Ніна жила з мамою у великій трикімнатній квартирі в центрі міста. Не одружилась, дітей не мала, але не тому, що не хотіла – просто не склалося. А ще, мабуть, тому, що завжди була біля мами. Спершу – бо хворіла, потім – бо мама старіла, а далі – бо без неї мама вже й не могла.

Коли батька не стало, брат Ніни, Тарас, переїхав у село до дружини. Там були її батьки, її дім, її порядок. У них із Тетяною троє дітей – хороші, але непомітно чужі для Ніни. Вони рідко бачились. Брат працював вряди-годи – то в Польщу їздив, то щось лагодив по хатах. А останні два роки не працював зовсім. Казав, що нема здоров’я, та й де воно візьметься, коли цілими днями в комп’ютері чи на дивані.

Ніна ж день у день була з мамою. Лікувала її, носила памперси, годувала з ложки, витирала сльози. Мама слабла поступово – тихо і важко. Перед смертю, лежачи вже майже мовчазна, підписала заповіт: усе – дочці.

– Ти біля мене все життя була, – шепотіла. – То твій дім, твоє життя. Хай ніхто тобі не заважає…

Після похорону Ніна ще місяць не могла зайти до маминої кімнати. Лише варила собі каву вранці, сідала на кухні і мовчки дивилась у вікно.

Аж якось у двері подзвонили. Тарас. Без попередження, без “можна”. Увійшов як господар. Сів за стіл.

– Ми з Тетяною поговорили, – почав. – Квартира ж має ділитися. Це ж мамина квартира. Я ж не чужий.

Ніна дивилась на нього мовчки. Як чужого.

– Тарасе, вона ж усе мені записала. Є заповіт. Ти ж сам знаєш – я все життя з нею була.

– То що? Що ти була? Вона ж не при здоровому розумі вже була, коли те писала. Їй хто міг що підказати. А я, між іншим, її син. У мене діти. Нам треба житло. Ми з Тетяною подумали – ти продаси квартиру, і поділимо навпіл. Тобі ж одній стільки не треба.

– Тобі легко так казати, – відповіла тихо. – А я тут жила. І жити маю. Це мій дім. Я його не продам.

– Ага, значить, у тебе дім, а в моїх дітей що? Печера?

– У тебе є хата. У тебе є сім’я. У тебе є все, чого в мене немає.

– Ти сама винна. Ніхто тебе не просив усе життя біля мами сидіти. Це твій вибір. А тепер – будь добра, або продаєш, або будемо судитися.

Він пішов, грюкнувши дверима. А Ніна сіла і знову дивилася в вікно. На кухні було тихо. Тільки годинник цокав, як той вирок.

Через тиждень прийшов лист – від юриста. Тарас подав заяву на оскарження заповіту. Мовляв, мати була недієздатна, його позбавили права несправедливо.

Судові засідання тривали кілька місяців. Ніна носила документи, довідки, навіть медичні висновки лікарів. Тарас розповідав, що мама його любила, що хотіла йому допомогти, що сестра все провернула нишком.

Коли суд підтвердив дійсність заповіту, Тарас не вибачився. Лише сказав:

– Ну, живи. Але більше я не переступлю поріг цього дому. І ти в мою хату не приїзди.

А згодом перестала дзвонити навіть племінниця – найстарша донька Тараса. Теж образилася: мовляв, через тітку у батька нерви, а через нерви – тиск, безгрошівʼя і сварки вдома.

Одного вечора Ніна сиділа в маминій кімнаті. Там усе залишилось, як було: вишиті подушки, старенька шафа, мамин запах. Взяла в руки мамин светр і заплакала.

– Мамо, а як жити тепер? Ніби все чесно, а брата втратила. А він мені єдина рідна людина. Я просто хотіла зберегти те, що ти мені залишила…

У маминої фотографії були добрі очі. І якось здавалося, що вона все чує.

Минуло пів року. Ніна так і жила сама. Квартира – ціла, спадщина – законна, але рідного – не залишилось. Тільки вечорами готувала більше, ніж могла з’їсти – по звичці. І залишала ввімкнену нічну лампу – бо мама так любила м’яке світло в коридорі.

Одного разу на Великдень в її двері постукали. Відчинила. На порозі стояла наймолодша племінниця – Марічка. Тримала паску.

– Тітко Ніно, можна я з вами посиджу? У нас вдома сварка, а мені так сумно…

Ніна усміхнулась. Запросила в хату, і на душі стало легше – хоч одна рідна людина про неї згадала…