Уся рідня Олесі, усі друзі та знайомі крутили пальцем біля скроні й казали, що вона, Олеська, збожеволіла.
Та хто ж добровільно відмовляється від спадщини? Де ж це бачено, щоб людина відмовилася від нерухомості? Ну і що, що цей будиночок у районному центрі. Ну і що, що райцентр цей в іншій області. Ніхто не примушує все кидати і бігти за тридев’ять земель, ніхто не примушує переїжджати в цей райцентр на постійне місце проживання. Але навіщо ж одразу відмовлятися? Будиночок цей і продати можна, грошенята нині нікому не зайві. Тим паче, що будиночок вельми непоганий, а ціни в цьому самому райцентрі дуже навіть пристойні.
Олеся, закусивши губу до болю, мовчала. Вона вже втомилася пояснювати, що ні з цією спадщиною, ні з тим, хто цю спадщину їй залишив, вона не хоче мати нічого спільного. Ну не розуміють люди очевидних речей, то й чи варто комусь щось доводити? Тільки й чути, що вона, Олеся, зовсім навіть не розумна, а навпаки, дуже нерозумна жінка, раз відмовляється від цієї несподіваної спадщини. Ну й що, що цей будинок їй залишив батько, якого вона бачила востаннє майже 30 років тому. Ну і що, що на додачу до будинку додається старий, хворий і практично немічний батько. Ну і що, що з цим самим батьком у неї немає нічого спільного. Це ж спадщина, і треба неодмінно її прийняти. Навіть прислів’я таке є. Дають – бери, б’ють – тікай. Ну або з паршивої вівці хоч вовни жмут. Тут кому як подобається.
Олесі не подобалося нічого. Ні жмут вовни, ні ось це ось бери, коли дають. Брати те, що дають, зараз уже не було потреби, та й вовни жмут їй уже без потреби. Він потрібен був тоді, коли жили вони з мамою впроголодь. Натомість батько на той час жив на широку ногу, ні в чому собі не відмовляв, але геть забув про те, що в нього є донька.
Олесі було 8 років, коли батько одного дня залишився без роботи. Виявилося, що незамінних немає, от і батька швиденько замінили, мовляв, ваших послуг ми більше не потребуємо.
Батько з мамою, розгублені, налякані невідомістю і невизначеністю, сиділи один навпроти одного і вирішували, що робити. Досі пам’ятає Олеся цю їхню розмову, слова батька і сльози матері:
— Я в Іспанію поїду, Катю.
— А як же ми, Славо? Що ми тут будемо робити? Як жити? Як ми без тебе?
— Я повернуся за вами, Катрусю. Ну що ти, що ти, мила? Нерозумно їхати всією сім’єю на порожнє місце. Я один поїду, розвідаю обстановку, дізнаюся, що там і як, і повернуся за вами. За тобою, за Олесею, за нашими батьками. За твоїми і моїми…
У той час у нашій країні було не солодко, і тільки подорослішавши, зрозуміла Олеся всі страхи матері. Та вже, так собі ситуація, якщо чесно. Мало хто виїжджав ось так, поодинці, думаючи тільки за власну шкуру. Зазвичай їхали одразу цілими сім’ями, а вже потім перетягували й інших родичів, але батько тоді вирішив інакше. Їде він один, і крапка. Це не обговорюється.
Батько поїхав до Іспанії, Олеся з мамою переїхали до бабусі й дідуся. Так простіше. Так безпечніше.
Спочатку батько дзвонив, повідомляв свої нехитрі новини, мовляв, усе добре, не хвилюйтеся. А потім він зателефонував і сказав матері, щоб вони його не шукали.
— Ти не шукай мене, Катрусю, я не повернуся за вами. Втомився я. З тобою, з Олесею втомився. Обридло все, розумієш? Я тільки зараз зрозумів, що одному мені буде простіше. Я жити хочу, добре жити, а не ось це все. Сім’я, діти. Як влаштуюся – допомагати буду доньці. На розлучення сама подай, я не проти.
Мама не спала всю ніч. Сиділа біля телефону, заплакана, жалюгідна. Усе чекала, що батько зараз зателефонує і скаже, що це був дурний жарт. І Олеся сиділа поруч із мамою. Маленька, розгублена й налякана. Бабуся капала собі серцеві краплі й тихо плакала, дивлячись на Олесю, а дід нервово димів у кватирку на кухні. Одну за однією. Саме через те, що дідові дозволили палити в хаті, Олеся й зрозуміла, що все погано. Зазвичай бабуся діда ганяла, мовляв, нема чого мені в хаті диміти, і дід слухняно ходив на вулицю, і тільки в якихось екстрених ситуаціях йому дозволяли палити в хаті.
Вийшло так, що батько викреслив зі свого життя не тільки дружину, а й доньку. Після того дзвінка він зник. Загубився десь на просторах сонячної країни, немов його ніколи й не було.
Батьки батька, бабуся і дідусь Олесі, незабаром теж поїхали до Іспанії слідом за сином. Поїхали тихо, мовчки, нікому нічого не сказавши. Просто продали все, що було можна, і поїхали. Може, якби жили вони в одному місті, Катя б знала про те, що свекри їдуть, а так хто б їй сказав? Мабуть, не вважали за потрібне сповістити.
Мама Олесі в той час наче збожеволіла. Вбила собі в голову, що Слава в біді, в небезпеці, що поїхав він не просто так, і його треба неодмінно рятувати. Адже не буває ж такого, щоб в один день людина змінила своє життя так кардинально.
Коли зібралася вона їхати в Іспанію, її відмовляли всі. Куди? Навіщо? Хто чекає на тебе там, Катю? Що на тебе там чекає?
Катя з піною біля рота доводила, що поїде на пошуки чоловіка. Вони йому потрібні, Слава їх чекає, і йому потрібна допомога.
Мама Каті, Ольга Романівна, зі сльозами благала доньку не робити дурниць. Навіщо зриватися з місця самій і зривати дитину? Нехай Олеся залишиться, не чіпай ти дівчинку, Катерино! Обстановка скрізь така собі, ще невідомо, де краще, там чи тут.
Нікого не слухала жінка. Зробила так, як зробила. За безцінь продала все, що могла. Через десятих людей дізналася, куди переїхали батьки Слави, і вже збиралася їхати до них, коли сталося нещастя. Вночі батьківська хата згоріла.
Добре, що обійшлося без жертв. Ніхто ще не спав, коли розійшовся вогонь. Якби спали, то навряд чи хоч хтось би вцілів.
Ось так і вирішилася подальша доля не тільки Каті з Олесею, а й її батьків. І добре, що Катя встигла хоч щось продати. Хоч невеликі гроші, але з ними все ж краще, ніж без них.
Батько, зателефонувавши двоюрідній сестрі, повідомив рідним, що вони їдуть в інших куточок України, до рідні. Поки так, а там буде видно. Ну і що, що селище. Скрізь люди живуть, був би дах над головою.
Важко було всім. З сил вибивалися, щоб хоч якось вижити. І це добре ще, що було звідки чекати на допомогу. Звісно, родичі в той момент не кинули їх, добре допомагали, і якби не вони, то довелося б зовсім туго.
Скільки разів мама принижувалася, дзвонила, писала свекрусі, щоб дізнатися, де зараз перебуває її чоловік, і все без толку. Щоразу чула вона одні й ті самі слова: де перебуває Слава – ми не знаємо, допомогти нічим не можемо, самі останню кірку хліба доїли вчора. Ви думаєте, якщо ми і Іспанії живемо, то з жиру бісимося?
Навіть коли подала Катя в розшук, толку від цього було мало. Тепер уже люди в погонах розводили руками, мовляв, нічим не можемо допомогти, он їх скільки, бігунів цих. Киньте ви, мовляв, цю справу, громадянко. Живіть собі далі. Ну на чорта здався він вам?
Кинути мама не могла. Може й справді любила, а може просто в очі Славі подивитися хотіла, щоб особисто він їй сказав усе те, що сказав телефоном.
Досі пам’ятає Олеся, як вони з мамою їздили до батьків батька. Поїхали сюрпризом, без попередження. У принципі, вийшло як у тому анекдоті.
— А що, навіть чаю не поп’єте?
Катя зі свекрухою не дуже близька була, тому на теплий прийом і не сподівалася. Добре хоч переночувати пустили, а то зовсім сумна поїздка б вийшла.
Бабуся Олесю обіймала, фальшиво посміхалася і все дивувалася, як вона виросла, якою стала великою і красивою. Дід мовчки дивився телевізор, ніби не помічаючи гостей. Він завжди такий був – ввесь в собі. Похмурий, похмурий, неговіркий.
Олеся тоді побачила фотографію батька за склом у серванті. Вродливий, засмаглий, із широкою посмішкою і щасливими очима, він притискав до себе двох білявих маляток. Зовсім ще маленькі, рочки по 3 їм. Ці дівчатка обіймали тата за шию, і теж посміхалися. На плечі в тата сидів великий, різнокольоровий папуга.
Олеся заплакала. Це її тато. Це її він має ось так обіймати. Це їй він має ось так усміхатися. Широко, відкрито. Це її він має тримати на колінах. Вона, Олеся, а не ці гидкі дівчата має обіймати за шию татка, обвивати його своїми руками і притискатися до нього. Вона, вона, вона!
Бабуся, побачивши, куди дивиться Олеся, швидко прибрала фотографію. Просто запхала її в книжку, і з шумом зачинила сервант. Так, що аж скляні дверцята забрязчали.
Дорослі довго про щось розмовляли на кухні. То зриваючись на крик, то переходячи на шепіт. Олеся цілих 2 рази підходила до мами й шепотіла, мовляв, я їсти хочу, але та відправляла її дивитися телевізор. Зрештою дід не витримав, узяв Олесю за руку і повів на вулицю.
— Ти пиріжки любиш, Олесю? Пішли в пекарню, а то з цими бабами з голоду помремо. Поки це вони язики свої вдосталь начешуть! Я теж голодний, аж у животі вже бурчить. Чуєш, як голосно?
Бурчання дідового живота Олеся не чула, зате чула, як голосно бурчить її живіт. Особливо сильно він забурчав після того, як дід сказав про пиріжки.
Біля пекарні був маленький магазинчик. Там біло шумно, тісно, голосно, і дуже смачно пахло. А ще, тут крім пиріжків стільки всього, аж очі розбігаються.
Олеся з апетитом наминала гарячий пиріжок, і дивилася на діда. І нічого він не голодний! Узяв собі томатний сік і пляшечку оковитої. Пив із горла, морщився, і слідом робив великий ковток соку.
— Ти їж, їж, Олесю. Чого квола така?
Що означає це смішне слово – квола, Олеся не знала, але після їжі її розморило. Сиділа вона на дерев’яній лавці, відкинувшись на спинку, і дрімала. Дід, допивши свій напій, погладив Олесю по голові, мовляв, гей ти, бідолаха ти моя! Пішли, напевно вже розібралися наші баби?
Олеся навіть не пам’ятала, як вони з дідом дійшли до хати. Прокинулася вона вже під ранок, коли мама метушилася, фарбувала заплакані очі.
— Прокинулася, донечко? Ти прям як відчувала, що я тебе зараз будити буду. Іди вмивайся, і на вокзал поїдемо.
Коли Олеся проходила повз цей сервант, вона, сама не знаючи навіщо, тихенько відчинила його і, діставши фотографію батька з книжки, запхала її собі під футболку.
Уже потім, коли приїхали вони з мамою додому, часто дивилася Олеся на фото свого батька, уявляючи, що це вона поруч із ним, що це її він обіймає, і їй усміхається.
Мама про батька більше не говорила. Немов викреслила вона його зі свого життя в один момент. І тільки коли підросла Олеся, коли стала дорослою, розповіла їй мама, що тато просто проміняв їх, її і маму, на сите, красиве життя. Що тоді, коли приїхав він до Іспанії, зустрів жінку. Цілком заможну, забезпечену, зі зв’язками, і просто продався. Навіщо йому вирішувати проблеми дружини і доньки, коли є жінка, яка сама вміє все вирішувати? І дівчатка ці – її доньки, які стали доньками йому. Що її, Олесю, свою рідну дівчинку, свою кровинку, він викреслив зі свого життя заради чужих дітей, заради ситого життя.
Нічого, налагодилося життя і в Олесі з мамою, і в бабусі з дідом. Мама вийшла заміж, зʼявилася ще одна дитина – син. Але ніколи ні вона, ні її чоловік, який став Олесі не батьком, не вітчимом, але дуже хорошим другом, ніколи вони не ділили дітей на чужих і спільних. Якщо сварили, то за діло. І хвалили навіть за найменші досягнення. І батьки вітчима ставилися до Олесі добре.
Своїх бабусю і діда по батькові ніколи в житті більше не бачила Олеся. Щоправда, коли Олеся закінчувала школу, бабуся ні з того, ні з сього раптом згадала, що є в неї онука, і стала завалювати її листами. Кликала в гості, мовляв, приїжджай, хоч подивимося ми з дідом на тебе. Приїжджай влітку, батько твій у відпустку до нас приїде, один. Теж тебе побачити хоче, сильно скучив.
Олеся спочатку загорілася. Хотілося їй з’їздити, подивитися на батька, на бабусю і діда. Мати з вітчимом не відмовляли її, тільки мовчки зітхали, і розмовляли між собою про те, що все це неспроста. З чого раптом через стільки років загорілися вони до неї любов’ю?
До літа Олеся перегоріла. Багато думала вона. Їхати чи ні? Може, якби батько написав їй, то поїхала б, не роздумуючи, а так – навіщо? Жодного разу за всі роки не чула вона його голосу. Жодного разу не написав він їй жодного рядка. Тільки копійчані аліменти платив, та й то через раз.
* * *
Багато років минуло відтоді. Виросла Олеся, уже й діти в неї великі, і мама не молода. І бабусі, батьки мами і вітчима, стали зовсім старенькі, а дідусі пішли туди, звідки не повертаються, залишивши жінок самих.
І раптом, ні з того, ні з сього, згадав тато, що є в нього донька. Та не просто згадав, а у справі важливій через маму звернувся. У соцмережі знайшов її, написав листа сльозливого для донечки.
Жити йому залишилося два понеділки, він самотній хворий чоловік із нехорошим діагнозом який повернувся на батьківщину. Якщо щось трапиться, і поховати з почестями його буде нікому. Я, мовляв, Олесю, визнаю, що нікчемний я батько, і любові твоєї не гідний. Не заслужив. Може хоч жалості твоєї удостоюся? Багато чого не прошу. Доглядати за мною не треба. Не хочу тобі тягарем бути. Хоч поховай мене по-людськи, а то як собаку закопають! Нікого в мене немає крім тебе, одна ти в мене, дочка. Інших дітей не сталося, а тим, що все життя виховував, не потрібен я виявився. Як захворів, так і викинули мене, що кота лишайного. І не дивись, що на моїх руках росли. Я будинок батьківський тобі заповів, ти спадкоємиця. Хочеш – жити сюди переїжджай, а хочеш – продавай. На все твоя воля, донечко, тільки поховай мене по-людськи.
Олеся тільки плечима знизала. І навіщо їй ця спадщина з причепом? Ні вже, нехай сам вирішує свої проблеми. Не поїде вона його ховати, бо подумки давно вона його поховала. Мабуть, тоді, коли дивилася на ту світлину, де він, молодий, красивий і щасливий, притискав до себе чужих дітей. Не було в неї батька тоді, коли він їй був потрібен, то навіщо зараз рани, що зарубцювалися, ятрити?
І знайомі, і родичі пальцем біля скроні крутили. І що вперлася Олеся? Чи то складно їй людині похорон організувати? Зате будинок у спадок отримає. Що не кажи, а гроші на дорозі не валяються. Гроші потрібні всім і завжди.
Тільки не потрібен виявився Олесі ні батько зі своїм похороном, ні будинок його. Навіть дивитися на нього їй не хотілося, не те, що ховати. У разі чого на землі ніхто його не залишить, і без неї справляться. Кого обіймав у дитинстві, хай ті й оплакують його.
Ні мама, ні вітчим Олесю переконувати не стали. Вона доросла жінка, і сама знає, що їй робити. На ні і суду немає. Чоловік Олесин теж промовчав. А інша рідня та знайомі нехай що хочуть, те й думають. Легко міркувати, коли сам у такій ситуації не був. Чужу біду й руками розведу.
Тільки Олеся як у воду дивилася, коли вирішила від спадщини відмовитися. Причіп то там виявився ого-го який. Будинок у заставі в банку опинився, і сума кредиту чимала. І прострочення платежів уже пристойне.
Про це батько у своєму слізному листі культурно промовчав. Може забув про це тато, а може навмисно змовчав, щоб доньку завчасно не злякати. Ми цього вже не дізнаємося. Як і те, на що Славко брав таку велику суму в кредит.
І ні, не соромно Олесі. Вона вже й думати забула і про чоловіка цього, що батьком звався, і про будинок цей. І ховати не поїхала.
І не зла вона. І не злопам’ятна. Просто чужий він для неї, ось і все. Стороння людина. Те, що він дав їй життя, зовсім не робить його батьком. Вона і знала його всього 8 років. За що боровся, на те й напоровся. Ну або що посадиш, те і жати будеш. Тут кому як подобається.
