– Я не приїду, Катерино. У мене справи, – сказала Ірина телефоном.
– Ірино, мені потрібно всього на кілька годин вийти. Ти не можеш приїхати й побути зі своєю матір’ю?
– Я ж сказала, що не можу! Чому ти щоразу звертаєшся до мене так, ніби я маю все кидати?
– А я, значить, маю? Я тут, як прив’язана! Не можу нікуди вийти, не можу зайнятися своїми справами. Я весь час сиджу з вашою матір’ю!
– А якщо мені треба кудись відлучитися, хоча б на кілька годин, мені й звернутися нема до кого, бо Богдан уже третій тиждень у відрядженні, а ти вічно зайнята!
– Катерино, ти сама на це погодилася. Ми ж домовлялися, що мама житиме у вас, а ти доглядатимеш її.
– Ми домовлялися зовсім про інше, Ірино!
– Ти просто не пам’ятаєш. Гаразд, вибач, але мені вже час іти. Я сама виховую доньку, і якщо запізнюся на підробіток, мене звільнять! А нам потрібні гроші: Софії цього року вступати!
Ірина поклала телефон на стіл і похитала головою. Її дратувало, як легко зовиця розпоряджалася чужим часом і як упевнено заявляла, що Ірина сама обрала таке життя.
Ніби за останні роки нічого не змінилося і догляд за Галиною Петрівною, як і раніше, зводився лише до обіду та нагадування про ліки.
Коли все тільки починалося, Ірина й справді думала, що впорається.
Кілька років тому Катерина розлучилася з чоловіком. Після розлучення їй довелося виїхати з квартири, де вона жила з донькою та колишнім чоловіком.
Знімати окреме житло на свою зарплату вона не могла, а жити з матір’ю теж було неможливо: у Галини Петрівни була однокімнатна квартира, і втрьох там стало б зовсім тісно.
На той час Галина Петрівна вже хворіла. Вона могла себе обслуговувати, але потребувала допомоги по господарству.
Чоловік Ірини, Богдан, запропонував забрати тещу до себе, а Катерині з донькою дозволив пожити в материній квартирі, доки та не налагодить своє фінансове становище.
– У нас місця вистачить, – сказав він Ірині. – А Катерині зараз важко. Їм нікуди йти. Не можемо ж ми залишити їх із Софією без даху над головою.
– Я допомагатиму, але якщо вашій мамі стане гірше, нам доведеться щось вирішувати. Я не зможу сама доглядати людину, якій постійно потрібна допомога, – сказала Ірина.
– Так, звісно. Ми все владнаємо.
Ірина не сперечалася: вона розуміла, чому чоловік хоче підтримати сестру. Богдан пам’ятав, як Катерина колись доглядала за бабусею, і вважав, що тепер його черга подбати про родину.
Йому здавалося природним, що мати житиме в них, а дружина візьме на себе частину щоденних турбот.
Спершу все й справді було цілком терпимо. Але стан Галини Петрівни поступово погіршувався. Вона почала гірше ходити, їй усе частіше була потрібна допомога, щоб підвестися з ліжка, переодягнутися й помитися.
Потім настали дні, коли Ірина не могла навіть ненадовго вийти з дому: свекруха боялася лишатися сама і не могла встати без сторонньої допомоги.
Ірина поступово перебудувала весь свій графік. Поїздки, зустрічі й власні справи доводилося узгоджувати з тим, хто зможе побути з Галиною Петрівною. Якщо нікого не було, плани доводилося скасовувати.
Якось Ірина записалася до лікаря через постійний біль у спині. У нього був щільний запис, і потрапити було непросто.
Ірина довго чекала своєї черги й заздалегідь домовилася із зовицею, що та приїде або пришле доньку замість себе.
З самого ранку в Галини Петрівни піднявся тиск і вона поскаржилася на біль у серці. Ірина подзвонила Катерині, але та не відповіла. Софія скидала виклик.
У підсумку Ірині довелося пропустити прийом, а коли зовиця передзвонила, виявилося, що її донька просто забула про домовленість.
– Але ж ми домовилися…
– Підлітки, що з них візьмеш, – знизала плечима Катерина.
– І як мені бути? Я через вас не потрапила до лікаря!
– Перепишись на інший час, не проблема ж, – як ні в чому не бувало сказала Катерина.
Ірина не знайшла, що відповісти, хоча їй дуже хотілося висловити все, що накипіло. Того дня вона особливо гостро відчула, наскільки змінилося її життя.
Вона не могла розпоряджатися навіть власним часом і дедалі частіше відкладала те, що було важливе саме для неї.
Богдан намагався допомагати, поки жив удома. Але невдовзі йому довелося їхати у тривале відрядження.
– Я не впораюся! А від Катерини допомоги не дочекаєшся! – сказала Ірина.
– Я розумію, що тобі буде важко, – сказав він, збираючи речі. – Давай я знайду когось, хто зможе приходити хоча б удень.
– Не когось, Богдане. Нам потрібна доглядальниця, яка вміє доглядати людину в такому стані. І це треба організувати до твого від’їзду.
Він пообіцяв усе вирішити, але час підтискав. У результаті Богдан поїхав, домовившись із дружиною, що робитиме це віддалено.
Та справи закрутили й Ірина знову залишилася з Галиною Петрівною сама. Часом їй здавалося, що не свекруха залежить від неї, а вона сама залежить від режиму свекрухи.
Ба більше, тепер допомога Ірини була потрібна не лише Галині Петрівні.
– Мамо, можеш у четвер забрати дітей після школи? У мене зустріч, яку ніяк не можна перенести. Я сама не встигаю.
– Я спробую домовитися з Катериною, – відповіла Ірина. – Подзвоню тобі ввечері.
Вона набрала номер зовицi й пояснила, що їй треба відлучитися на кілька годин.
– Катерино, ти можеш у четвер побути з мамою? Мені треба з’їздити за онуками.
– У четвер? Ні, Ірино, у мене справи. Я влаштувалася на підробіток.
– І що мені робити? Галина Петрівна боїться залишатися одна…
– Поясни Марині, що не можеш. А взагалі, діти вже школярі, час вчитися самостійності. А от мама сама не може…
– Знаєш, Катерино! Хочу тобі нагадати, що це твоя мати! А я взагалі не зобов’язана сидіти з чужою для мене людиною!
– Ти ж обіцяла!
– Ми домовлялися зовсім про інше, Катерино! Я більше не можу 24/7 доглядати хвору жінку! З такими темпами мені самій знадобиться доглядальниця!
– Тоді вам треба найняти помічницю, – після паузи видала Катерина.
– Так! Більше того, я вже знайшла жінку, яка може приходити на кілька годин на день. Але оскільки вона хороша доглядальниця, коштує це недешево!
– Ірино, я тобі вже казала, у мене немає зайвих грошей.
– Я розумію, що в тебе витрати. Але домовленості, як то кажуть, дорожчі за гроші.
– Нічого такого я не обіцяла. Обговорюй доглядальницю з Богданом, ви самі забрали матір до себе. У вас більше можливостей, ніж у мене — я самотня мати. І ти це знаєш.
Ірина так розлютилася на зовицю, що просто кинула слухавку.
Увечері зателефонував Богдан. Ірина розповіла йому про доглядальницю та про те, що Катерина відмовляється брати участь у витратах.
– Я поговорю з нею, коли повернуся, – пообіцяв він. – Треба просто знайти листування, де ми обговорювали, хто доглядатиме маму.
– Богдане, я більше не можу чекати! У мене болить спина, я сама до лікаря потрапити не можу! Я онуків не бачила вже місяць!
– Марині теж потрібна моя участь, а я сиджу, як прикутa до вашої матері! Я просто піду в четвер, і все. І робіть, що хочете.
– Ірино, заспокойся…
Богдан не на жарт злякався, але Ірина вже скинула виклик і відкрила повідомлення.
Вона пам’ятала, що вони обговорювали доглядальницю ще до переїзду, але не могла згадати, чим закінчилася та розмова. Можливо, все було сказано усно. Можливо, вона сама неправильно зрозуміла слова Катерини.
Чатів за кілька років накопичилося дуже багато. Обговорювали ліки, обстеження, ремонт у квартирі Галини Петрівни, покупки, дні народження та дрібниці, які з часом зливались у довгу стрічку.
Усе це перемішалося з повідомленнями від доньки, подруг і каналами за інтересами.
Ірина спробувала шукати за словом «доглядальниця», але потрібне повідомлення одразу не знайшлося. Тоді вона створила папку «Галина Петрівна».
Туди додала сімейний чат, канали з пошуку лікарів і доглядальниць, чат зі своїм лікарем і з клініками, щоб окремо переглядати листування, пов’язані з доглядом за Галиною Петрівною.
Так було зручно — нічого не довелося переносити чи видаляти, усе було перед очима в одній папці.
Ірина повернулася до повідомлень і почала переглядати розмови за той період, коли вирішувалося питання про переїзд. Вона витратила чимало часу, але зрештою знайшла потрібний фрагмент.
Катерина написала його сама ще до того, як Галина Петрівна переїхала до брата:
«Якщо мамі знадобиться постійний догляд, будемо скидатися на доглядальницю. Одна Ірина не впорається».
Ірина перечитала це повідомлення. Вона згадала ту розмову: тоді всі обговорювали, як влаштувати життя так, щоб і Катерина з донькою не опинилися на вулиці, і Галина Петрівна була під наглядом.
Ніхто не казав, що Ірина справлятиметься сама за будь-яких обставин. Навпаки, усі розуміли, що стан матері може погіршитися.
Вона надіслала повідомлення Богдану.
Наступного дня він знову зателефонував сестрі. Ірина не чула їхньої розмови, але ввечері чоловік сам розповів, що сталося.
– Я нагадав Катерині, про що ми домовлялися. Спершу вона сказала, що не пам’ятає такого повідомлення, а коли я його показав, почала пояснювати, що зараз у неї немає грошей.
– Я запропонував їй подивитися на ситуацію з іншого боку: мама живе в нас, але ми будь-якої миті можемо перевезти її до них. «Тимчасово», поки не владнаємо свої справи.
– І що вона відповіла?
– Злякалася. Я поставив її перед фактом, що ми вже знайшли доглядальницю, і витрати доведеться ділити.
– Якщо вона справді не може заплатити всю суму, нехай скаже, скільки здатна вносити щомісяця. Але вдавати, що домовленості не було, не вийде.
Катерина ще кілька днів намагалася шукати інші варіанти, казала, що витрати надто великі, й пропонувала Ірині потерпіти до кінця місяця. Але Богдан із дружиною більше не погоджувалися відкладати це питання.
Зрештою вони домовилися про суму, яку Катерина могла регулярно платити, а решту витрат узяли на себе Богдан і Ірина. Із понеділка доглядальниця почала приходити на кілька годин на день.
Катерина неохоче розлучалася з грошима і, як і раніше, вважала, що Ірина могла б бути терпимішою до її обставин.
Ірина не намагалася нікого ні в чому переконувати. Їй було досить того, що тепер у Галини Петрівни з’явилася потрібна допомога, а відповідальність за свекруху перестала лежати тільки на ній.
Поступово Ірина почала інакше ставитися й до прохань доньки. Якщо Марина просила її забрати дітей чи допомогти з домашніми справами, Ірина більше не скасовувала власні плани автоматично.
Вона, як і раніше, любила онуків і хотіла бути частиною їхнього життя, але вже не вважала, що мусить бігти на допомогу негайно.
Відповідальність можна ділити, інакше одного дня може надірватися навіть найміцніша спина. І тоді однією доглядальницею вже не обійтися…
А як би ви вчинили в цій ситуації?