— Ти своєму хоч раз у кишені заглядала, чи тільки на базарі вмієш редискою командувати?
Саме з цих слів сусідки по ятці й почався той гармидер, який ледь не розсипав нашу родину на дрібні уламки.
Господиню того прилавка звали Оленою. Жінка вона була битою життям, досвідченою, із тих, хто за словом до кишені не полізе. Якщо треба, то й мішок картоплі сама на плече закине, і перекупника так поставить на місце, що той ще тиждень обходив би її ряд десятою дорогою.
Торгувала Олена всім, що родив її город біля хати. Зранку, поки місто ще тільки протирало очі, вона вже стояла за дерев’яним прилавком. Зелена цибуля акуратними пучечками, ранній кріп, мита редиска, свіжа, аж блищить на сонці, а в кутку ящика — топінамбур. Той дивний корінь, про який половина покупців питала з подивом, а друга половина брала від тиску чи цукру.
Копійка до копійки — так і виходила хоч якась підмога до сімейного бюджету. Бо на одну лише зарплату прибиральниці в місцевій школі далеко не заїдеш. Там платили рівно стільки, щоб не простягнути ноги від голоду та встигнути віддати за комірне до копійки.
А вдома чекав законний чоловік, Степан. Начебто й не поганий був чоловік, нікого не кривдив, до сусідів не чіплявся, але мав одну стару слабкість — дуже любив у вихідний заглянути в чарку. Знайде собі компанію під липою біля магазину, поговорить про світову політику, а до вечора вже ледве тягне ноги до рідної хвіртки. Тож усі клопоти, рахунки за світло та дрова на зиму незмінно лежали на міцних плечах самої Олени.
Була в тій хаті ще одна вічна турбота — діти. Молодша, Марта, саме закінчувала навчання, дівчина тиха, домашня, ще тільки придивлялася до життя й шукала свою стежку. А от старшу, Ганну, вдалося прилаштувати заміж зовсім недавно, і Олена за це подумки щодня дякувала всім святим.
Ганні вже минув двадцять сьомий рік. За теперішніми мірками наче й не вік для переживань, та для матері кожен зайвий місяць доньки в дівках був як кістка в оці. Скільки можна висіти тягарем на батьківських плечах?
Працювала Ганна діловодом у місцевій установі. Дівчина гарна, висока, струнка, але вдача — хоч тікай із хати. Норовиста, перебірлива, ще й з претензіями. Тій подавай модні сукні з каталогу, дорогі креми та помади, а місцевих кавалерів вона й за людей не вважала.
Той їй здавався занадто простим, бо руки після трактора не відмивалися до білизни. У другого обличчя ніби не таке, надто кругле й без виразу. У третього живіт нависає на штани, соромно поруч вулицею пройтися. Олена на ті примхи тільки руками розводила та сердилися. Де ж тих професорів набрати на кожну дівку, коли навколо звичайні роботящі чоловіки ходять?
І тут на обрії з’явився Богдан. Чоловік поважний, трохи старший за Ганну, працював завідувачем господарства у великій державній конторі. Робота не важка, повага від начальства є, комора під замком, усе до ладу. Та й сам господарем виглядав солідно: хата своя, на подвір’ї лад.
Правда, Ганна спершу вередувала. Мовляв, щоки в нього аж надто пухкі, лисина зверху блищить, а костюм він носить ще з тих часів, коли інститут закінчував.
— Ти мені голову не мороч! — відчитувала її тоді Олена на кухні, мішкаючи куліш. — Зараз гонори показуватимеш, а потім сама сидітимеш, мов та картоплина в погребі, що до весни зморщилася й нікому не потрібна! Нам ще Марту треба в люди вивести. Чоловік тебе заміж кличе, хату має, при посаді. Збирай речі й не вигадуй дурниць! Сім’ю збудуєте, станете на ноги, дивись, і матері колись гарну хустку подаруєш чи новий килимок у світлицю.
Подумала Ганна, поплакала трохи в подушку через свої дівочі мрії та й здалася. Бо й подруги на роботі вже тихцем шепотілися поза очі, що залишиться вередлива Ганна сама, поки всі інші вже дітей колишуть. А самотньою бути ой як не хотілося.
Весілля відгуляли скромно, майже по-домашньому. Олена спершу хотіла замовити їдальню, скликати всю далеку рідню, троюрідних тіток із сусідніх сіл, музикантів із гармошкою запросити, щоб усе село гуділо три дні.
Та наречений Богдан одразу той запал остудив. Сказав спокійно, але так твердо, що не переб’єш:
— Мамо, не треба цих зайвих витрат і показухи для сусідів. Зараз часи не ті, щоб гроші на вітер пускати. Посидимо тісним колом, вип’ємо за злагоду, та й почнемо жити.
Олені було трохи ніяково перед знайомими кумами, але довелося прикусити язика. Головне ж — доньку прилаштували в надійні руки, одним ротом у хаті менше, ще й зять не гультяй якийсь, а серйозний чоловік.
Оселилися молодята в Богдановій оселі. Жили тихо, без криків і сварок. Олена з базару часом забігала до них: то кабачків свіжих принесе, то пучок петрушки й кропу кине на стіл. Що з городу вродило, тим і ділилася, аби тільки діти жили в мирі та в неї на хліб не просили.
Того пам’ятного дня торгівля на ринку йшла як ніколи жваво. Олена спромоглася розпродати майже все: і редиску вигребли до останнього хвостика, і цибулю розібрали вчителі на обідній перерві. Вона вже стояла біля порожніх ящиків, мокрим пальцем старанно перераховувала зім’яті купюри, ховаючи їх у глибоку кишеню фартуха.
Настрій був піднесений. На вечір можна було дозволити собі купити свіжої риби до картоплі та трохи сиру на запіканку.
Аж раптом погляд ковзнув убік скверика, що тулився якраз навпроти міського ринку. Там, під тінню каштанів, стояла маленька пиріжкова, де продавали гаряче тісто й солодкий квас.
Біля круглого столика стояв Богдан. Власний зять, який у цей час мав би старанно підписувати накладні у своїй конторі.
Та стояв він там не сам. Поруч витанцьовувала дівчина в яскравій спідничці значно вище колін, на височенних підборах, які дивно цокали по старій бруківці. Волосся в неї було закручене в дрібні кучері, а губи нафарбовані такою яскравою морквяною помадою, що її було видно здалеку, навіть крізь натовп роззяв.
Парочка з насолодою їла гарячі пиріжки з капустою та запивала холодним лимонадом з однієї пляшки на двох.
Богдан буквально розтанув. Дивився на ту незнайомку такими закоханими очима, якими, здається, на законну дружину Ганну не дивився навіть під вінцем. Дівчина дзвінко сміялася, ледь не захлинаючись від веселощів, притулялася до його плеча, а Богдан нахилявся їй просто до вуха й щось захоплено шепотів. Потім дівчина кокетливо вхопила його за лікоть своїми тонкими пальчиками, а зять навіть не подумав відсторонитися — навпаки, розправив плечі й задоволено випростався.
Доївши частування, вони взялися за руки й неквапом пішли в бік паркової алеї.
В Олени все всередині перевернулося. Дихання перехопило, ноги стали мов ватяні.
Серед білого дня, у всіх на очах, законний чоловік її вагітної доньки водить за ручку якусь розмальовану вертихвістку!
— Христино, ти бачиш те саме, що й я? — хрипким голосом звернулася Олена до сусідки, яка саме складала порожні кошики.
— Аякже, бачу, очі ще маю, — зітхнула Христина, скоса поглядаючи на зятя, що віддалявся. — Зовсім люди сором утратили. У наш час хоч трохи ховалися по закутках, а тепер дивіться всі, яка любов.
— А хто вона така, знаєш її? Звідки це опудало на підборах узялося?
— Та хто ж її не знає в нашому кутку! Це ж Дарина, що в центральному гастрономі за скляним прилавком стоїть. Відома особа на всю округу. Уже одного чоловіка з доброї родини покрутила-покрутила, усі кишені йому почистила, він жінку покинув, а потім Даринка його й виставила за двері. Він назад додому прибіг, а там уже інший господар хазяйнує, нового порядку не витримав та й подався світ за очі.
— Оце так ягідка… — прошепотіла Олена, міцно стискаючи ручки своєї господарської сумки.
— Та вона взагалі совісті не має, — вела далі балакуча Христина. — Сам завідувач того гастроному, Остап Лук’янович, за нею сохне вже другий рік. Чоловік він серйозний, хоч і в літах трохи, неодружений. Тягає їй і ковбаси копчені, і різні делікатеси, які простим людям тільки на свята сняться. А вона з нього тільки глузує та каже, що їй молодшого треба, аби кров грала. Вітрогонка звичайна, одним словом.
Олена навіть не дослухала кінця тієї повчальної розповіді. Вона схопила свою торбу, кинула порожні ящики сусідці під нагляд і чимдуж побігла до помешкання доньки.
Двері були незамкнені. У кімнаті панували напівтемрява й запах м’яти. Ганна лежала на дивані, підмостивши під голову високу подушку, і повільно гризла сухарик.
— Лежиш? — ледве переводячи подих із порога, вигукнула мати. — А де твій господар подівся?
— На роботі Богдан, де ж йому бути, — слабким голосом відповіла донька, не повертаючи голови. — А мені щось ізранку зовсім зле. Нудить так, що світла білого не бачу. Тільки сухарями й рятуюся, щоб хоч крихта в животі втрималася.
Олена зупинилася посеред кімнати, пильно вдивляючись у бліде обличчя доньки:
— Ти що це, при надії? І мовчала досі? Скільки вже?
— Третій місяць пішов, мамо. Богдан дуже просив нікому не базікати, навіть вам. Казав, люди зараз лихі, наврочать ще щастя, треба поберегтися до пори до часу.
— Оце так новина на мою голову… — Олена опустилася на край табурета. — А взагалі як живеться? Не ображає він тебе? Гроші додому приносить?
— Та що ви, мамо! Богдан дуже турбується. Каже, знайшов собі додатковий підробіток вечорами, щоб дитині було на що все потрібне купити: і візочок гарний, і нову колиску, і дорогі пелюшки. Вечорами його майже ніколи вдома немає, трудиться чоловік. Правда, чепуритися став дуже. Сорочки прасує, одеколоном пахне на всю хату, каже, посада тепер така вимагає виглядати пристойно серед людей.
Слова вже рвалися з материного язика. Олена хотіла вилити все: і про пиріжкову, і про підбори, і про кокетливі погляди та чужі пальці на зятевому лікті.
Та подивилася на змучену Ганну, на її бліді щоки, на тремтячі руки й вчасно спинилася.
Не можна. Дівчина в такому стані будь-яку біду візьме надто близько до серця, почне плакати, побиватися, тиск підскочить — і потім не оберешся лиха. Не дай Боже втратить дитину через дурість безсовісного зятя.
Ні, тут треба діяти зовсім інакше. Тихо, мудро й по-жіночому.
— Ну, добре, доню, — лагідно мовила Олена, підводячись. — Ти лежи, відпочивай, не вставай зайвий раз. Я побіжу, бо вдома господарство не нагодоване. Завтра принесу тобі свіжої малини з городу та хрустких огірочків, тобі зараз вітаміни треба їсти та про гарне думати.
Вийшовши на вулицю, Олена вже чітко знала, що робити. Рятувати треба було не просто доньчину родину, а спокій майбутньої онуки чи онука.
До вечора вона через знайомих кумів дізналася, де саме винаймає житло та сама Дарина з гастроному.
План визрів сам собою. Олена дістала зі старої скрині довгу темну спідницю, що лишилася ще від баби, пов’язала голову яскравою хусткою з бахромою, насунула її майже на очі, а вугіллям із печі трохи підвела собі брови, додавши погляду таємничості й суворості.
Коли сонце сховалося за дахами, вона вже сиділа на лавці біля потрібного під’їзду, вдаючи, що дрімає.
Невдовзі у дворі почулося знайоме цокання підборів. Дарина поверталася додому, крутячи на пальці маленьку сумочку та наспівуючи якусь веселу пісеньку.
Щойно дівчина наблизилася до лавки, Олена театрально охнула, схопилася за серце й повільно сповзла на траву, ніби втрачала сили.
— Ой, тітонько! Що з вами? Вам погано? — Дарина, треба віддати їй належне, не пройшла повз, а кинулася підтримувати жінку під руки. — Давайте я допоможу вам підвестися!
— Дякую тобі, красуне, щиро дякую… — слабким, таємничим голосом проказала Олена, дозволяючи посадити себе назад на лавку. — Зовсім старість не радість, голова паморочиться, тиск аж до неба підскочив. Але ж я непроста бабця. Бачу я більше, ніж звичайні люди. Бабуся моя знахаркою була, людей наскрізь бачила. Хочеш, дівчино, долю твою прочитаю за твою доброту? Скажу, що за плечима лишилося і що попереду чекає.
— Ой, справді вмієте? — очі в Дарини миттєво спалахнули цікавістю. — Я страшенно люблю все таке таємниче, ворожіння та різні прикмети!
— Давай сюди руку, тільки мовчи й слухай уважно.
Дарина слухняно простягнула тонку долоню з довгими яскравими нігтями. Олена міцно стиснула її своїми натрудженими пальцями, заплющила очі й тихо зашепотіла:
— Бачу темну пляму позаду тебе… Був у твоєму житті чоловік чужий, із родини ти його виманила, соки всі випила та й викинула за поріг без жалю. Плакала там жінка гіркими сльозами, проклинала твою молодість. І лягло на тебе важке слово. Якщо далі будеш біля чужих чоловіків крутитися та чуже гніздо руйнувати — висохне твоя краса в одну мить.
Дарина аж сіпнулася, намагаючись забрати руку, але Олена тримала міцно, мов залізними кліщами.
— Шкіра зморшками піде, волосся пишне полізе жменями, а те місце, яким ти хлопців причаровуєш, так скрутить від жіночих хвороб, що жоден лікар не зарадить. Ні дітей у тебе не буде, ні радості, сама на старості ліктями стіни підпиратимеш.
— Ой, лишенько… — пролепетала налякана дівчина, і вся її зухвалість миттю зникла. — А хіба не можна це якось відвести? Мені ж якраз один одружений чоловік проходу не дає, на посаді він, перспективи гарні має… Я думала, доля моя нарешті повернулася, жінка ж не стіна, посунеться заради мого щастя.
— Не буде тобі з ним щастя! — суворо відрубала псевдоворожка, підвищивши голос. — Тільки хвороби та біди на свою голову накличеш. Чужий він, не твій хліб. Якщо не відступишся від нього просто зараз — через місяць себе в дзеркалі не впізнаєш, люди на вулиці лякатися почнуть від твоєї худорби та зморшок!
— А що ж робити тоді? Де ж мені пару знайти, щоб не пропасти одній?
Олена зробила вигляд, що уважно вдивляється в лінії на долоні, водячи по них шорстким пальцем:
— Бачу іншого чоловіка поруч. Дорогу він до тебе топче. Поважний, при добрій справі, харчами тебе забезпечує, ковбаси та солодощі до ніг твоїх складає. Любить він тебе щиро, усім серцем прикипів. І головне — вільний він як вітер, без дружини та дітей. Тільки він одне твоє прокляття зняти зможе, якщо законною дружиною до його оселі ввійдеш. Будеш як сир у маслі купатися, сита, вдягнена й спокійна на все життя. Навіть перші літери імені його бачу… П та Ю. Знаєш такого?
Дарина здивовано закліпала віями, ледь не підскочивши на лавці:
— Так це ж Остап Лук’янович, мій завідувач! Він же за мною хвостом ходить, проходу не дає, найкращі продукти щодня відкладає… Тільки ж він старший за віком, та й не такий показний, як мені хотілося б…
— Чоловіча краса — то ранковий туман, — повчально мовила Олена, відпускаючи нарешті дівочу руку. — Сьогодні вона є, а завтра вітер повіяв — і вже нема. А повага та повний холодильник — це на все життя надійна опора. Тобі про майбутнє думати треба, про дітей і спокій, а не за чужими штанами бігати та прокляття на себе збирати.
Дарина швидко підвелася, поправляючи спідничку тремтячими руками:
— Дякую вам, тітонько! Справжній у вас дар, усе чисто вгадали, наче в книжці прочитали. Не хочу я ніяких хвороб і старіти раніше часу не хочу! Хай йому грець, тому Богдану з його посадою та пиріжками, нехай іде до своєї законної жінки та їй голови морочить! Піду завтра до Остапа Лук’яновича, вибачуся за свої вередування. Дякую, що очі мені відкрили!
Дівчина мало не бігцем кинулася до під’їзду, забувши про свою повільну ходу на підборах.
Олена провела її поглядом, тихенько хмикнула собі під ніс, стягнула з голови темну хустку та витерла рукавом підведені брови. Справу було зроблено як слід.
Минуло кілька днів.
Олена знову навідалася до оселі доньки, несучи в торбинці свіжого сиру та баночку меду.
На її подив, двері відчинив сам зять Богдан. На ньому були старі спортивні штани, заляпані білим клеєм, а на голові красувалася пілотка зі старої газети.
— О, мамо, доброго дня! Заходьте швидше! — весело гукнув зять, витираючи спітнілий лоб.
— А ти чого це вдома серед білого дня? Чи роботу вже покинув додаткову? — підозріло примружилася Олена, заходячи до коридору.
— Та вирішив я, мамо, що всі ті підробітки — то марна трата сил і здоров’я, — щиро відповів Богдан, розводячи руками. — Сім’я дорожча за будь-які зайві заробітки. Ганні зараз потрібні увага, спокій і турбота. Ось вирішили кімнату до ладу довести, шпалери свіжі поклеїти, світлі, щоб затишно було. Диван треба новий подивитися в магазині, щоб дитині було зручно.
З кімнати вийшла усміхнена Ганна, тримаючи в руках рулетку:
— Мамо, а Богдан уже й імена для малюка придумав! Якщо хлопчик буде, то назвемо на честь діда Матвієм. Буде Матвій Богданович. Звучить же як поважно! А якщо дівчинка — то Оксаною, як у моєї бабусі було. Мені дуже подобається.
— Ну й добре, діти, ну й слава богу, — лагідно всміхнулася Олена, відчуваючи, як із серця нарешті спадає важкий камінь. — Мир та злагода в хаті — то найдорожчий скарб, за жодні гроші такого не купиш. Живіть дружно, тримайтеся одне одного, тоді й лихо вашу оселю стороною обходитиме.
Зять більше не затримувався допізна, не пахнув дорогими парфумами й щовечора сидів біля дружини, обговорюючи колір майбутньої дитячої ковдри. А за тиждень на ринку почули новину: Дарина з центрального гастроному подала заяву на розпис із Остапом Лук’яновичем, і той від радості виставив усім продавцям солодкі гостинці.
Олена поверталася додому неквапом, слухаючи, як вечірній вітер шелестить листям старих акацій. На душі було спокійно й чисто.
Старшу доньку захистила, гніздо вберегла. Тепер залишилося найважче: прилаштувати молодшу Марту за гарного, тямущого хлопця та якось відучити чоловіка Степана бігати у вихідні під ту липу до сільських філософів.
План у голові Олени вже починав потроху складатися, але це була вже зовсім інша історія.