Андрій штовхнув двері квартири плечем, оскільки руки були зайняті. В одній руці — портфель, в іншій — коробка з новим смартфоном, який він купив по дорозі додому.

Всередині все стискалося від знайомого почуття провини, але він змусив себе випрямити плечі.

Успішні люди купують хороші телефони. Це інвестиція в імідж, в майбутнє.

— Олена, я вдома! — крикнув він, скидаючи туфлі.

Тиша. З кухні не доносилося звичного шипіння сковорідки, не пахло смаженою цибулею або тушкованим м’ясом.

Андрій пройшов до вітальні, де Олена сиділа на дивані з книгою, не піднімаючи очей.

— Що на вечерю? — запитав він, намагаючись зберегти легкий тон.

— Нічого, — відповіла дружина, не відриваючи погляду від сторінки.

— Тобто як нічого?

— Так. Я не готувала.

За десять років шлюбу такого не траплялося жодного разу.

Олена завжди зустрічала його вечерею, навіть коли сама приходила з роботи втомлена.

— Рідненька, ти захворіла? — він підійшов ближче, присів на край дивана.

Вона нарешті підняла очі. У них не було ні злості, ні роздратування — тільки якась дивна рішучість.

— Ні. Просто не було на що купити продукти. Так що, їсти нічого.

— Як їсти нічого? — обурився чоловік.

Олена акуратно заклала книгу закладкою і подивилася на коробку в його руках.

— Зате ти всім допоміг і купив собі телефон, — спокійно відповіла дружина.

Андрій відчував, як червоніє обличчя. Телефон дійсно коштував чималих грошей — майже половину його зарплати. Але хіба вона не розуміє?

Його старий смартфон постійно зависав, а з таким телефоном незручно з’являтися на ділових зустрічах.

— Це… це для роботи потрібно, — пробурмотів він. — Імідж важливий.

— А за квартиру я заплатила, — продовжувала Олена тим же рівним тоном. — І за комунальні. І мамі твоїй відправила грошей на ліки. А твій брат дзвонив, просив у борг на чергову бізнес-ідею.

Кожне слово било як батіг.

Андрій наче й розумів, що вона права, але не міг цього визнати.

Не міг пояснити їй те, що відбувалося в нього всередині кожного разу, коли він дивився на свою зарплатну відомість.

— Я намагаюся, — сказав він тихіше. — Думаєш, мені легко? Я працюю по дванадцять годин на добу.

— Знаю, — кивнула Олена. — І тому не розумію, навіщо ти створюєш видимість того, чого немає.

“Видимість”.

Це слово зависло в повітрі між ними.

Андрій відвернувся до вікна, де вже запалювалися вогні в будинках навпроти.

У кожному вікні — чиєсь життя, чиїсь проблеми. Напевно є сім’ї, де чоловік заробляє більше, де не доводиться рахувати кожну копійку.

— Вечерю можна приготувати і з того, що є вдома, — сказав він, не повертаючись. — Макарони якісь.

— Можна, — погодилася Олена. — Але я не буду.

Він різко обернувся.

В її очах не було злості — тільки втома. Глибока, виснажлива втома людини, яка втомилася боротися з вітряками.

— Що це означає?

— Це означає, що я втомилася робити вигляд, ніби все нормально. Втомилася економити на всьому, щоб ти міг грати в успішну людину.

Слова палили, як кислота.

Андрій відчував, як нерви стискаються в тугий вузол.

Вона дійсно не розуміла. Ніхто не розумів, як це — приходити на роботу і бачити поблажливі погляди колег, які заробляють удвічі більше.

Як це — чути, як мати зітхає в трубку: «Якби твій батько був живий, він би не дозволив мені нудитися».

Як це — знати, що молодший брат вважає його невдахою, але все одно просить грошей, бо більше ні в кого взяти.

— Ти не розумієш, — сказав він хрипло. — У мене є зобов’язання.

— Перед ким? — Олена встала з дивана, і він побачив, що вона тремтить. — Перед мамою, яка отримує пенсію трохи менше твоєї зарплати, але звикла, що ти їй доплачуєш? Перед братом, який у тридцять років так і не навчився відповідати за себе? Або перед колегами, які й не помітять, старий у тебе телефон чи новий?

— Це не так просто…

— Просто! — вперше за вечір вона підвищила голос. — Дуже просто. Ми живемо не за коштами. Я працюю нарівні з тобою, але всі фінансові рішення приймаєш тільки ти. І коли грошей не вистачає, винною виявляюся я.

Андрій мовчав. Він не міг пояснити їй, що кожного дня прокидається з думкою про те, що він невдаха.

Що його зарплата — це вирок, клеймо неспроможності.

Що кожна покупка — це спроба заглушити голос всередині, який шепоче: «Ти нічого не вартий».

— Минулого тижня, — продовжувала Олена, і її голос став тихішим, — я зустріла Катю. Пам’ятаєш, мою однокласницю? Вона сказала, що її чоловік шукає розумного фахівця в свою компанію. Зарплата в півтора рази більша за твою нинішню, плюс соціальний пакет.

Андрій здригнувся. Він пам’ятав Катю — самовпевнену дівчину з паралельного класу, яка завжди знала, чого хоче.

— І що ти відповіла?

— Що ти подумаєш.

— Не хочу працювати по блату.

— Чому? — Олена зробила крок до нього. — Чому ти готовий роками сидіти на одному місці, отримувати копійки і скаржитися на життя, але боїшся спробувати щось нове?

Питання зависло в повітрі. Андрій знав відповідь, але не міг її вимовити вголос.

Він боявся. Боявся, що його не візьмуть. Боявся, що візьмуть, але він не впорається. Боявся переконатися, що він дійсно нічого не вартий.

— Це не так працює, — пробурмотів він. — Не можна просто взяти і змінити роботу.

— Можна. Люди роблять це щодня. — Олена сіла назад на диван. — Але для цього потрібно визнати, що щось не так. А ти вважаєш за краще купувати нові телефони і робити вигляд, що все чудово.

Тиша розтягнулася між ними, як натягнута струна.

Андрій дивився на коробку в своїх руках. Остання модель, всі навороти, які йому ніколи не знадобляться. Майже п’ятнадцять тисяч гривень. Майже його місячна зарплата.

— Завтра я подзвоню Каті, — сказала Олена. — Домовлюся про зустріч.

— Не треба.

— Тоді подзвони сам.

— Олено…

— Або почни шукати роботу самостійно. Склади резюме, розішли по компаніям. У тебе хороший досвід, відмінні рекомендації. Ти можеш знайти щось краще.

Андрій закрив очі. Всередині все нило від страху і сорому.

Він уявив собі, як дзвонить незнайомим людям, як ходить на співбесіди, як його оцінюють і зважують. Як ризикує почути: «Вибачте, але ви нам не підходите».

— А якщо не вийде?

— А якщо вийде? — Олена підійшла до нього, торкнулася його руки. — Андрію, ти ж розумієш, що так далі не можна? Ми живемо від зарплати до зарплати, позичаємо гроші до кінця місяця, а ти продовжуєш витрачати на те, що нам не по кишені.

— Я не можу сказати мамі, що у мене немає грошей.

— Чому?

— Тому що… — він запнувся. — Тому що вона вважає мене успішним. Вона пишається мною.

— І що, краще влізати в борги, ніж зізнатися, що ти звичайна людина зі звичайною зарплатою?

Андрій мовчав.

Десь у глибині душі він знав, що вона права. Знав, що мати любить його не за гроші, що брат просто звик отримувати все готове, що колеги і справді не звертають уваги на його телефон.

Але це знання було як скалка — боліло, але витягнути її він не міг.

— Складемо план, — запропонувала Олена. — Сядемо і чесно порахуємо, скільки ми витрачаємо і на що. Вирішимо, від чого можна відмовитися. І почнемо шукати тобі нову роботу.

— А якщо я не впораюся?

— Впораєшся. — Вона взяла його за руки. — Я в тебе вірю. Завжди вірила. Тому й вийшла заміж.

Андрій подивився в її очі і раптом побачив те, чого не помічав раніше.

Це була втома.

Не від роботи, не від побуту — від нього.

Від його страхів, від його небажання змінюватися, від його спроб здаватися тим, ким він не є.

— Вибач, — сказав він тихо.

— За що?

— За те, що змушую тебе жити в цьому… в цьому театрі.

Олена посміхнулася — вперше за вечір.

— Не змушуєш. Я сама вибираю. Але я втомилася вибирати мовчання.

Андрій кивнув. Всередині щось зрушувалося, як тектонічні плити. Страшно, болісно, але неминуче.

— Добре, — сказав він. — Завтра подзвониш Каті. А я… я складу резюме.

— І поговориш з мамою. Чесно поговориш!

— І з мамою.

— І з братом!

— І з братом, — зітхнув він.

Олена обійняла його. Він відчував, як напруга поступово зникає з її тіла.

А всередині нього самого, навпаки, все стискалося від майбутніх розмов і рішень.

— А вечеря?

— Приготую, — засміялася вона, — з того, що є.

Вони пішли на кухню. Андрій поставив коробку з телефоном на стіл і подивився на неї.

Завтра він віднесе його назад до магазину. Вперше в житті поверне покупку не тому, що вона зламалася, а тому, що була неправильною.

— Знаєш, — сказав він, дістаючи макарони, — а може, це добре, що ти не готувала.

— Чому?

— Тому що інакше ми б так і продовжували жити, як жили.

Олена мовчки кивнула. Вона увімкнула плиту, поставила каструлю з водою. Звичайні макарони з тим, що знайдеться в холодильнику.

Не святкова вечеря, але чесна.

І в цій чесності було щось звільняюче.

Андрій дістав телефон з кишені — старий, з тріснутим екраном — і набрав номер матері.

Довгі гудки, потім знайомий голос:

— Андрійку! Як справи, синку?

— Мамо, — сказав він, дивлячись, як Олена помішує макарони в каструлі, — нам потрібно поговорити.