Людмилу повним ім’ям називала хіба що бабуся, яку вона бачила дуже рідко. Усі інші звали Люсею чи Люською.
Мама, Ганна Олегівна, на запитання дочки «чому», відмахувалася:
– Так зручніше!
Вона взагалі часто відмахувалася від запитань і прохань Люсі, особливо коли на світ з’явилася Даша – молодша дочка.
З того часу Люся завжди була на другому плані, а іноді й взагалі на третьому. Ганна Олегівна всі сили та увагу віддавала Даші, буквально порошинки з неї здуваючи.
Люся могла ходити в одній сукні, доки рукави в неї не ставали вже непристойно короткими.
– Знову доведеться тобі одяг купувати, – бурчала мати, – а Даші новий костюм треба, і ляльку.
– Мамо, та у Дашки цих костюмчиків мільйон! – несміливо заперечувала Люся, на що отримувала гнівний погляд: – Ще мала міркувати!
Батько, Роман Сергійович, за старшу дочку заступався рідко. Він і вдома з’являвся нечасто – багато працював, забезпечував сім’ю.
Мати його поважала і навіть трохи побоювалася – а що коли кине її з двома дітьми? – і в усьому намагалася догодити.
Люся спочатку ображалася і плакала через неуважність матері. Ну чим вона гірша за Дашу?!
Вони зовні були не схожі: у старшої – волосся темне, й очі блакитні, а молодша майже блондинка із зеленими очима.
При цьому Даша худа, ніжки-ручки тоненькі, а Люся з дитинства «в тілі» була. Лише років у тринадцять почала сама стежити за своїм харчуванням і схудла у потрібних місцях.
– Ну то й що? Не за зовнішність люблять!
Але їй здавалося, що навіть якби вона була найпрекраснішою красунею, мати все одно любила б тільки Дашу.
А та чудово все розуміла й очікувано росла розпещеною дівчиною.
– Мамо… Люся знову мій гребінець брала! Скільки разів можна говорити, що я цього не можу терпіти! – хитро поглядаючи на старшу сестру, казала Даша.
– Та нічого подібного! Він мені й нахрін не потрібний! – обурювалася Люся, яка справді й близько не підходила до молодшеньких речей.
– Люсю! Що за вирази? – грізно питала Ганна Олегівна. І вже Даші: – Не хвилюйся, доню, ми тобі все нове купимо!
Дашка переможно задирала голову і крадькома показувала язика старшій сестрі. А Люся мріяла якнайшвидше вирости й жити окремо.
Про інститут для старшої, й мови не йшлося. Даша – розумниця, їй треба вчитися, а дві вищі ми не потягнемо! – але Люся з цього приводу не дуже засмутилася.
Подумаєш? Вона дуже любила готувати щось, випікати, тому із задоволенням після дев’ятого класу вступила в коледж на кондитера.
Вона навчалася на другому курсі, коли мати повідомила про зміни у житті старшої доньки.
– Захворіла ваша бабуся, моя мама, – похмуро сказала вона Люсі, – треба, щоб хтось її доглядав.
Поживеш із нею, допоможеш.
– Мамо, я вчуся взагалі, – спробувала відмовитися Люся.
У матері з бабусею Вірою Андріївною чомусь були натягнуті стосунки, і жінка похилого віку дуже рідко їх відвідувала.
Внучки її майже не знали – і на тобі!
– Нічого страшного! Тобі вже сімнадцять років, здорова коняка – цілком впораєшся! І без розмов! – відрізала мати.
Люся переїхала до Віри Андріївни, і спочатку вони не могли порозумітися. Жінка чіплялася до кожної дрібниці, а хвалила іноді лише за приготовлену їжу.
Але за кілька місяців родички співіснували вже цілком мирно. Люсі навіть сподобалося жити з бабусею – більше свободи, своя кімната.
От якби не було у бабусі нападів гіпертонії, постійних «швидких» і важкої задишки – цього Люся дуже боялася: раптом помре старенька! – Все було б чудово.
Справлялася з усім вона сама.
Мати заглянула кілька разів:
– Ну ось, у вас все нормально, а я побігла – Дашу треба в басейн відвезти, – і більше не показувалася.
Інших родичів у Віри Андріївни не було. Заходила періодично стара приятелька, важко зітхала, оглядаючи стареньку, недовго сиділа і йшла.
Люся закінчила коледж і влаштувалася помічником кондитера у пекарню неподалік будинку бабусі.
Робота їй дуже подобалася, а ще вона почала отримувати за неї гроші – життя взагалі налагоджувалося!
Бабусі не стало раптово. Хоча не раптом – в останні місяці жінка почувала себе гірше, а в лікарню лягати категорично відмовлялася.
Похорон для Люсі пройшов. як у тумані – вона й сама не думала, що так прив’язалася до бабусі.
І що тепер буде? Їй доведеться повертатися до батьків та сестри, від життя з якими вона зовсім відвикла.
Але все виявилося ще гіршим.
– І як ти змогла так опрацювати мою матір? – зло запитала Ганна Олегівна за тиждень після похорону.
– Ти про що? – здивувалася Люся.
– Ти не прикидайся! Наче ти не знаєш, що баба тобі за заповітом квартиру залишила! Тобі одній! Зізнавайся – змусила її, чимось обпоїла?!
– Мамо, та ти що? Як ти можеш?
– Я можу! Взагалі, ця квартира повинна була дістатись мені! А я планувала Дашу тут поселити із чоловіком!
– У Дашки є чоловік? – безглуздо спитала Люся. – Їй лише сімнадцять років…
– Ні, але буде! Пилип дуже перспективний наречений, його мати – моя начальниця.
– Ми маємо їм хоч якось відповідати, хоч квартирою забезпечити молодих!
– Загалом так – відмовишся від спадщини на мою користь.
– І не подумаю! – Люся раптом розлютилася.
Знову Дашка?! Знову мати турбується тільки про молодшеньку?! Та й нехай! Але ж Люся квартиру не віддасть! Нехай роблять що хочуть!
Все це вона і виклала матері, яка оторопіла від емоційного виступу старшої.
– Ну, ми ще побачимо! – прошипіла Ганна Олегівна. – Я оскаржу заповіт, доведу, що мати не була в собі, коли його складала! – і пішла, грюкнувши дверима.
Люся матері повірила – та здатна на все, заради своєї Даші, а за Люсю навіть заступитися нема кому.
Вона вирішила жити, як і раніше – будь-що! – навіть не уявляючи, що її чекає насправді…
На сороковини у квартирі бабусі зібралося чоловік п’ятнадцять. Сусіди та знайомі, згадавши Віру Андріївну, розійшлися.
Дашка кудись втекла, залишивши Люсю саму розбиратися з горою брудного посуду.
І тут пролунав дзвінок у двері.
– І чого ти так дивишся на мене? – почула Люся незнайомий різкий жіночий голос. – Пройти додому я можу?!
– Спробуй! – голос матері у відповідь теж пролунав не дуже привітно.
У дверях кухні з’явилася ефектна брюнетка в яскравому синьому пальті, що розповсюджувала навколо себе аромат явно недешевого парфуму.
– Це, мабуть, твоя старша, – резюмувала вона. – Молодшу ти не змусила б посуд мити.
– Ну, привіт, племінниця! Я – тітка твоя, Тамара! – глянула вона на Люсю.
– І вам не хворіти, – невпевнено відповіла Люся, швидко глянувши на матір. – Ви, виходить, мамина сестра?
– Вона сама, – посміхнулася гостя. – Я так і гадала, що Анька вам про мене нічого не розповідала. Духу не вистачило!
– Томо, ти навіщо з’явилася? – Ганна Олегівна схрестила руки на грудях і припала до стіни.
– У мене матері не стало, якщо ти не знаєш!
– Я в курсі, а ось ти трохи запізнилася. Тобі не здається? – Мати явно злилася.
– Якби ти мені повідомила, то я приїхала б раніше. А то від чужих людей дізналася, тільки через місяць! – Не залишилася в боргу Тамара Олегівна.
Люся у всі очі дивилася на сестер. У неї є тітка?! А чому вона тільки зараз про це дізналася? І взагалі, це добре чи погано?
Але ставити питання вголос вона застереглася. Он які іскри летять між родичками – як би під роздачу не потрапити!
Люся задумалася і частину розмови пропустила…
– …квартиру доведеться ділити! Я теж спадкоємиця! – Заявила тітка Тамара.
– Поки ти там за кордоном розважалася… – обурилася мати.
– Я працювала, взагалі…
– Не має значення! Я за матір’ю доглядала! Так що, не розкочуй губу!
Люся оторопіла: мати доглядала?
– Загалом бабуся мені квартиру залишила, – Люся наважилася вклинитися в розмову. – Це я її доглядала. І заповіт є.
Обидві жінки здивовано подивилися на неї – мабуть, у запалі сварки вони взагалі про неї забули.
– Нічого собі… – сказала Тамара Олегівна. – А ти тоді що тут із себе корчиш? – обернулася вона до сестри.
– Я все заперечу, і квартира буде моєю, – твердо промовила Ганна Олегівна.
Того вечора родички більше не розмовляли. Тітка Тамара лише сказала, що вона поживе тут небагато, і зайняла бабусину кімнату.
Мати поїхала додому, кинувши черговий невдоволений погляд на старшу дочку.
Люся не знала, що робити, тож вирішила не робити нічого. А через пару днів її чекало ще одне потрясіння.
Того вечора вона повернулася з роботи додому раніше – в пекарні відключили світло через аварію на підстанції, – і ще в передпокої зрозуміла, що мати знову свариться зі своєю сестрою.
– Я тобі раджу, Томо, їхати назад, – злим голосом говорила мати. – Нічого тобі тут не обломиться!
– Навіть не сподівайся, що моя дочка піде у тебе на поводі й поділиться квартирою! Вона матір рідну має і сестру. Як думаєш, хто їй дорожчий?!
– Ти, Анько, як була нахабною та безсовісною, так і залишилася! – теж не надто лагідним голосом відповіла тітка. – А якщо дочка твоя правду дізнається, як думаєш, тебе так само любитиме?!
Хоча я сумніваюся, що вона тебе взагалі любить…
– Ти не посмієш!
– Та невже?
– Так, тітко Томо, невже ви не розповісте? – Люсі дуже набридли ці сімейні розбірки, вимоги матері, тепер ось якісь таємниці.
Коли вона вже житиме спокійно?
– Я дивлюся, ти дівка гарна… Явно не в матір, – сказала Тамара Олегівна. – Ти заслуговуєш, щоб правду знати.
– Тома! – застережливо гукнула Ганна Олегівна.
– Мовчи вже! – навіть не обернулася до неї сестра. – Багато років тому, Люся, моя найулюбленіша старша сестра відбила в мене хлопця.
– Так-так! Це зараз я красуня, а він – загнаний кінь, а тоді все було навпаки.
– Не важко було твоїй матусі спокусити мого Колю. Він, звичайно, теж той ще фрукт, але в якомусь сенсі я йому навіть співчувала – проти моєї сестрички навіть танк не потягне!
– І можна було б подумати, що закохалася Ганнуся, заміж захотіла за мого Колю, аж ні! Кинула вона його через місяць – спокусила ж, щоб мені тільки насолити.
– Так, сестричка?!
– Що ти вигадуєш… – пробурчала мати.
– Мені нема чого вигадувати. Приходив потім Микола, вибачення просив, але навіщо мені зрадник?
– А Ганнуся ще й плітки про мене розпустила – мовляв, сплю я з ким попадя, от і покинув мене наречений.
Люся дивилася на тітку – точно про її мати зараз йдеться?!
– Навіть рідна мати на мене образилася. От і довелося мені поїхати подалі, – продовжила Тамара. – З матір’ю потім все ж таки ми іноді передзвонювалися, а сестра старша для мене зовсім припинила існування.
– І ось до чого ти, Томо, все це зараз вивалила? – усміхнулася Ганна Олегівна. – Як тобі це допоможе квартиру отримати?
– Та ніяк! Не потрібна мені ця квартира – у мене й так достатньо. Просто душу відвела, – втомлено кинула тітка Тамара. – А ти, Анько, дай Люсі спокій…
– А то що? – скинулась мати. – Не потрібна тобі квартира – їдь, звідки приїхала! Самі розберемося!
Розповідь тітки, звичайно, справила на Люсю незабутнє враження, тільки ось ніяк не вплинула на наміри матері відібрати у неї квартиру.
Більше того, Люсі прийшла повістка до суду. З нею в руках вона і сиділа похмуро на кухні, коли там з’явилася тітка Тамара.
– Не заспокоїлася, значить, моя сестричка, – глузливо промовила вона, побачивши повістку. – Гаразд. Значить так тому і бути. Слухай мене уважно.
Люся підвела на родичку здивовані очі.
– Я ввечері сьогодні їду, – продовжила Тамара Олегівна, – тож сама нічого вдіяти не встигну, а ти зроби!
– Я точно знаю, що Дашку сестра моя привела не від Ромки. Був у неї пристрасний роман з якимось мужиком у відрядженні.
– Навіть коли він втік у туман, не залишивши адреси, вона його любити не припиняла.
– Тому Дашка їй і миліша, ніж ти. Не питай, звідки я знаю, є добрі люди на світі.
– Мама мене теж любить… – несміливо заперечила Люся.
– Ой, та не вигадуй! Все ти чудово знаєш і розумієш!
– Гаразд, не реви, – побачивши наповнені слізьми очі племінниці, Тамара Олегівна зменшила тон. – Візьми себе в руки! Потім поплачеш!
Люся судомно витерла сльози і кивнула – гаразд.
– Так ось, зробиш одразу ДНК-експертизу. Впораєшся? Гроші є?
Люся знову кивнула.
– Добре. Можна було б, звісно, без експертизи обійтися, але, знаючи свою сестру… Краще бути у всеозброєнні. Щоб у неї інших варіантів не було!
– Налякаєш її, що батькові розкажеш, точно відстане від тебе. Ромочку вона дуже втратити боїться.
– А чому ви мені допомагаєте?
– Ти подобаєшся мені, – усміхнулася тітка. – Ну і сестрицю зайвий раз носом у гріхи тицьнути мені на радість!
Люся зробила експертизу з матеріалів Даші та батька. Тітка Тамара не обдурила – Роман Сергійович біологічним батьком своєї молодшої дочки не був.
І мати, коли Люся показала їй документ, змінилася в обличчі і тільки прошипіла:
– Стерво, – але більше на порозі бабусиної квартири не з’являлася.
У Люсі почалося інше життя. Тепер вона розуміла, чому її зневажає рідна мати. Мабуть і батька вона не любить, але боїться його втратити через свою меркантильність.
Ну Бог їй суддя! На віку, як на довгій ниві! Тепер Люся точно знає, хто буде її доглядати в старості – не вона!
Чи слушно міркує дочка, як ви вважаєте? Пишіть свої думки в коментарях. ставте вподобайки.
Залишити відповідь