– Валю, все вирішено! У суботу в Ані на дачі збираємось! Досить, скільки можна відкладати! І так вже другий рік плануємо зустрітися, але, крім розмов, ні до чого справа не доходить. То одне, те інше. А сьогодні ми домовилися з Анею, – радісно закричала в слухавку Лариса.
Валентині зателефонувала її давня подруга, з якою вони були дружні із самої школи. Вона і ще третя їхня подруга Аня колись давно були нерозлучною трійцею.
– Ну, добре, я рада, – трохи стримано відповіла Валя.
– Досить сумувати, подруго! Давно вже пора забути та відпустити. А ти все переживаєш. Було б про кого! Подумаєш, зрадник злився. Туди йому і дорога. Пів року вже минуло, а ти все киснеш.
– Та гаразд, Ларисо… Не будемо про це, – перебила її Валя.
– Саме так – не будемо. Ми тобі ще такого чоловіка знайдемо – закохаєшся!
– Ой, ось цього мені точно не треба! Такого добра мені й задарма не треба! – надто емоційно відреагувала жінка. – Я тепер вільна, і дуже рада цій обставині.
– Ну, і я рада за тебе, якщо так. Отже, проблем взагалі жодних. Так, готуйся, в суботу вранці я за тобою заїду. По їжі ми з Анютою в принципі домовилися. Васька її нам шашлик замаринує, зелень у них на дачі вся своя. Ну а решту, по дрібниці, я сама куплю. У мене якраз завтра після обіду буде вільний час. Потім порахуємо та розкидаємо на всіх. Від тебе потрібен гарний настрій, зручний одяг і бажання зустрітися з давніми подругами, – жваво видала їй найділовіша з них трьох Лариса.
– Добре. Готуватимуся! – усміхнувшись, відповіла Валя.
Жінка справді була рада тому, що через три дні вони разом зустрінуться, посидять на затишній дачі в Ані і згадають свою молодість.
Наразі Валя жила сама. Доросла Рита нещодавно з’їхала від неї до свого хлопця, з яким вони незабаром збиралися розписатися. А чоловік…
Віктор покинув її пів року тому. Ніколи б вона не могла припустити, що з ними таке колись може статися. Завжди вірила йому беззастережно і навіть такої думки не допускала – що чоловік може полюбити іншу.
Яку іншу, якщо вони одне ціле? Ось вже понад двадцять років живуть в мирі та злагоді, усі вихідні разом, усі свята, усі відпустки…
Коли і як таке сталося, що Віктор став для неї чужим? Чому Валя цього не помітила? Чому жодного разу не засумнівалася у його вірності?
Так корила себе Валентина безсонними ночами після того, як чоловік пішов. А потім сама розуміла – нічого б це не змінило. Той, хто надумав зрадити та піти, обов’язково це зробить. І ніхто йому не завадить.
Чоловік оголосив, що покидає її у той момент, коли Валі найбільше потрібна була його моральна підтримка. Їй тоді щойно зробили важку операцію по жіночому.
Валя була на лікарняному після виписки та сиділа вдома. Чекала на чоловіка з роботи, готувала обіди та вечері. І чекала на його підтримку та розуміння. Слів якихось, добрих та теплих.
Про те, що він продовжує її любити, як і раніше. Як у молодості, коли вони лише зустрілися. Про те, що вона, як і раніше, для нього приваблива і бажана. Чекала, але не дочекалася.
А дочекалася зовсім інших слів. Жорстоких та жахливих.
– Ти не замислювалася, чому природа так задумала – ви, жінки, старієте набагато раніше за нас, чоловіків, – почав Віктор здалеку.
– Хто тобі це сказав? Ви теж старієте, просто це зовні не так помітно. А за статистикою дуже мало чоловіків доживає до похилого віку, на відміну від нас, жінок, – Валя хотіла звести розмову жартома, тому говорила з посмішкою.
– А по мені так вже краще до самого кінця бути молодим і привабливим, ніж старим та немічним повзти до свого кінця.
Повисло незручне мовчання. Валя бачила, що Віктор не жартує.
– А навіщо ти зараз мені про це? – вже без посмішки спитала вона. На душі стало незатишно.
– Я сподіваюся, що ти сама це бачиш… Якими різними ми тепер стали з тобою, – говорив Віктор похмуро і ніби через силу, у вічі дружині намагався не дивитись.
– Що? Про що ти? – Валя ще не розуміла, що відбувається, але таким свого коханого Вітю бачила вперше.
– Валя, я чоловік у розквіти сил, і мені хочеться поряд із собою бачити таку ж молоду та енергійну жінку. Розумієш? Щоб вона сама мене заводила та надихала… Щоб ділилася зі мною своєю молодою енергією.
Він помовчав рівно півхвилини, а Валя тим часом навіть слово не змогла вимовити. До неї раптом дійшов весь жах його слів, весь їхній страшний і непоправний зміст.
– Отже, я, сорокап’ятирічна і зараз хвора “тітка”, тебе вже не влаштовую, я так розумію. Яка в мене тепер енергія? Так, один пшик.
– Ти сама все розумієш… Я йду. Ні, не треба, не питай, хто вона і як я зміг так вчинити! Зміг, Валя, зміг. І це життя. Ти ще нестара. Захочеш влаштувати свою долю, знайдеш собі когось відповідного за віком. Якогось чоловіка похилого віку. Хоча навіщо він тобі? Краще займися собою, своїм здоров’ям. Дивишся, Маргоша скоро тебе бабусею зробить, з онуками будеш няньчитися. Теж чудове заняття, а чому б і ні?
Віктор, мабуть, хвилювався, тому був особливо жорстокий із нею тоді. Валя так і вирішила подумки.
– Іди. Не тримаю.
Квартира, в якій вони прожили з чоловіком понад двадцять років, була дошлюбною власністю Валентини. Тож на неї Віктор не претендував. Та й не міг.
А ось дещо з меблів та побутової техніки забрав. Валя не суперечила. Забирай і зникни із мого життя назавжди – так і сказала йому.
Дочка поставилася філософськи до зради батька, у неї самої в цей час розвивався роман з Олегом. Їй було не до батьків.
– Мамо, не хвилюйся. Не ти перша. З моїх трьох подружок тільки в однієї батько живе з матір’ю. Ну такі вони, що тепер поробиш! Найголовніше – назад його не пускай. А то сподобається батькові, так і бігатиме він, – міркувала вона по-дорослому.
– Не пущу. Та й не повернеться він. Хіба від таких йдуть назад?
– Ой, не можу! Ще як йдуть? Ось від таких найчастіше й ідуть назад, – Рита думала, що заспокоїла матір, але Валентина лише зітхнула.
Сусідка днями розповіла Валі, що бачила у супермаркеті Віктора з його новою обраницею.
– Фіфа така, вся. Губи – пухлі, груди – стирчать, вії приклеєні – нічого свого немає, Валю! Як лялька. Ось на кого наші мужики тепер ведуться.
Сьогодні, в суботу, Валя встала раніше, щоб встигнути підготуватися до поїздки на дачу. Вона хотіла зробити дівчаткам сюрприз і вирішила спекти свої фірмові булочки з корицею.
Все було майже готове. Та й сама жінка вже одягла світло-салатовий літній спортивний костюм, куплений спеціально з цієї нагоди, і легкі мокасини з тонкої білої шкіри. На голову приготувала світлу бейсболку від сонця.
У цей час пролунав дзвінок у двері.
– Дивно, – подивившись на годинник, здивувалася Валя. – До приїзду Лариси ще хвилин двадцять тридцять. Раніше, чи що, вирішила виїхати? На неї це зовсім не схоже.
А коли відчинила двері, то навіть трохи розгубилася.
У під’їзді стояв Віктор. Поруч із ним, біля ніг, як слухняне цуценя, лежала сумка з речами.
– Доброго дня, Валю! – усміхнувся колишній чоловік широкою чарівною усмішкою. – Не чекала?
– Ні, звичайно. Ти маєш рацію як ніколи! А що? Забув, де живеш? Так я нагадаю – не тут!
Валентина не запрошувала Віктора усередину. Так і стояла у дверному отворі.
– Ти кудись поспішаєш? – з цікавістю розглядаючи струнку і таку гарну в цьому модному костюмі Валентину, спитав колишній. – Вбралась як! І зачіску змінила, дивлюся. Тобі, до речі, стрижка дуже пасує. А чого ти раніше так не стриглась?
– Так, ти мені не замовляй зуби. Говори, що тут забув, і йди геть. Мені справді ніколи.
– Так я… повернувся. Назад, додому, так би мовити. У сім’ю, до рідних людей.
– А там що? Енергія зникла, чи що? – посміхаючись, спитала Валя.
Її ця ситуація починала бавити. Ні, є все-таки на світі справедливість! Є! І вона зараз на повну помститься тому, через якого стільки сліз пролила.
Валентина дивилася на чоловіка і не вірила, що відчуває. Вона його більше не любила. Зовсім! Нічого не відчувала, крім гидливості та досади, що стільки років було витрачено поряд зі зрадником.
А Віктор на всі очі дивився на колишню дружину, яка змінилася і так погарнішала без нього.
“Треба ж, які зміни з нею сталися! Хто б міг подумати! Схудла, рум’янець он який на щоках, волосся пофарбувала і відрізала, і як це їй все пасує!” – думав він.
І головне – краса його колишньої була натуральна. Тепер Віктор це явно бачив, після його ляльки, прикрашеної та переробленої сто разів.
– Валю, я повернувся назад, пустиш? – несміливо спитав він.
– Ні, звичайно! Що ти вигадав? Пішов геть – все! Назад дороги нема! А ти що думав – побігаєш і повернешся. А я тебе чекатиму з широкими обіймами? Ні, любий мій, не буду. Навіть і не збиралася, – казала йому Валя з зухвалою усмішкою.
– Валя, ти мені пробачиш, я знаю. Ти добра, – впевнений у своїй чарівності та незамінності, сказав Віктор.
– Так, я добра, Вікторе, але зовсім не дурепа. Тому на тебе тут нічого не чекає. Береш зараз свою сумочку і йдеш на всі чотири сторони. До твоєї ляльки, я так розумію, дороги вже нема. Вигнала? Так тобі й треба. Але ти не сумуй, ти молодий, енергійний чоловік, у розквіті сил. Знайдеш собі ще. Обов’язково!
– Валю, Валюшечка, ну що ти вередуєш. Ну, образилась і досить. Пусти мене. Ти ж найдобріша з усіх жінок на землі. Пусти!
– А навіщо? Що, старість близько, замаячила недалеко? Доглядати тебе нікому буде? Так? А я також не можу. Я добра з тими, хто заслуговує на це. А ти ні, т не з-поміж них, – сміливо відповідала Валя.
У цей час пролунав дзвінок. Побачивши на екрані номер подруги, Валя вирішила трохи пожартувати.
– Так, любий, слухаю тебе! Вже приїхав? Який ти жвавий, як ракета! Ну гаразд, чекай. До себе тебе не можу запросити, тут проблема. Так, незабаром вийду сама.
– Валь, ти що там, з глузду з’їхала? – здивованим голосом запитала Лариса.
– Тут у мене несподівані гості з’явилися. Зараз вирішу проблему і вийду до тебе, коханий – посміхаючись у порожнечу, дивувала Ларису вона.
– Розмову закінчено. Я мушу їхати. Нас із… із Дмитром друзі запросили на дачу, шашлик, свіже повітря… Загалом, мені ніколи, Вікторе. Якщо в тебе все, тоді бувай!
Валентина із задоволенням зачинила двері перед приголомшеним колишнім чоловіком. І розреготалася.
Віктор вийшов у двір і окинув поглядом стоянку, де зараз було зо два десятки машин. Яка приїхала за його дружиною? Дуже цікаво!
Чоловік сів на лавку неподалік і почав чекати. Ось вийшла Валентина, у гарному яскравому костюмі та білій бейсболці, у руці у неї була невелика сумка з продуктами.
Обличчя її було радісним та щасливим, Віктор це добре бачив. Вона сіла в машину з тонованим склом. Йому так і не вдалося побачити, хто сидить за кермом.
– Значить, не збрехала. Вже встигла, завела собі залицяльника. І як швидко, ти глянь! Хто б міг подумати! А я ж вирішив, що їй тепер тільки з онуками сидіти в її віці. А вона ще нічого, гарна, постать що треба, – думав Віктор із жалем.
Він підвівся і неохоче побрів у своє нове життя. Яким воно буде тепер, чоловік не знав.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
