухаєшся.
А цього разу, в маленьку палату поклали, бокс називається, по пологовому будинку жовтяниця дитяча ходить, пояснили їй, а її малеча наче здоровенька, загалом, легше прибрати здорових малюків, ніж хворих.
Вночі привезли цю дівчинку, санітарки перестелили ліжечка, сказали малюки з мамами будуть, запитали у Люби, чи не проти вона?
У сенсі проти? Люба здивувалася.
Жінки розповіли, що перед нею лежала тут дамочка. Малятко до неї принесли, так вона такий вереск підняла, мовляв, встигну ще напанькатись, дайте відіспатися хоч у лікарні.
Їй пояснюють, що дитина заразитися може, неприємно ж, навіщо ризикувати не для неї цей бокс, а для малюка, ні, в яку забирайте її на ніч і все ти тут.
Люба посміялася і запевнила жінок, що навпаки буде рада, якщо Аня буде з нею поруч.
А вночі привезли цю дівчинку.
– Вставай, чуєш, – грубо штовхає дівчинку медсестра, – ти не одна така, королева, бач, дитину годувати треба.
– Відмовиться, мабуть, – повертаючись до Люби каже медсестра, – ось як ноги розсовувати, це ми можемо, а як за наслідки відповідати, ну… бери дитину чогось сидиш, як курка.
Дівчинка мляво сіла морщачись від болю, звісила ноги.
– На, бери ооо ось так. Ось коли мені з нею поратися ще скільки дітей рознести треба.
– А Ви йдіть. Давайте мені дитину, я їй допоможу, йдіть. Моя наїлася, спить.
– Точно, впевнені? – із сумнівом у голосі та водночас із радістю запитує жінка.
– Так точно, точно.
Люба підхопила малюка. Хлопчик, важкий такий, порівняно з Анею, такий важкий.
– Давай, люба, як тебе звуть?
– Алла … Бережна, – ледь розліпила губи дівчинка.
– Годувати треба синочка.
– Мені?
– Ну не мені ж, можу звісно і я молока багато, та тільки тобі самій треба, хоча б прикласти до грудей, ну … давай, давай.
Дівчинка скривилася.
– Ай, Боляче.
– Ну, звичайно боляче … Давай.
Малюк був голодний, відкривав жадібно рот і захоплював половину маминої, маленької грудей, що не сформувалася до ладу.
Господи, думає Люба, дитя дитям.
Алла потримала трохи малюка біля грудей і відхилилася назад, хлопчик почав голосно плакати з надривом.
– Їсти хоче, – сказала Люба – Давай я погодую його, ти мордатенький, мамка у тебе маленька, не будемо мучити її, добре.
Люба годувала хлопчика, який жадібно хапав груди та тягнув немов молоковідсмоктувач, захлинаючись, поспішав поїсти.
– Ну, ну маленький, чого ти … встигнеш, тітка Люба нагодує тебе, не поспішай.
Алла знову лягла і відвернулася до стіни.
Люба нагодувала хлопчика і поклала до ліжечка.
Приходили лікарі, оглядали дітей, розмовляли з матусями.
Алла відповідала однозначно, так Люба дізналася, що їй дев’ятнадцять років.
Треба ж, а схожа на підлітка, у Борі, Любиного чоловіка, сестра двоюрідна у чотирнадцять років, виглядає більше за цю маленьку.
– Вже надумала дівка, залишити дитину? – Запитала ввечері санітарка Андріївна в Алли, та мовчки дивилася у вікно.
До Люби дійшло, що залишити хоче, ех, дурна.
За вікном пішов сніг. Великий, пухнастий, пластівці, як у казці якийсь, летять, кружляють, прилипають до лікарняних вікон. На вулиці засвітилися ліхтарі Люба не вмикає світло, вона теж дивиться у вікно.
– У дитинстві, піду на підвіконня залізу, за шторку сховаюсь і дивлюся у вікно, – тихо каже Люба, – я маленька була, стілець підставлю, щоб залізти, підвіконня високо, мені так і знаходили по цьому стільцю … Ось, сиджу там, мрію, маму чекаю … Потім дізналася, що можна не тільки маму чекати, але і тата, бабусю з дідусем, сестер і братів, тітку і дядька … Усю родину загалом.
Особливо тужливо взимку було, перед новим роком, у кого були родичі хоч якісь, чекали на них, деяких навіть на канікули забирали.
Я теж чекала, тільки я не мала нікого. Мати відмовилася від мене у лікарні, втекла у вікно.
Її знайшли, так… Присоромили навіть, а вона очі вилупила, нічого не знаю, ніякої дитини не народжувала, на вихідні їздила до села до бабусі з дідом.
Це мені потім, нянечка розповіла, коли я підросла, там у дитячому будинку. Я подумала, що вигадала вона цю історію, любила вона мене, нянька Зіна, не знаю чому саме мене виділяла.
Я коли випустилася, вже з Борисом познайомилася, вирішила пошукати ім’я та прізвище матері.
Ти знаєш, знайшла.
Ми, діти з дитбудинку, завжди ідеалізуємо своїх матерів, ми їх ставимо на п’єдестал і любимо безкорисливо. Ми знаходимо виправдання їхнім вчинкам, вигадуємо сльозливі історії та самі плачемо від жалості до наших милих матусь.
Я знайшла її, та вона й не ховалася особливо. А навіщо?
Ну, подумаєш, привела на світ дитину, ну подумаєш кинула, втікши у вікно як бродяча кішка, але кішка йде на видобуток корму для своїх дитинчат, а та, яка народила мене, просто втекла до своєї благополучної матусі, залишивши мене без матері.
Так, нянька Зіна мала рацію, та, яка народила мене, була з благополучної родини. Хоча чому була, вона і є.
У неї мама є, тато брат і сестра, є чоловік та двоє дітей. Хлопчик і дівчинка, такі приємні, красиві, молоді люди.
Вони здобувають хорошу освіту, а ще таку велику дозу материнської любові, дуже шкода, що на мене її не вистачило.
Вона мене впізнала одразу. Ми з нею одне лице. Стояла дивилася на мене, трохи примружившись.
– Навіщо прийшла?
– Хотіла подивитися на свою матір.
– Я тобі не мати я просто народила тебе, – байдуже відповіла.
– Хто мій батько?
-Ти думаєш тобі там будуть раді? Відійдімо.
Ми відійшли убік, Віра так звати ту, яка просто народила мене, розповіла історію про те, як вона бувши дурним дівчиськом закохалася у дорослого, солідного чоловіка. Він приходив до них у хату.
Вона не давала йому проходу, чоловік здався, хоча … у нього діти були старші за Віру ну ось, повівся на молоду.
Через час Віра зустріла свого майбутнього чоловіка і зрозуміла, що старий їй не потрібен, та й він втомився ховатися.
Так вийшло, що Віра пізно зрозуміла, що чекає дитину. Її чоловіка майбутнього призвали в армію, щось там накоїв, навчаючись в інституті, цього разу тато не зміг допомогти.
А їй, якось вдавалося приховати від усіх свій живіт, коли прийшов час з’явитися дитині, розповіла матері, та викликала швидку, але, мабуть, порадившись з Віриним батьком вирішили, що ця дитина зіпсує все життя дівчинці, вони теж захотіли позбутися та й вона сама вирішила.
Прибігла у лікарняному халаті та капцях.
Вона мені це розповіла зі сміхом, як бігла під снігопадом додому, залишивши в лікарні ту, яка зовсім не потрібна була…
– Чого ти від мене хочеш, – запитала Віра знову, – ти моя помилка, якщо думаєш, що розкаюсь і почну плакати, повиснувши в тебе на шиї? Ні. Ти прикре непорозуміння, я просто не встигла позбутися тебе.
У мене сім’я діти, становище. Навіть якщо і спливе ця давня історія, ми завжди знайдемо, що сказати.
– Ми схожі з вами.
– Я тебе благаю, чи мало схожих людей, збіг обставин, не більше. У тебе все? Мені треба йти…
Так з гуркотом упав і розбився монумент матері, створений мною у своїй дитячій уяві.
У мене є мама, мені пощастило добра, розумна дбайлива. У неї єдиний син, мій чоловік, а я стала донькою. Мені пощастило зі свекрухою.
– Чи пощастить цьому хлопчику? Можливо, його усиновлять добрі люди, він зростатиме в любові й ніжності, а може й ні, – ні до кого не звертаючись, каже тихо Люба, – може бути таке, що він потрапить до поганих людей, які знущатимуться з нього. А, може, як маленька я, колись ховатиметься за шторою й уявлятиме собі образ мами…
Люба замовкла дивлячись у вікно, за яким йшов сніг.
Вночі вона чула, як Алла плаче.
Вранці, розплющивши очі, Люба не виявила дівчини.
Пішла все-таки, з сумом думає вона, ех … пішла.
Двері тихенько рипнули, пропускаючи маленьку Аллу.
Вони мовчали.
– До мене мама сьогодні приїде, – тихо промовила дівчинка, а вона і була дівчинка маленька і налякана, – я їй у всьому зізналася. Я думала, думала, що вони з татом … що вони не приймуть мене. А вони… тато сказав, щоб я не сміла плакати, він сказав, що я молодець, що не позбулася Русланчика.
-Ти його Русланом хочеш назвати?
Алла кивнула головою.
– Ми в селі живемо, мама сказала, що я після декрету на роботу зможу влаштуватися в контору до неї, а тато … сказав що він такий щасливий, він тепер дід.
Алла говорила тихо, а Люба дивилася і думала, як же це мишеня примудрилося стати мамою…
***
– Люба, Люба…
Люба озирнулася, за нею спішно йде дівчина, гарна, росточком маленька, а така кров із молоком. Де вона могла її бачити?
– Алла?
– Так. А я, як побачила тебе … вас, ледь з глузду не з’їхала від радості …
– Ну, як ви? Як твій Руслан?
– Добре, до школи цього року піде, а як Аня?
– Та теж добре теж до школи … Ти одружена? – Побачивши обручку на пальці, запитала Люба.
– Так, а ще в мене донька є. Мій Коля, ну батько дітей, він до нас приїхав, Руслану рік був… Люба … дякую тобі!!!
– За що?
– Я теж хотіла, як твоя … як, та яка тебе на світ привела … я хотіла втекти, все забути, поїхати далеко. А потім, твій тихий голос і розповідь, привели мене до тями. Я проплакала всю ніч, так мені було шкода, ту дівчинку Любочку та мого синочка. Вранці попросила дозволу зателефонувати, зателефонувала сусідам, ті покликали маму… Потім прибіг тато… Я думала, думала, що мене проклянуть і виженуть, а мене… Дякую, Любо!!!
Іде Люба додому і тихо посміхається, не треба, щоб було як у неї, не можна, щоб діти чекали на маму, якщо тільки вона не на роботі.
Люба пішла швидше знаючи, що Максим і Аня чекають на неї, Боря прийде пізніше.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
